Українська легкоатлетка з Дніпра Ярослава Магучіх завоювала «бронзу» на Олімпіаді й сфотографувалася з росіянкою Марією Ласіцкене, яка здобула «золото». На одній із фотографій спортсменки стоять, обійнявшись і тримають прапори: Ласіцкене – відповідно, Олімпійського комітету Росії, Магучіх – України. На іншій вони просто обіймаються. Ярослава Магучіх – молодша лейтенантка ЗСУ, Марія Ласіцкене – капітанка ЗС РФ.
Через ці фотографії Ярослава Магучіх отримала шквал критики в соцмережах. Новопризначена заступниця міністра оборони зі стратегічних комунікацій Ганна Маляр закликала припинити цькування спортсменки, але заявила, що з Ярославою Магучіх проведуть розмову в Міноборони, оскільки «спортсмени, які представляють Україну на міжнародних змаганнях, повинні розуміти, що в Україні триває російсько-українська війна, і це накладає певні обмеження та відповідальність».
Міський голова Дніпра Борис Філатов, захищаючи легкоатлетку в себе на сторінці в фейсбуку, назвав спортсменку «зовсім дитиною», «дівчинкою», й водночас надією українського та світового спорту, яка, сповнена емоціями, «можливо, навіть не розуміла на той момент своєї маленької, але непростимої помилки».
Що не так із захистом Ярослави Магучіх?
Цькування
Ця ситуація – не перший скандал із українськими спортсменами та спортсменками за це літо, пов`язаний із питанням патріотизму, української мови та братанням із російськими спортсменами. Під час Євро-2020 схожа ситуація була з критикою та булінгом футболіста збірної України з футболу Артема Довбика через інтерв`ю російською мовою.
Ярославу Магучіх у коментарях звинуватили в тому, що вона в «обіймах із вбивцею», нагадували, що на Донбасі восьмий рік триває війна.
Очевидно, що нині, коли суспільства надзвичайно поляризовані, коли звинувачення ллються в соцмережах одним нескінченним потоком, коли «культура скасування» може перетворити життя однієї людини на суцільний біль і знущання, дуже складно відділити емоційне сприйняття від причин і підстав для незгоди.
Цькування завжди є дисбалансом сил. Людина, яка потерпає від булінгу, не може одна протистояти шквалу образ, не в змозі захистити себе через те, що потік гніву в соцмережах завжди буде потужнішим за поодинокий голос. Тому цькування – це не критика, це передовсім заподіяння болю людині, і це неприпустимо.
Але якщо чиїсь почуття ображені, це не обов‘язково означає, що ця людина має рацію, що її вчинок не заслуговує на критику.
Коментарі щодо вчинку Ярослави Магучіх («як соромно за вас!», «невже ви – це тільки високофункціональне тіло? де совість? невже ви не знаєте, хто напав на Україну? хто вбиває, калічить, спричиняє появу майже двох мільйонів біженців?») свідчать якраз про те, що й почуття великої кількості українських громадян ображені її вчинком.
І не все, що ранить, є булінгом. Це треба визнавати й розуміти.
Спорт – поза політикою?
Український каратист Станіслав Горуна підтримав Ярославу Магучіх словами «нема «зради» й аргументом, що спорт «поза політикою».
І офіційна представниця МЗС РФ Марія Захарова написала в себе в телеграм-каналі, що їхні спортсмени «показують клас світового масштабу, демонструючи чистий спорт без політики й інтриг!».
Ні, ці коментарі не змова. Ці коментарі – свідчення того, що гібридний наратив про «спорт поза політикою» чи «мистецтво поза політикою» живе й процвітає.
Спорт має бути поза політикою хіба що в локальному сенсі: спортсмен(к)ам байдуже, хто за кого голосує на виборах, а широкій публіці — за кого голосують вони.
Але війна — не політика й тим більше не інтриги. Війна — це порушення міжнародного права, порушення прав людини, це загибель людей втрата домівок, втрата своєї землі.
Тому якщо спортсмен(к)и виходять під прапорами Національних Олімпійських Комітетів своїх країн, а країни в стані війни, спорт не поза політикою. Бо спорт — це потужний інструмент світової дипломатії.
Ну і парадоксально, що «спорт поза політикою», але депутат Жан Беленюк, обраний за партійним списком, виступає на Олімпіаді, а спортсмена Жана Беленюка обрали у Верховну Раду. Більше того, власне, Жан Беленюк після виграшу «золота» для України на цій Олімпіаді в Токіо чудово говорив українською мовою на брифінгу й не викликав ніяких навколополітичних запитань.
Будь-що «поза політикою» — це прекрасне алібі, коли не треба вчити української мови, наприклад. Зате, виявляється, цілком можливо вивчити англійську, німецьку, італійську, іспанську — якщо тебе купує, наприклад, інший футбольний клуб.
