Стереотипи, що жінка не може бути доброю працівницею у так званих «чоловічих професіях», у сучасному житті все частіше розвінчуються. Проте в селах та маленьких провінційних містечках, де роль жінки ще досить часто зводиться до ролі обслуговуючого персоналу — порядкування на кухні, піклування про чоловіка та дітей, обробляння городу та ведення господарства — ці стереотипи існують як догми. Хоча поруч з’являються яскраві приклади того, що жінка може бути рівною чоловікові за професійним статусом.
Людмила Гайдук – лікарка-хірургиня
«Золоте правило лікаря – не боятися ставити під сумнів діагноз, радитися з колегами і не сприймати свої помилки як особисте приниження»
Людмила Гайдук з колежанками
І нині у професії хірурга дуже рідко зустрінеш жінку. Та яким дивом – можна уявити! – такий вибір професії Людмили Омелянівни був майже сорок років тому!
Людмила Гайдук із дитинства цікавилася медициною. Батько, повернувшись із фронту, умів надавати першу необхідну допомогу. Одного разу навіть сам у домашніх умовах прооперував Людмилі гематому. Цей випадок її вразив, адже дівчинка завжди співчувала хворим, їхнім родичам і мріяла допомагати людям.
У 70-х рр. минулого століття професія лікаря вважалася чоловічою. У радянські часи велику увагу звертали на виховання лікарів та військових, серед яких було небагато жінок. До того ж, жінка у війську не служила, тому пріоритет серед «чоловічих» професій був за хлопцями-однолітками. «Знає чи не знає, – розповідає з власного досвіду Людмила Омелянівна, – а військова форма ефектний вигляд має, тому й без проблем приймали до вузу».
Маючи наполегливу вдачу та велику мрію, Людмила Омелянівна після школи влаштувалася працювати в лікарню санітаркою, доглядала за хворими, спостерігала за роботою лікарів. З третьої спроби дівчині вдалося вступити до Чернівецького медінституту на лікувальний факультет. Під час навчання у виші Людмила Омелянівна продовжує чергувати в хірургії та наполегливо вчиться. Після третього курсу обирає своєю спеціалізацією хірургію. Серед десяти студентів, які мріяли стати лікарями-хірургами, було вісім чоловіків та дві жінки.
Людмила Гайдук із колегами
Коли молоду жінку-хірурга направили проходити інтернатуру до Ніжинської міської лікарні, їй доводилося чути різне й в очі й позаочі: мовляв, жіночка з хірургії швидко піде – не витримає. Але Людмила Омелянівна не пішла, усе життя присвятила роботі, більше того – завоювала авторитет не тільки серед хворих, але й серед своїх колег-чоловіків.
Професія лікарки вимагає віддачі вітальної енергії й часу. «Іноді буває, що хтось із домашніх скаржиться, мовляв, тебе вдома сутками нема! – розповідає Людмила Омелянівна. – Але я кажу: ну ви ж знаєте, яка в мене робота! І всі розмови припиняються. Взагалі моя родина ставиться з розумінням, підтримує. Їм бувало тяжко, адже третину свого життя я присвячувала роботі, а сім’я мусила ці роки вправлятися без мене. Для мене лікарня – це вже мій дім».
Людмила Омелянівна пам’ятає майже всіх своїх хворих, і її хворі не забувають – часто підходять на вулиці, вітаються. Здоров’я – найдорожче для людини, і лікарю часто доводиться боротися за людське життя, відчуваючи відповідальність.
«Ми не боги, – продовжує розмову Людмила Омелянівна, – іноді бачиш такі випадки, де медицина безсила, хоча робиш усе можливе, аби врятувати життя. А коли втрачаєш людину, закрадаються думки, що, можливо, не все зробила. Думаєш, прокручуєш у голові історію хвороби».
Головне, на думку лікарки-хірургині Людмили Гайдук, – не боятися звертатися за порадою до колег, прислухатися до чужої думки, ставити під сумнів діагноз, який поставила сама.
«Хірург відрізняється від інших лікарів тим, що мало говорить, – підсумовує Людмила Омелянівна. – Узагалі, щоб бути лікарем, треба вміти поставити на перше місце людину, хворого, а вже потім думати про власні проблеми».
Тетяна Миргородська – журналістка, що зняла фільм у зоні АТО
Її фільм під назвою «Портрети з війни», отримав почесну нагороду на міжнародному телерадіофестивалі «Калинові мости» в Польщі.
