Такого слова, як сексизм, не знали у Радянському Союзі. А як не було слова – не було й дискримінаційного ставлення? Про це «Повазі» розповіла людина, яка на власному досвіді змогла відчути як воно – бути радянською жінкою і намагатися реалізувати свій потенціал.
У неіснуючій країні дуже любили поговорити про рівність. Однак сьогоднішні проблеми у сфері прав жінок виникли, очевидно, не вчора. Жінки-міністри і доярки в парламенті, були, скоріш за все, винятком з правил. Замість того, щоб створити умови для виховання дитини обома батьками, тільки жінкам давали відпустку по догляду за дитиною. І як же без жіночого свята… раз на рік. Коли усіх знайомих жінок, наче вони рідкісні квіти, вшановували і чоловіки, і держава (недарма дала вихідний день!). Натомість решту 364 днів не помічали системних проблем.
Марина Новикова вступила та успішно закінчила «чоловічий» філософський факультет, пройшла всі щаблі кар’єрного зростання, від асистентки кафедри до професорки, працювала в суто чоловічому, міліцейському, колективі, доросла до помічника міністра МВС, виховала двох доньок, організувала та очолила в Криму жіночу громадську організацію. Значна частка її яскравої кар’єри перепала саме на радянські часи.
Робота до залізобетонної стелі
Свою розповідь Марина Новикова розпочала зі слів: «У Радянському Союзі сексизму як такого може й не було, але залізобетонна дискримінація – безумовно. Можливо, я виняток з правил… Таких перепон на кар’єрному шляху, мабуть, не мала… Я була партійною, також «працював» червоний диплом, пізніше – захищена дисертація», – говорила моя співрозмовниця.
На початку розповіді пані Марина ще повторювала, що вона «швидше виняток із правила», однак згодом картина вимальовувалася менш оптимістична.
Пані Марина майже все професійне життя працювала у чоловічій сфері. Спочатку вчилася на філософському факультеті, куди потрапляли переважно чоловіки. Та й сама жінка вступила до вузу не з першого разу.
«Зрізали… На нашому факультеті готували ідеологічних працівників – випускників забирали в обком партії. Тому жінок там майже не було. Цікаво, що я вчилася найкраще від усіх, а хлопці так собі – на трійки… І їм багато що спускали з рук», – пригадує співрозмовниця.
У своїй кар’єрній драбині Марина Новикова не пропустила жодного щабля: спочатку лаборантка кафедри, потім – асистентка, доцентка, завідувачка кафедрою, професорка, заступниця директора вишу, посада заступника міністра… А ось чоловіки, виявляється, могли «перестрибувати» через сходи. Ледь не зі старту стати начальником.
Співрозмовниця пригадує, як серед її слухачів Центру підвищення кваліфікації держслужбовців Криму були «кадровики». Одна її слухачка розповіла, що оформлюючи нещодавно одного чоловіка на пенсію, в його трудовій книжці прочитала посади тільки начальника чи заступника начальника. Жодної посади нижче!
«Зрозуміло, що такі переваги були тільки в чоловіків. Навіть існувала така практика: коли в жіночий колектив з університету приходив молодий спеціаліст, його ставили начальником… навіть без досвіду роботи. Адже жінка – це діти, лікарняні, садочки…», – зауважує пані Марина.
Також співрозмовниця згадує, як її одна знайома, яка працювала в освітній сфері, скаржилася: «Мене завжди дискримінували. Завжди чоловіків висували на перші посади. Я більше скажу: якщо європейська жінка дивилася крізь скляну стелю: бачила можливості кар’єрного зросту, але через родину чи інші особисті причини відмовлялася йти по ній, то радянська жінка просто билася головою об бетонну стелю. Особливо в «чоловічих» сферах».
Вищі щаблі: квоти та «весільні генерали»
Марина Новикова порівнює кількість жінок у радянському парламенті та українському. Зокрема, каже, що тоді в Верховній Раді Криму було багато жінок – до 18 %. В Автономній Республіці Крим деякий час навіть діяло Міністерство сім’ї, молоді та гендерної політики. У той час, коли відсоток в незалежній Україні різко впав – до 4-5 %. (І тільки в нинішньому парламенті найбільша за всі роки незалежної України кількість жінок – 50 депутаток ( 11,8 %) – ред.).
Новикова це пояснює із обов’язковим квотуванням у Радянському Союзі.
