«Я хочу порадити дівчатам із інвалідністю не брати близько до серця те, що у вас хтось не вірить. Після кожної відмови я засмучувалася, але коли виходила за паркан чергової автошколи, то про все забувала. Якби я цього не робила, то рано чи пізно зневірилася б. Треба бути готовими до того, що до деяких ваших цілей доведеться йти кілька років лише тому, що ви маєте інвалідність, а люди будуть у вас сумніватися», – каже Олена Куц, дівчина з інвалідністю, яка отримала водійське посвідчення.
У пошуках автошколи
В Олени від народження немає однієї руки. Та це їй ніколи не заважало вести активний спосіб життя – отримати вищу освіту й стати культурологинею, проводити в інтернаті заняття для дівчат із ментальною інвалідністю та просто жити на повну, подорожувати й бути громадською діячкою та членкинею організації «Еммаус» (організація в Харкові, яка допомагає випускникам інтернатів та молоді з інвалідністю – ред.)
Саме ця громадська організація кілька років тому виграла грант для того, аби придбати для Олени автомобіль. Адже дівчина щотижня їздить в область за півсотні кілометрів для викладання в інтернаті. Тоді перед Оленою й постало питання водійського посвідчення. Це затяглося на півтора року, бо жодна харківська автошкола не захотіла вчити людину з інвалідністю.
Вона телефонувала й ходила до автошкіл, щоразу отримуючи схожу відповідь: «Вам потрібен спеціальний інструктор» та «в нас не має такої автівки, аби вас навчити». Олена бачила здивовану реакцію й переляк в очах і розуміла, що вони просто не хочуть брати на себе такий тягар – дівчину(!) з інвалідністю (!) за кермом(!). Та здаватися вона навіть не думала, адже автомобіль мав допомогти їй у роботі та полегшувати пересування містом (коли Олена ходить, то відчуває постійний біль у ногах, якого не може позбутися через захворювання колінних суглобів).
«Я дуже люблю ходити, але через біль у ногах для мене це складно. Я відчуваю його з самого дитинства. Вже навіть звикла, але з часом стан трішки погіршується, тому їздити мені значно легше, ніж ходити», – розповідає дівчина.
«Дістаєш лівою рукою до коробки передач? Якщо так, то чому не навчу?!»
Минали місяці. Олена почала шукати за межами міста. Виявилося, що її можуть навчити в Києві та Житомирі, але через карантин вона так і не змогла потрапити на набір. Восени 2020 року подруга порадила зателефонувати на урядову лінію. Цей дзвінок змінив її життя…
Олена дізналася, що аж на Львівщині є реабілітаційний центр для людей із інвалідністю, де одним із профілів є навчання водінню. Зібравши стосики документів по медичних закладах, що вона не має інших відхилень та на підтвердження свого діагнозу – дівчина поїхала на Західну Україну. Виявилося, що ці документи були потрібні, аби Олену навчали безкоштовно й вона могла проживати в закладі впродовж навчання. Коли вперше побачила свого інструктора, завбачливо запитала, а чи зможе він її навчити, бо через таку кількість відмов чекала якогось підступу. Утім, той чоловік дав лаконічну та просту відповідь: «Дістаєш лівою рукою до коробки передач? Якщо так, то чому не навчу?!»
Навчання тривало три місяці в звичайній автівці. Виявилося, що ніяких додатково обладнаних автомобілів не треба. Хоча такі автівки були в центрі, оскільки там училися люди, які мають проблеми з ногами. Це так звані автомобілі на ручному управлінні, коли водій може керувати транспортним засобом за допомогою рук. У цей центр люди із інвалідністю їдуть із усіх усюд. Одним із учнів був хлопець без ніг із Луганщини. Він так само, як і Олена, оббивав пороги всіх відомих автошкіл поблизу й не знайшов жодної, яка б узялася за його навчання…
«Нам би не доводилося їхати через усю Україну, щоб отримати права, якби хоча б одна автошкола взяла машину й обладнала її таким чином, щоб вона була одразу й ручна, й на механіці. Зараз є такі майстерні, які це роблять. Було б тільки бажання», – каже Олена Куц.
«До мене ставилися дуже серйозно, не було жодних поблажок»
І теорію, і практику Олена склала з першого разу. Нині пригадує, що її інструктор замість того, щоб жаліти, – муштрував і сварився. Говорив, що на дорозі буде ще гірше, тож вона має бути готовою до всього.
«Я думала, що через інвалідність до мене ставитимуться, скажімо так, обережненько. Але що мені сподобалося, що до мене ставилися дуже серйозно, не було жодних поблажок на кшталт «ой, ти ж бідненька…». Ні, взяла й поїхала – і все. Я не побачила якогось особливого методу, все було як у звичайній школі», – розповідає дівчина.
Минуло три тижні відтоді, як Олена повернулася в Харків. На відкриту трасу тут вона ще не виїжджала без друзів. Поки їздить щодня по кілька годин, дослухаючись до підказок того, хто сидить поряд. Дівчина каже, що ще не до кінця відчуває габарити автівки й не знає дороги, тому поки що не наважується їздити самотужки. Утім, жодного страху перед дорогою немає. Нині в неї нова мрія – об’їхати автівкою всю Україну. Каже, що почне з Харківщини.
Аліна Курлович,
