Злам 19 – 20ст. – не надто зручний хронотоп для діяльної жінки, яка поклала своє життя на олтар науки й благодійності. Війни, розкуркулення, більшовики, голодомори, розруха. Катерині Миколаївні Скаржинській, одній з найвидатніших українських меценаток, доводилося працювати не завдяки, а всупереч. Вже вона жила так, ніби й не знала що жінка у ті часи належить переважно родині та дому. Катерина вибрала дуже непросту стезю. І все життя мусила йти проти холодного вітру.
Чи не всі історики, мистецтвознавці, літературні критики, дослідники й біографи сходяться на тому, що більшості непересічних, славетних особистостей своєї епохи майже завжди притаманна така риса, як випереджання свого часу. І неважливо – ким вони були й чим займалися. Важливо, на скільки кроків вони випередили своє століття, скільки років пройшло перш ніж нащадки змогли належно оцінити їхні здобутки.
Розпочала благодійну діяльність ще дитиною
Першу свою благодійну справу Катерина Скаржинська зробила… в 14 років, відкривши в селі Нікольському Тверської губернії народне училище, де викладала спеціально запрошена з Петербурга вчителька. Що це – походження? Батько Катерини – істинний швед, виходець з дворянського роду Померанії, мати – з російського роду Лодигіних. Може, тут доречно згадати відому тезу про геніїв, які часто народжуються в шлюбах на межі національностей? Чи це – виховання? Здебільшого домашнє, але добротне – як тоді говорили, класичне – з сімейними читаннями, відвідуванням театрів і музеїв. Важко сказати, але юна Катерина Скаржинська віддавала своєму дітищу майже весь свій час. А через декілька років у Нікольському відкрилася ще й народна лікарня – теж завдяки її зусиллям. І це були тільки перші кроки на її меценатському шляху.
1869р. Катерина одружується з Миколою Скаржинським, поміщиком, власником одного з найвідоміших кінних заводів. Подружжя переїздить до свого маєтку на Лубенщині. Отут би й вивітрити з юної ще голови всі гуманістичні ідеали й благородні поривання, розбити анфіладу клумб, запросити з Парижа архітектора для спорудження оригінальної альтанки, пити вечорами чай, щебетати з дітьми та іноді виїздити на сезонні бали. Натомість Катерина Скаржинська виписує книги й журнали, а згодом відкриває в Круглику школу для сільської дітвори – цього разу вже добротнішу: з бібліотекою, невеличким музеєм і навіть лабораторією для хімічних дослідів.
Збирає колекцію українських старожитностей, яка стане основою музею
Певно, завдяки спілкуванню з місцевими селянами в пані Катерини пробуджується неабияка цікавість до української старовини. З 1875 року Скаржинська починає збирати свою першу музейну колекцію. Її мрія – колекція старожитностей, взірців мистецтва та зразків природи. Школа в цей час продовжує працювати. До школи з часом додається “Народний дім” з бібліотекою та аматорським театром, а також лікарня та столярна майстерня. Згодом Скаржинська дарує 47 десятин землі Полтавському земству для облаштування сільськогосподарської школи. А як же альтанка, як же чай і клумби? – спитаєте ви. Але пані Катерини, схоже, вистачало на все. Протягом життя вона отримала не одну престижну премію за зразкове квітникарство, узяла участь не в одній міжнародній виставці. В історії ландшафтного дизайну є і її немалі здобутки.
Та найбільше Катерина Скаржинська переймається музеєм. На Великдень їздить на ярмарки – збирає колекцію писанок і ретельно все фіксує й класифікує. А в 1885 нарешті відкриває історико-краєзнавчий музей, експозиція якого розміщується в вестибулі та шести залах
Дослідники зазначають: «Зібрання К. М. Скаржинської було не тільки першою великою збіркою археологічних, етнографічних, історичних і природничих матеріалів на Полтавщині, але й однією з найбільших на Лівобережжі, виділяючись з-поміж інших своєю науковою спрямованістю і загальною доступністю.» Саме це зібрання свого часу стане основою Полтавського краєзнавчого музею – одного з кращих в Україні. А поки що воно доступне всім гостям її маєтку. Музей Скаржинської завжди був безкоштовним.
Продовжує свою діяльність і за кордоном
Паралельно Скаржинська встигає ще й організовувати розкопки, вести дискусії в наукових товариствах, займатися видавничою діяльністю, брати участь у виставках, і знову ж таки – опікуватись школою, лікарнею, столярною майстернею… Вочевидь вона досконало володіла ще й усіма секретами тайм-менеджменту, хоч ніколи й не чула цього слова. Але ж ми говоримо про непересічну особистість, яка випереджала час.
1903 року Скаржинська пропонує свою безцінну колекцію, яка на той час налічувала вже понад 20 тисяч експонатів, Лубенському земству – за умови, що Лубни визнають її довічне право на участь у його роботі та збудують приміщення. Лубни відхиляють безцінний подарунок. Урешті колекція знайде свій притулок у природничо-історичному музеї Полтавського губернського земства.
Після смерті чоловіка Катерина Скаржинська з родиною виїде до Швейцарії, де продовжить свою благодійну діяльність – допомога політичним емігрантам, утримання притулків, їдалень та шкіл. За свої кошти відкриє типографії в Парижі, Брюсселі та Лондоні. Влаштує санаторій для хворих на туберкульоз у Давосі. Видаватиме журнал «За рубежом». Ну як це можливо, як? – спитаєте ви. Але вона ж випереджала час…
Внесок Скаржинської в розвиток української культури не оцінили за життя
Більшовики не оцінили заслуг Скаржинської. Повернувшись на Батьківщину й оселившись у дочки, Катерина Миколаївна намагатиметься продовжувати свою справу, опікуватиметься Круглицьким вечірнім училищем, вестиме громадську роботу, листуватиметься з митцями й науковцями. Житиме на мізерну пенсію, яку в неї, до речі, згодом заберуть. Помре Катерина Скаржинська аж улітку 1932, уже вісімдесятирічною, безпомічною, всіма покинутою.
Її забудуть майже на півстоліття. Під час Другої Світової музейна колекція зазнає значних втрат, проте дещо в ній і досі залишається величезною історичною цінністю: укази та маніфести російських царів, універсали гетьманів України Івана Мазепи, Данила Апостола, листи відомих українських поетів та вчених. За її малюнками й досі розписують писанки. За її колекціями старожитностей досі пізнають старосвітське життя й побут.
І якщо комусь дуже цікаво, на що здатна жінка, окрім родини, нехай завітає до Полтавського краєзнавчого музею. А дослідники й сьогодні пишуть: «Особовий фонд Скаржинської один з найцінніших у держархіві Полтавської області (Фонд 222). І справа тут не тільки у його об’ємі (2 656 справ) чи вікові представлених документів. Головне тут тематична палітра джерел, їх надзвичайно широкий діапазон».
Хронотоп зламу 19 – 20 століть таки не вельми зручний для жінки. Але є особистості, перед якими час безсило опускає руки. Вони, як дерева, що розпростерли свої віти в холодні вітри історії. Усупереч усьому – і війнам, і розрусі, і невдячності, і байдужості, і навіть самому забуттю.
Сергій Осока
Фото – Вікіпедія
