В Україні через кілька днів відбудуться парламентські вибори, пише uwf.kiev.ua. Це перші вибори до Верховної Ради після Революції Гідності. Жінки на рівних з чоловіками відстоювали на Майдані принципи, які є засадничими принципами сучасних демократичних держав. Одним з таких принципів, чи не найважливішим з них, є рівність. В Цілях Розвитку Тисячоліття, підписаних 189 країнами, Україна задекларувала, що до 2015 року представництво жінок в парламенті становитиме 30% та, відповідно, взяла на себе зобов’язання створювати сприятливі умови для цього. Але чи досягне Україна цієї мети, і чи побачимо ми у Верховній Раді нового скликання щонайменше 135 жіночих облич? Боїмося, що ні.
Участь жінок у прийнятті рішень знов залишається поза межами політичного порядку денного. Замість виконання зобов’язань перед тими з нас, хто складають близько 60% виборців, ми все частіше чуємо риторику, що спочатку країна вирішить проблеми з війною, а потім подумає про жінок. Зараз жінки складають менше 10 відсотків українського парламенту, і можна очікувати, що такий стан зберігатиметься і після цих виборів.
Ми прагнемо не політичної коректність чи номінального представлення – це не те, чому політичне представництво жінок має значення. Дійсно, світова практика показує, що коли жінки отримують адекватне (не менше 30%) представництво в органах влади, країни розвиваються більш збалансовано: проблеми освіти, охорони здоров’я, дітей, розбудови соціальної інфраструктури та пов’язані з цим зміни у політиках висуваються на початок політичного порядку денного, а з відповідних джерел виділяються кошти на їх вирішення.
Наприклад, у Фінляндії, де жінки складають більше 40% всіх парламентарів, безробіття перебуває на рівні 3%. А інші скандинавські країни з такими ж ґендерними пропорціями відомі високим рівнем державної підтримки малозабезпечених і досить рівним розподілом матеріальних благ серед населення. Практика показує, що у країнах, в чиїх парламентах жінки присутні в рівних пропорціях з чоловіками, економіка більш ефективна і стійка, а суспільство більше прагне до миру і стабільності.
М’яко кажучи, ми багато пережили, щоб повернути нашу країну обличчям до розбудови миру, рівності та системних змін. Якщо це відбудеться, то зараз – або ніколи. І ми побоюємось, що «ніколи» переважає.
Безумовно, майже всюди жінки голосують більше, а представлені менше. В Україні участь жінок у політичному житті традиційно обмежена. В Глобальному звіті про гендерну рівність за 2013 рік, Україна займає 119-е місце з точки зору політичних прав і можливостей жінок (із 136 країн). Жінки складають до половини місцевих органів влади, але мають дуже незначне представництво у загальнонаціональних. Співвідношення між рівнем влади та ґендерним балансом залишається очевидним: традиційно жінки представлені набагато краще в керівних органах нижчого рівня, зокрема у сільських і селищних радах. Жінки мають досвід і знання, які вони здобувають на місцевому/регіональному рівні, але не мають можливості просуватись вище. На сьогодні в українському уряді є тільки одна жінка в уряді, і вона очолює Міністерство соціальної політики.
Основні перешкоди для представництва жінок є системними з політичної, економічної та культурної точок зору. В Україні немає програм підтримки жінок для поєднання кар’єри і домашніх обов’язків, відсутні й політики сприяння жіночому лідерству на національному рівні. Жінки-кандидатки зазвичай не мають достатнього фінансування для участі у виборах. Дуже часто самі жінки не вірять в те, що можуть пройти далі – тривала і безрезультатна боротьба зі стереотипами і системними перешкодами врешті решт змушує їх здатись.
Проблема є комплексною, і її вирішення, відповідно, потребує всебічних стратегій. Але жодна з цих стратегій не буде успішною без квот на представництво жінок. Якщо представництво збільшується, це тому, що політика стимулювала його підтримку.
На початку 2014 року, всього за декілька місяців до виборів, Закон України «Про політичні партії» доповнився реченням про те, що має бути не менше 30% кандидатів іншої статі у виборчих списках партій, що подаються у Центральну виборчу комісію. Це мало би виглядати як існуюча квота. Проте, в реальності це навіть не демонстрація політичної волі до зміни status quo, а швидше формальність, щоб було що показати, якщо спитають. Одне дуже загальне речення, без деталізації, принципів організації чи механізмів контролю. Інакше кажучи, це швидше символ, але такий, що зовсім не сприяє досягненню змін.
Більш того, партії про цей принцип часто не знають, ігнорують його, або виконують на власний розсуд. У виборчих бюлетенях партії зазначають біля 200-225 кандидатів, але у більшості учасників перегонів серед перших 50 кандидатів у списку – тільки декілька жінок, тоді як у останній 50-ці можна побачити багато жіночих прізвищ. Іншими словами, їх включення до партійних списків має скоріше символічну, суто технічну роль.
Практично усі європейські країни мають законодавчо закріплені ефективні квоти. Відповідно, Україна, підписавши угоду про асоціацію з Євросоюзом, також має запровадити принципи, які вже давно і успішно працюють в ЄС. І чоловіки, і жінки України дуже велику ціну заплатили і платять зараз за створення нової справедливої держави. Ми багато чим пожертвували задля політики рівності, представленої новими обличчями. Ми хочемо бачити серед цих облич – жіночі. Все решта – нерівність та несправедливість.
