Алтея Джеймс — юна й успішна американська письменниця — приїжджає до Берліна, де стикається з реальністю нацистського режиму й опиняється серед повстанців, що кидають виклик її уявленням про світ.
Ханна Брехт утікає від переслідувань до Парижа й опиняється в Бібліотеці спалених книг, де розпочинає власну боротьбу проти фашизму, використовуючи силу друкованого слова.
А в Нью-Йорку Вів’єн Чайлдз отримує страшну звістку про загибель чоловіка і вирішує розпочати боротьбу проти цензури, захищаючи право солдатів на доступ до книжок.
«Бібліотека спалених книг» Бріанни Лабускес, що вийде незабаром у видавництві Лабораторія, — це вражаючий роман періоду Другої світової війни про переплетені долі трьох жінок, які вірять у силу книг, здатних перемогти у найтемніші моменти війни. «Повага» з дозволу видавництва публікує уривок із книжки.
***
Цього разу бібліотекарка не зникла десь між полиць, а допомагала якійсь молодій жінці. Вони стояли біля стійки видачі, схиливши голови над розкритою книжкою.
Вів не хотіла їх турбувати, але ненароком човгнула підбором по дерев’яній підлозі, і погляди обох жінок звернулись на неї: один був повен панічного страху, другий — крижаний.
— Ем, — ніяково пробурмотіла Вів, почуваючись, ніби вона коп, що зайшов у підпільний бар.
За мить молода жінка кинулась навтіки, мало не збивши її з ніг. Вів збентежено провела її поглядом і повернулась до бібліотекарки. Обличчя в жінки було кам’яне.
— Перепрошую, мені так шкода. Я не…
Бібліотекарка зітхнула і закрила книжку, яку вони так зосереджено вивчали.
— Чим можу вам допомогти, місис Чайлдз?
— Вибачте, я невчасно, — знову почала Вів, гніваючись на всесвіт за те, що зайшла сюди в такий невдалий момент.
Бібліотекарка блиснула очима на двері, в які щойно вибігла дівчина.
— Тут уже нічим не зарадиш.
Вів підійшла ближче, намагаючись роздивитись назву на обкладинці, але бібліотекарка притисла книжку до грудей. Захисний жест.
І знову Вів здалося, що ця жінка — не проста бібліотекарка.
Вона вартова.
Ця думка видалась Вів такою переконливою, що вона не могла її відпустити, хоч і не мала жодного права просити цю жінку про допомогу.
— Можливо, це я можу допомогти вам, — сказала Вів, витерла долоні об свою елегантну червону спідницю і показала на візок, що стояв біля бібліотекарки. На ньому лежала ціла купа книжок. — І заразом поговоримо про бібліотеку.
— Добре, — відповіла бібліотекарка. У куточках її очей і губ з’явилась теплота. — Штовхайте візок. І йдіть за мною.
Вів жваво взялась за ручки металевого візка і рушила. Від руху книжки застрибали, але не випали.
— Ви знали, що тієї ночі в Берліні спалили не лише книжки? — запитала бібліотекарка, прямуючи до дальніх полиць. — Мало хто знає, що всього за кілька днів до того студенти влаштували рейд на Institut für Sexualwissenschaf.
Вів мовчала, не розуміючи, про що мова. Бібліотекарка озирнулась і переклала:
— Інститут сексуальних наук.
— А, — Вів зашарілась. — Вони зруйнували установу, де проводились революційні дослідження жінок, гомосексуалів та осіб інших сексуальних орієнтацій, — продовжила жінка рівним голосом. Вів теж хотілося бути такою прогресивною інтелектуалкою, але в її колах про таке не говорили вголос.
— Цікаво, — нарешті видавила вона з себе.
— Ті вандали вкрали з фоє погруддя засновника інституту Маґнуса Гіршфельда, а потім через кілька днів принесли його, наче військовий трофей, на спалення на Оперній площі, — продовжувала бібліотекарка, чи не помічаючи, чи не звертаючи уваги на зніяковіння Вів. — Вони спалили більшість його робіт, зокрема й ті, що були тільки в одному екземплярі. Це відкинуло світ на декілька десятиліть назад.
Нарешті Вів опанувала свою ніяковість.
— Який жах.
Бібліотекарка зупинилась перед полицею і поставила на місце ту книжку, яку досі несла, притиснувши до грудей. Вів встигла прочитати ім’я автора.
Гіршфельд.
А-а-а.
Жінки, гомосексуали та особи іншої сексуальної орієнтації.
Вів згадала ту молоду жінку, яку так наполохав її прихід, і притисла руку до грудей.
— А-а.
— Але, як я вже казала, раз написані слова не зникнуть, якщо їх просто спалити. Не можна просто так стерти ідеї. Не можна стерти людей, — жінка легенько, з повагою торкнулась спинки палітурки і рушила далі. — Якщо спалити книжки про те, що тобі не подобається або чого ти не розумієш, це не означає, що цих речей більше не існує.
