В український прокат вийшов переможець останнього Канського фестивалю — фільм французької режисерки Жюлії Дюкурно «Титан».
Жюлія Дюкурно народилася 18 листопада 1983 року в Парижі. 2008 року закінчила вищу державну кіношколу Франції Ля Фемі (La Fémis), де навчалася сценарній справі; серед випускників школи – такі відомі кінематографіст_ки, як Клер Дені, Ален Рене, Тео Ангелопулос, Андре Тешине, Анджей Жулавський, Коста-Гаврас, Франсуа Озон. Утім, схоже, не менш важливе значення для становлення режисерки мала медична спеціалізація її батьків: мати — гінекологиня, батько — дерматолог. Відповідно, у тематиці фільмів Дюкурно акцентовані фізіологічність, тілесний дискомфорт, різного роду каліцтва й мутації, ірраціональне насильство.
«Джуніор» і «Їстівне»
Так, її стартова короткометражка «Джуніор» (2011) із Геренс Марільє в головній ролі розповідає про тринадцятирічну дівчину, яка, переживши шлункову інфекцію, почала втрачати шкіру, як змія. 22-хвилинна робота принесла Дюкурно приз Petit Rail d’Or за найкращий короткометражний фільм на Канському кінофестивалі.
Наступного року Дюкурно дебютувала на телебаченні з драмою «Їстівне», протагоністка якої в юності була товстою, заляканою й самотньою. Тепер же вона успішна й має гарну зовнішність, але на неї звалюється нова біда — булімія.
Дюкурно як переконаній феміністці глибоко чужа прикрашена жіноча тілесність, що панує в кіні:
«Тіло є тіло. У кожному фільмі, який ми бачимо, жінки повинні бути красивими та стрункими, повинні відповідати певним рамкам, але ні: жінки пукають, какають, пісяють, відригують. Вони справжні люди зі справжніми почуттями, і коли вони падають, то вони падають. Ми всі рівні зі своїми тілами, отож ідіть під три чорти», — каже режисерка.
Ці переконання сповна втілені в повнометражному дебюті Дюкорно «Сире».
«Сире»: поєднання феміністичної оптики з кіножахами
Головна героїня, юна вегетаріанка Жюстін (Геранс Марільє) якраз досить миловидна зі стандартно-патріархального погляду, принаймні спочатку. Вона вступає у ветеринарний коледж, де навчається її старша сестра Алексія (Елла Румпф). Жюстін, практично з примусу з боку турботливої, але авторитарної Алексії, проходить обряд посвяти в студенти, з’ївши сирі нирки кролика, і наступного ранку виявляє сверблячі висипи по всьому тілу, іде в лікарню, де їй діагностують харчове отруєння й виписують мазь. Проте вночі вона з’їдає сиру курятину. Тяжіння до свіжини з кров’ю посилюється нестримно, і врешті-решт доходить черга до людської плоті, а Жюстін і Алексія обертаються на покусаних фурій, які кусають усе живе й мертве.
Фільм побудований за сюжетною логікою горору: нас заколисують невинною, у чомусь навіть комічною зав’язкою й потім поступово згущують атмосферу. А жахлива правда про те, що канібалізм — це родове прокляття, що передається в родині по жіночій лінії, відкривається в останні хвилини. Так Дюкурно залишає глядачів наодинці з шокуючим присмаком.
Ритмічно бездоганна режисура, поєднання феміністичної оптики з кіножахами, прекрасні акторські роботи принесли «Сирому» приз ФІПРЕССІ на Міжнародному тижні критики в Каннах і 6 номінацій на «Сезар».
Любов, смерть, автомобілі
Утім, навіть із урахуванням попередніх успіхів нова картина Дюкурно «Титан», осяяна «Золотою пальмовою гілкою», стала справжньою сенсацією. Жюлія — друга в історії режисерка після Джейн Кемпіон, чия робота була удостоєна найвищої нагороди у фестивальному світі.
Тут ланцюжок подій запускає випадковість. Автомобіль, у якому їде героїня (її знову звуть Алексією), потрапляє в аварію. Маленькій Алексії вшивають титанову пластину в череп. Із роками в неї розвивається еротичний потяг до автомобілів, вона займається з ними сексом і навіть вагітніє від такого незвичайного партнера. У її животі ворушиться щось металеве, з її промежини тече машинна олія. І що відчутніше розвивається в ній нове машинне життя, то гостріша жага Алексії (Агата Руссель) до вбивств. Коли її оголошують у розшук, Алексія як може змінює зовнішність і видає себе за сина пожежника Венсана (лауреат Канн в акторській категорії Венсан Ліндон) — той утратив свою дитину багато років тому.
І «Титан», і «Сире» критики відносять до піджанру боді-горору — фільмів про мутації та трансформації людського тіла, що дає можливість провести паралелі з кінематографом того ж Девіда Кроненберга. Передусім, звичайно, його трилером «Автокатастрофа». Проте є ключова відмінність: Дюкурно використовує криваві ефекти, щоб розповісти про зовсім інші речі. Насильство тут ніколи не стає самодостатнім. Так, «Сире» — не тільки про канібалізм, але й про сестринську любов і булінг. «Титан» — про дивовижну біомеханічну мутацію, а ще про прийняття Інакшої — ким би Інакша чи Інакший не були — і так само про любов. Венсан виявляє свою здатність полюбити Алексію, незважаючи на весь її обман, на всі її безумства — і перенести цю любов на новонароджену дитину, хай би яким монструозним цей гібрид машини та людини не виявився.
Жюлія Дюкурно:
«Я почала писати «Титан» на етапі пост-продакшну «Сирого». Коли людина п’ять років працює над таким фільмом, як «Сире», їй потрібно вижити, думаючи про інші історії. Тому саме тоді я запустила «Титан». Він народився з ідеєю поставити любов у центр оповідання — безумовну любов, абсолютну любов, без будь-якого детермінізму. Любов є і в інших фільмах, таких як «Сире», але лишається другорядною щодо траєкторії персонажів. І тому я хотіла піти далі й відкрити все, що можливо, щодо прийняття іншої людини. Коли люди чують про «Титан», не всі обов’язково подумають про історію кохання, але для мене це історія кохання.
Коли ми знімаємо такий фільм, ми, звичайно, розуміємо, що він викличе розкол в аудиторії. Він повинен хвилювати людей — незалежно від того, викликає він відторгнення чи захоплення. Ми торкаємося чогось у глядачах, і це провокує суперечки, розпалює внутрішні дискусії. Я думаю, це найголовніше. Якби кіно було світом статутів і готових відповідей, то його б спіткала смерть. Саме тому ми знімаємо фільми. Поки фільм викликає реакцію, живі почуття, я щаслива», — сказала режисерка на пресконференції в Каннах.
Фактично, «Титан» кинув канській ієрархії виклик, з яким вона давно не стикалася. Чимало глядачів пішло з прем’єри; преса пересварилася. Але журі безпомилково розгледіло у фільмі Дюкорно кінематографічну новизну, що виникає на перетині авторського кіно, жанрового атракціону, радикального фемінізму та соціокультурної провокації.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»,