«Тепер маю уявлення, що таке справжнє, а що “так собі”. В мене зникла терпимість. А чому я мушу терпіти поруч тупість, ватність? Не мушу»
Тетяна Миргородська прийшла до журналістики не одразу. Народилася і вчилася в Чернігові. Після закінчення школи працювала деякий час у Ленінграді, намагалася вступити до університету на факультет журналістики, потім – до педінституту імені Герцена на російське відділення. Але так сталося, що закінчила Ніжинський педуніверситет імені Миколи Гоголя, працювала 12 років у школі вчителем російської мови й літератури. «Мої тодішні вислови про українську мову сьогодні я сприймаю як сепаратистські, – пригадує Тетяна. – Української я майже не знала й не намагалася вчити».
Доки Тетяна була в декреті з молодшим сином, Україна стала незалежною. Після декретної відпустки жінка спробувала себе в журналістиці – на обласному телебаченні. Спробувала й затрималася аж на двадцять років. «Репортерська робота вимагає мобільності й оперативності, відряджень і ненормованого робочого часу, тому таку професію легше “пережити” незалежному від побутових клопотів чоловіку. Але спілкуватися з людьми без поспіху, з розумінням їхніх проблем, зі співчуттям до біди й зі щирою радістю за успіхи – це суто жіноче, – переконана Тетяна. – Скільки разів я чула від телеоператорів: “Поки ти теревенила, я все познімав!” А я не теревенила, я спілкувалася, бо я роблю програми, а не сюжети для новин. Мені головне не втратити Людину за фактажем».
Після Революції Гідності, коли стало зрозуміло, що в країні йде війна, проте достовірної інформації не було, Тетяна Миргородська, мати двох дорослих дітей, бабуся двох онуків, захотіла для себе з’ясувати, що ж діється на Донбасі насправді.
Вона вмовила ніжинського волонтера й капелана отця Сергія Чечина, аби брав її з собою в АТО, з «боями» отримала дозвіл у керівництва на роботі, без жодних труднощів – акредитацію, а оператором зголосився бути її син Григорій.
«Після першої поїздки, – пригадує Тетяна, – я перестала дивитися новини по телевізору, знала вже напевне, що буду їздити на Схід за будь-якої нагоди й розуміла, що нашим бійцям дуже важлива й необхідна наша підтримка. Яскравий доказ – цінність дитячих листів і малюнків. Це – мотивація їхньої роботи, бо від місцевого населення вони інколи чують у спину “карателі”, від держави – ніякої підтримки (маю на увазі перший рік війни), від командування – дикі накази, які не те щоб походили на зраду, а реальною зрадою й були)».
Її фільм про зону АТО під назвою «Портрети з війни» отримав почесну нагороду на міжнародному телерадіофестивалі «Калинові мости» в Польщі. «Саме життя підкинуло підзаголовок “Портрети з війни”, – розповідає Тетяна. – Коли ж я відправляла цю програму на конкурс, одразу зрозуміла, що номінація “Від Майдану до АТО” ідеально підходить до фільму, бо всі герої пройшли цей шлях від Майдану до АТО. Єдине, що я додала, – останню фразу про оператора, свого сина, однодумця й помічника».
Журналістка разом із сином-оператором проїхали Щастя, Станицю Луганську, Піски, Авдіївку, Старогнатівку, вздовж Азовського моря… Добробати, підрозділи ЗСУ, МВС… навіть спробувала займатися волонтерством, але відчула, що «не потягне».
«Може, комусь здається дивним, що жінка мого віку пхається на війну, – усміхається Тетяна. – Я збираю матеріали для міжнародного трибуналу, як і десятки інших журналістів. Лише десятки. А повинні – сотні». Журналістка зізналася, що її світогляд за час, доки вона була в гарячих точках АТО, також змінився: «Я все життя вчилася розрізняти, за Маяковським, “что такое хорошо, что такое плохо”, – описує власний досвід Тетяна. – А тепер маю уявлення, що таке справжнє, а що “так собі”. В мене зникла терпимість. А чому я мушу терпіти поруч тупість, ватність? Не мушу».