— Як було тієї ночі? — приглушеним голосом запитала Вів, майже шкодуючи, що не встигла себе зупинити. Важкий погляд бібліотекарки зупинився на Вів, і вона намагалась зрозуміти, що ж жінка в ній шукає. Може, банальну цікавість?
Вів не могла сказати, що її думки чисті — вона ж бо досі шукала хорошу історію, котра сколихнула б зазвичай байдужих до політики громадян, — але не могла вона й заперечувати, що просто хоче ближче познайомитися з цією жінкою, послухати її історії.
— Мокро, — нарешті сухо відповіла та і протягнула руку по наступну книжку.
Порожнечу між ними заповнив сміх Вів.
— Справді?
— Так, нацистам ніяк не вдавалося підтримувати вогонь, — кутики її рота смикнулись, виказуючи веселість, хоч і щедро приправлену цинізмом. — Їм довелося постійно поливати купи книжок гасом.
— Але врешті-решт вони таки досягли свого.
— Іноді мене більше непокоять книжки, які вони не спалили, — задумливо сказала бібліотекарка, ставлячи на полицю праці Фройда.
— Це як?
Бібліотекарка глипнула на неї, знову ніби вивчаючи. Яка ж вона підозрілива. Але Вів розуміла, що її запитання викликають підозри.
— Як гадаєте, що роблять з книжками євреїв, яких відправляють у концтабори? — запитала бібліотекарка.
— Ну, мабуть… Я про це якось не задумувалась.
Бібліотекарка похитала головою.
— Мало хто про це задумується. Коли нацистам знадобилося більше книжок на спалення, щоб влаштувати грандіозне видовище, вони почали влаштовувати рейди на приватні бібліотеки німецьких євреїв. І більше не зупинялись.
— Рейди. Як із… — Вів намагалась згадати німецьке слово, — Institut für Sexualwissenschaf?
Цим вона заслужила щось дуже схоже на усмішку.
— Майже правильно. І так. Штурмовики конфіскували «ненімецькі» книжки з книгарень комуністів, з громадських і приватних бібліотек. У ті часи в Берліні була одна будівля, де давали прихисток і захист письменникам, котрі активно боролись проти цензури. Перед спаленням книжок усі п’ятсот квартир у будівлі обшукали й потрощили.
— Вони що, увесь цей час просто спалюють книжки? — запитала Вів, проводячи пальцем по обкладинці однієї з новіших книжок. Серце защеміло від думки про те, що всі ці книжки стали б попелом.
— Навряд чи спалюють. Думаю, десь зберігають. Ці підлі варвари ще й вивчають їх.
— Знай ворога свого? — тихо запитала Вів.
Бібліотекарка кивнула.
— Пропаганда показує нацистів як неосвічених недоумків. Але вожді знають, що знання — це сила. Тому й хочуть так суворо їх контролювати.
Вів мимохіть подумала про Тафта, але не хотіла обтяжувати бібліотекарку своїми проблемами.
— Ви знали, що в них є національний книжковий клуб? — запитала бібліотекарка, в її інтонації знову відчулось глузування.
— В нацистів??
Вів сама не знала, чому це так її приголомшило. Гітлер зробив багато значно гіршого, але чомусь саме цей вчинок здавався якимось ніби оскверненням.
— У клубі сотні тисяч членів, вони читають Ґете і Шиллера, і всю пронімецьку літературу, яку їм надішлють, — бібліотекарка похитала головою. — Мабуть, це щось схоже на вашу програму «Книги для Збройних сил».
— Ні, — палко заперечила Вів. — Це зовсім інше. У нас немає політичних мотивів.
Бібліотекарка зміряла Вів недовірливим поглядом.
— У всіх є політичні мотиви. Але перепрошую, схоже, в мені говорила упередженість.
Але тепер Вів стало вже до смерті цікаво.
— А хто керує цим клубом?
— А, в Міністерстві пропаганди Ґеббельса є Національна палата літератури.
Раптом веселість бібліотекарки зникла, і на її обличчя насунулась тінь.
Між ними знову виросла стіна, і Вів не могла зрозуміти, що стало причиною такої різкої зміни. Вона машинально поставила на полицю останню книжку і втупилась у порожній візок.
— Що ж, мало з мене вам допомоги, місис Чайлдз.
Вів відповіла з усією щирістю, яку відчувала:
— Ви зробили більше, ніж думаєте.
— Ви це вже казали, але я досі вам не вірю, — задумливо промовила жінка і пішла до свого стола.
— Щось є в цьому місці, — і у вас, хотіла додати Вів, але змовчала. — Місія, історія. Знаю, у нас із вами різна боротьба, але коли приходжу сюди, то згадую, за що я так важко борюсь.
— Нехай голос тих безумців гучний, але ми можемо бути не менш гучними. По-своєму.