Художниця Яна Якимчук захоплено розповідає, як наважилася зайти в Черкаський художній музей, щоб показати свої роботи. І дуже тішиться, бо картини так сподобалися адміністрації, що Яні відразу запропонували організувати виставку.
Поки ми говоримо, до неї підбігає донька — поскаржитися, що діти бешкетують і не хочуть гратися. Яна заспокоює дівчинку і просить її почитати собі книжечку.
У Яни четверо дітей: Ані — дев’ять років, Майї — шість, Миколці — чотири з половиною, а Таї — півтора. Наприкінці осені народиться ще одне маля.
«П’ятим беременна» — так про Яну кажуть у селі, вважаючи дивачкою, яка народжує дітей, захоплюється сироїдінням, обливається холодною водою, малює картини й ліпить із глини.
— Мені важливе це усвідомлення себе не лише як мами, а й як людини. За останні десять років побут мене дуже втомив. Тож коли нині повернулася до творчості, то почуваюся так, ніби повернулася до себе, — а так Яна каже про себе.
«Я малювала надію»
До 3 жовтня в Черкаському художньому музеї триватиме перша персональна виставка Яни Якимчук. Там представлені 50 картин, написаних упродовж останнього року.
Творчий процес був таким: Яна брала діток із собою (згодом почала лишати на бабусю чи на чоловіка) і йшла до Дніпра, до Тясмина або ж у степ. Часом сідала за кермо своєї «хюндайки» та їхала в музей під відкритим небом «Козацький хутір», що в селі Стецівка на Чигиринщині. Зізнається, що малювала переважно в період передзим’я, коли дуже складно було знайти щось яскраве й барвисте. Але їй удавалося: клаптик незвично блакитного неба, вогняний захід сонця, останні жовті листочки на деревах… І клуні та хатки під соломою.
— Коли я ходжу біля білих українських хат, у мене така ностальгія, ніби я в них жила. Якесь дежавю. Босими ногами, в конопляній сорочці — це мені подобається. Якесь усе таке живе, природне, рідне. А щодо барв, то мої знайомі відразу сказали: Яно, переходь на яскраві кольори, бо тут смуток-печаль. Хоча на той момент, коли я це малювала, це не була печаль. Усе листя з дерев уже опало, тільки на одній абрикосі ще жовтіє. І я якраз і малювала цю надію, — пояснює художниця.
Найбільше їй дошкуляв дощ. Бо якщо від снігу можна сховатися, приробивши імпровізований дашок над мольбертом, то дощ підступніший, його не перехитрити.
— А ще мені сподобалося малювати місця, де живуть бобри. Кажуть, що вони все життя зберігають вірність одне одному, як лебеді. Я в захваті від цих тваринок, адже люблю купатися в холодній воді, а зимою, коли ставок замерзає, обливатися. І бобри свої хатки як понаробляють: мінус 20, а вода біжить. Дуже цікаво малювати сніг, лід і воду одночасно, — пригадує Яна.
Прошу її охарактеризувати кількома словами картини, які зараз експонують у музеї. У відповідь лунає: «Надія й пошук барв».
Від Полтави до Стецівки
Яна родом із Полтави. Навчалася в Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» на архітектурному факультеті, спеціальність — «Образотворче мистецтво й кераміка». Там навчилася малювати й гончарувати. Після закінчення університету вийшла заміж, народила доньку. Усе, що стосується творчості, відійшло на другий план. Натомість відкрила центр «Сім долонь» — простір для діток.
— Я подумала, чому це я їздитиму по всій Полтаві й возитиму свою дитину на плавання та інші розвиваючі заняття? Вирішила все зібрати в одному місці, куди б мами привозили дітей — щоб і піаніно, і танці, і спорт… Я була не лише творчою натхненницею, а й сама вела заняття для дітей. Від душі це робила — ми ліпили, малювати, щось вивчали. Дуже багато сил туди пішло, — пригадує Яна.
Центр закрився через три роки, коли вона зрозуміла, що треба переїздити з міста в село, щоб «жити на природі». Так вони родиною оселилися в Стецівці.
— Ми спочатку жили в хаті без води, без зручностей. Але я переїздила сюди, як у рай, із Полтави, попри те, що там у нас теж був будинок у приватному секторі», — каже мисткиня.
Далі було захоплення сироїдінням. Майя захворіла бронхітом, коли їй було шість місяців. Щоб вилікувати дитину, Яна почала шукати різні способи й так вийшла на споживання сирої їжі. Тривалий час практикувала це сама й намагалася відповідно годувати дітей, але рідні не підтримали її в цьому.
— Зате тепер я знаю, як ефективно лікувати дітей. Спробувала голодування, загартовування, мені подобається збирати трави, — розповідає Яна й пояснює, що дуже важливо жити в гармонії з природою.
Діти — це стихія
У мисткині є три гончарні кола. Одне маленьке — його зробив дідусь ще тоді, коли була студенткою. Ще два придбала сама — ножне і велике електромеханічне. Є піч для випалювання. Але Яна поки що не поспішає повертатися до гончарства. Каже, що це значно складніше, ніж малювання.
— Графіка швидша. Я можу взяти аркуші в рюкзак, олівці, крейду, і поки діти щось там роблять, швидко піти помалювати. Для мене це порятунок. Живопис — це трохи довше, бо треба колір «наколотити». А гончарство — взагалі складний технологічний процес. Я щось зліплю, декоруватиму, потім коли трохи підсохне, треба доліпити… А діти — це стихія. Тож підлаштовуюся під неї. Бо якщо щось пропустиш, відволічешся — глина засохла, ручка відпала… Тому тут треба на це зважати, — говорить Яна.
Як риба у воді
Питаю, які художники чи художниці її надихають. Яна називає Катерину Білокур.
— Вона на побут не зважала — жила в холодній хаті, не топила, сама робила собі пензлики, садила коноплі, виготовляла з них полотно для картин… І навіть заміж не вийшла, бо чоловік не дозволив би їй малювати, — каже Яна й наголошує, що художників не можна порівнювати з художницями.
— Бо чоловіків-художників побутові питання переважно не стосуються. І взагалі чоловіки якісь вільніші, свобідніші чи що. Звісно, кожна людина вільна. Коли я стрибаю в ставок голяка, то я вільна, я стрибаю з відчуттям свободи. Але при цьому в мене є обов’язки, яких ніхто не скасовував. Хоча, можливо, ці обов’язки кожна жінка сама собі вигадала чи хтось їй вигадав. Але коли є діти, то, так чи інакше, спочатку треба їм дати раду, а потім утікати в свободу.
— То для тебе творчість — це втеча до свободи?
— Спочатку так і було. А зараз я «пірнаю» туди як риба. Вода може бути хвилями, а може бути тиш. Мені ж важливо «пірнути», зануритися, отримати ресурс, щоб вільно дихати. Витягнути себе з каструлі побуту й нянькування.
Захоплююся красою природи й намагаюся, наскільки мені вдається, відійти від буднів і зобразити цю красу. Я масштабниця, мені потрібна широта. Якщо піду помалюю, то потім швидко повернуся, помию підлогу, приготую їсти й малят побавлю. Інколи беру дітей із собою. У них є свої фарби й крейда… Вони підростають і вже багато всього вміють робити самі. Такий він — мій шлях до гармонії.
Вікторія Кобиляцька