Тетяна Миргородська переконана, що кожен журналіст, якщо він/вона є професіоналом, зможе бути військовим журналістом. А ще журналістка вважає, що на війні їй допомагав розговорити співрозмовника її вік, адже юній дівчинці не кожен чоловік на війні про свої проблеми говоритиме. Під час зйомок були й цікаві моменти для усвідомлення людських можливостей: «Піски. Батальйон ОУН. – розповідає Тетяна Миргородська. – Закінчили зйомки, розвантажилися, куримо з бійцями. Вони мужні, спокійно-втомлені, розважливі. За розмовою я не чую ніяких звуків, після команди “В укриття!” я за секунду залишаюся сама. З цигаркою й запитанням в очах. Бійці пояснюють, що працює “Град”. Коли я почула вдруге таку команду, прийшла черга дивуватися воякам, як я справно і швидко опинилася в підвалі зруйнованого будинку».
Якось Тетяна Миргородська привезла зі Сходу начебто використаний гранатомет для музею, а він, як з’ясувалося, був бойовий… Карна справа й дурна слава… Думала, що на цьому як не з журналістикою, то з поїздками доведеться розпрощатися… Обійшлося.
На думку Тетяни Миргородської, у журналістиці головне – не брехати.
Світлана Колесник – начальниця сектора Ніжинського відділу поліції
«Стався до людей так, як хочеш, аби ставилися до тебе»
Закінчивши Чернігівський педуніверситет, Світлана два роки була безробітною. Якось сестра Юля покликала її працювати до себе – на той час вона вже працювала в міліції. Світлана успішно закінчила першочергове навчання працівників міліції в Щасті Луганської області й, отримавши звання офіцера, зайняла посаду інспектора зі зв’язків з громадськістю. А сестра Юля на той час уже була слідчим. Слухаючи Юлині історії, спостерігаючи за роботою сестри, Світлана розуміла, що хотіла б і сама працювати слідчим.
«Начальник не хотів брати мене на посаду слідчого, мовляв, одразу ж підеш у декрет – кому ж це потрібно?! – пригадує Світлана Василівна. – Але я тоді пообіцяла, що найближчі три роки в декрет не піду. З цією умовою й узяли».
Пропрацювавши обіцяні три роки, Світлана вийшла заміж і півтора року пробула в декретній відпустці.
«Чоловік у мене також міліціонер, тому проблем і непорозумінь з приводу роботи не виникало».
Проте й тут ґендерна особливість зіграла свою роль – невдовзі Світлану Василівну попросили перейти на посаду простого оперуповноваженого, мовляв, із жінками працювати важко – не можеш матюкатися, лаятися, мусиш стримуватися.
Нині Світлана Колесник – майор, начальник сектору Ніжинського відділу поліції. Вона займається кримінальними справами дітей. Світлана Василівна – єдина жінка в керівному складі серед 15-ти чоловіків Ніжинського відділу поліції, має двох підлеглих чоловічої статі – обидва майори міліції.
Жінка, яка працює в поліції, керує чоловіками, не відрізняється від чоловіків під час виконання професійних обов’язків, хоча ґендерні переваги має: «Іноді те, що я жінка, у моїй професії відіграє позитивну роль, вигідну для роботи, – розповідає Світлана Василівна. – Чоловіки менш гнучкі у спілкуванні з неповнолітніми правопорушниками: одразу починають залякувати, аби ті зізналися у скоєному, мовляв, як я цим хуліганам посміхатимуся?! А ось жінка поводиться стримано й виважено, що впливає на прозорість і відкритість під час розмови з правопорушниками. Жінці-міліціонеру малолітні хулігани довіряють більше, частіше розкривають своє сокровенне й зізнаються у скоєному. До того ж, у нас є так звана “Зелена кімната” (це безпосередньо кабінет Світлани Василівни), яка облаштована таким чином, аби дитина, що скоїла правопорушення, змогла розслабитися й у спокійній атмосфері поговорити з поліцейським». А ще Світлана Василівна зізналася, що чоловіки на робочих зборах, пам’ятаючи, що в їхньому колективі жінка, менше лаються.
Світлана Василівна розповіла ще один випадок, коли стала свідком у магазині під час продажу алкоголю неповнолітнім. Продавець не підозрювала, що жінка, яка зайшла щось купити в магазин, ‒ це майор поліції, що вона на службі – стежить за порядком.
Найактуальніші проблеми, якими сьогодні доводиться займатися Світлані Василівні, кримінальні справи, насилля та кібернасилля.
«Якщо жінка обирає таку професію, як у мене, – підсумовує майор поліції, начальник сектора Ніжинського відділу поліції Світлана Колесник, – вона повинна розуміти, що дуже часто професія забирає час у родини. Мої діти іноді живуть тижнями в моїх батьків. Буває, що тільки на вихідні можу їх забрати. Але мені моя робота все одно подобається».
Тетяна Винник