Коли хтось каже, що спорт чи мистецтво для нього «поза політикою», я розумію, що йдеться про великий російський ринок і про втрату прибутків або аудиторії. Просто бізнес, і нічого більше.
Бо мова й патріотизм – це не політика. Мова й патріотизм – це цінності й світогляд.
І щойно суспільство це нарешті усвідомить, політикам буде значно складніше емоційно роздирати їх мовними темами, бо мова об’єднує, а не роз’єднує. Все решта – питання практики й постійних брифінгів українською. Коротких офіційних брифінгів. Ніхто не лізе з цією темою до спортсменів/ок у дім.
А тепер переходимо до політиків.
Борис Філатов і «ти дівчинка»
Міський голова Дніпра Борис Філатов захистив легкоатлетку Ярославу Магучіх у себе на сторінці в фейсбуку, зібрав величезну аудиторію й назвав її «зовсім дитиною», «дівчинкою», яку місто ображати не дасть.
Я не думаю, що Борис Філатов прочитає цю колонку: ми з ним не цільова аудиторія одне для одного. І тим більше – я не думаю, що він змінить свій сльозогінний пафосний стиль.
Бо його риторика апробована роками й перемогами на виборах. Це риторика вождя племені, який бере під крило юну дівчину. І така риторика затребувана в патріархальних суспільствах, вона збирає немалі аудиторії.
Такі тексти рвуть душу певним громадян(к)ам не гірше, ніж якась програма «Жди меня». Це «мачо» й «настоящий мужчина», який став на захист дитини. Який витирає їй сльозу. Борис Філатов – успішний політик, і цей стиль приносить йому тисячні аудиторії фоловерів.
Чому частина суспільства цього не приймає
«Ти — молода, красива, світла дівчинка. Усміхнена і скромна. Ти не просто талант, ти — надія не тільки українського, а всього світового спорту. Тобі 19 років. Перед тобою можуть бути відкриті всі дороги. Із твоєю зовнішністю, харизмою і характером. Але ти обираєш важкий, виснажливий, руйнівний для здоров’я шлях спортсмена».
Це стереотипізація вибору для жінки: красива зовнішність, харизма. Але ти обираєш важкий шлях спорту. Ти дивись яка! А могла б моделлю стати. Втім, і модельний бізнес – важкий шлях. Ну могла б просто життя прикрашати.
«Тебе переповнюють неймовірні емоції. Тебе — 19-річну дівчину, зовсім дитину, юну, нетямущу, таку, яка ще зовсім не бачила ніякого життя за нескінченними виснажливими тренуваннями. Ти робиш фотографію. Може навіть не розуміючи в тому моменті своєї маленької, але такої великої помилки», – так захищають кошеня, а не «надію не тільки українського, а всього світового спорту».
Бо легкоатлетка, яка пройшла з дитинства важкий змагальний шлях, не мала би бути «нетямущою». Бо попри фотографії, Ярослава Магучіх таки здобула олімпійську «бронзу».
«І тебе починають цькувати. Тисячі диванних «патріотів», які зробили для своєї країни в тисячу разів менше, ніж ти», – а це вже маніпулятивний прийом.
Бо серед коментаторів можуть бути люди, які у своїй сфері щось зробили для своєї країни. І ті, хто коментують виступ Ярослави Магучіх, не представляли олімпійської збірної, вони просто публіка. Але публічність професії спортсменки й передбачає чи то публічну славу, чи то публічний осуд. Люди реагують на дії, і мають на це право. За такими законами живе аудиторія.
«Ярославо, дівчинко наша, твоє рідне місто нікому не дасть тебе образити…»
За всіма досягненнями стоїть вибір
Так, спортивне середовище має свою специфіку. Це тиск, і часто тиск тренерів. І тренерське середовище в Україні великою мірою залишається анклавом «советского спорта». Це відірваність від контексту – часто через виснажливий спортивний режим.
Але йдеться про виступ на Олімпіаді від імені своєї країни. І чи може ця відірваність бути аж такою великою, щоб не помітити 8 років війни?..
Змінити це – завдання не поодиноких спортсменок чи спортсменів, а Мінспорту та Національного олімпійського комітету: замість того, щоб, наприклад, перейматися інтригами та ділити місця для чиновників на Олімпіаді.
Але все одно є вибір. За всіма досягненнями (а спорт – це шалені навантаження, шалена праця, це часто зречення від іншого життя) є вибір. Ми не звикли його обговорювати. Коли ти стоїш на п’єдесталі й підіймаєш прапор, це вибір і відповідальність.
Можливо, про це варто говорити, а не про «дівчинку нашу»?
Тетяна Трощинська