«О, тоді були квоти – до 40 %. Жінки-робітниці, жінки-колгоспниці, жінки-вчені. Жінки були представлені в усіх сферах і проходили за квотами… А в незалежній Україні вже мали вагу політичні партії. А жінок у партіях майже не було. Навіть, якщо хтось із жінок і очолювали партію, то далі жінки з’являлися лише після 50-номера в партійному списку – тобто після прохідного місця. Така була традиція, що в партіях – чоловіки, бо політика вважалася чоловічою справою».
Марина Новикова пригадує історію з життя – кого зазвичай «винагороджували» за гарну та наполегливу працю. Коли їй було 21 рік, вона проходила практику в трудовому таборі для підлітків із важкою поведінкою.
«Там працював директор, але він на мене скинув ці шість загонів по 25 підлітків… Я три тижні майже там жила: організовувала дозвілля й займалася підопічними. За що мене нагородили путівкою в ФРН – тоді ще Німеччину розділяла Берлінська стіна. Яким було моє здивування, що у всій групі – а це переважно обкомівські працівники – було тільки три жінки: 21-річна я, обкомівська працівниця років 30-35 і жінка-прокурор. Причому незаміжніх тоді за кордон не пускали…», – каже пані Марина.
Родина та виховання: мені пощастило – мій чоловік був гендерно-чутливим
Марина Новикова – напрочуд енергійна жінка, вона встигала працювати на п’яти роботах. Цьому також сприяв гнучкий графік в університеті й… «гендерно-чутливий чоловік», який допомагав і в вихованні дітей, і в домашньому господарстві, і по магазинам з великими сумками…
Старша дочка хворіла мало, коли ж занедужувала, залишалась вдома Марина. «Інколи мінялися з чоловіком. У дитячий садочок віддала доньку, коли їй було три роки», – розповідає жінка.
Як народилася молодша донька, Марина Новикова вже була з дисертацією, працювала на посаді доцента.
«Мала дуже гнучкий графік, через що могла дітей відвести в музичну школу та на гурток з шахів, і на лекцію встигнути, і наукову статтю написати», – каже жінка.
Саме за ініціативи мами донечки пішли в музичну школу, як свого часу і сама пані Марина: «У далекі 60-ті роки то була елітна освіта. Ще й рідкісний інструмент – скрипка. На всю школу в нашому робітничому районі було лише кілька дітей, які навчалися в новій музичній школі, і переважно хлопчики – баяністи та акордеоністи. Коли я виходила зі скрипочкою на шкільних заходах, в актовому залі наставала тиша… І навіть якщо я грала щось простеньке й невибагливе, але дуже знайоме глядачам, зал вибухав оплесками…».
Другорядна роль?
У 90-х роках Марина Новикова занурилася в громадську діяльність, зокрема, її громадська організація допомагала жінкам, які постраждали від домашнього насильства й торгівлі людьми, вивчала питання жіночого лідерства та гендерної політики, зокрема у Великій Британії та Фінляндії (щойно впала залізна завіса). Саме тоді чи не вперше пані Марина звернула увагу на сексистську рекламу, яка тільки почала з’являтися – зовнішня реклама, спрямована на чоловіків (як то автомобілі, будівельні матеріали, інструменти, алкоголь)
Завершуючи розмову, Марина Новикова зауважила, що в Радянському Союзі жінку позиціонували як «трудівницю, матір своїх дітей та домогосподарку». І хоча жінки були представлені в органах державної та законодавчої влади та в партійній номенклатурі, однак вони фактично не брали участь у процесі формування та прийняття рішення. Їм відводилися виключно виконавчі функції.
Не дивно, що сексизм проявився як наслідок «другорядності» ролі жінки у порівнянні зі значимою, важливою роллю чоловіка.
«У сучасній Україні, особливо після Пекінської конференції, «жіноче питання» стало модним, популярним. З одного боку, високий рівень освіти і професійної підготовки жінок, з іншого – «гендерна асиметрія», нерівність соціальних статусів і можливостей жінки й чоловіка. Сучасна українка не погодиться на роль «прально-годувально-народжувального агрегата». Вона активно йде в політику, бізнес, управління, у ті сфери, де раніше панували тільки чоловіки. Тепер жінки успішно з ними конкурують», – стверджує Новикова.
І хоч нині сила, влада, фінанси поки в руках чоловіка, «тектонічні зміни в українській свідомості вже відбуваються», переконана експертка.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини спеціально для Поваги
