Повага
Image default
Колонки Статтi

Село, яке виштовхує

Воно любить не всіх. Не всіх і приймає у свої обійми, пропахлі духом степових трав і гарячого поту. Воно розчісує всіх на однаковий рівний проділ посеред лоба. Воно – таке ласкаве, хлібодарне, гостинне, чесне, працьовите, щире і щедре – миттєво підніме караючу правицю на кожного, хто посміє відрізнятися, хто ризикне показати якесь інше обличчя – відмінне від загальної маси приблизно однакових лиць, поневолених ще кілька століть тому виразно аграрним суспільством задля виживання.

Багатьом відома історії народної художниці Катрі Білокур, яку батько бив ременем за малюнки – сиріч за спроби творчої (а значить – особистої, а значить – не такої!) реалізації. Казав: «Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!»

Таких історій насправді – море. Багатьох село таки задушило в обіймах, не дало на повен голос заявити про себе, ревниво стежачи за кожною такою спробою.

*

Перший Вірин учинок, за який їй дали по руках – вірш про вишню біля вікна її крихітної кімнати. Вірі тоді було дванадцять років. Вона написала кілька строф і зважилася віднести їх у місцеву газету. Редактор довго крутив папірця в руках, супив брови, хмикав, але текст у себе залишав. Віра вилітала з редакції на крилах. А наступного дня її викликав до свого кабінету директор школи. Віра стояла навитяжку перед широчезним полірованим столом і ошелешено слухала сувору вимогу:

– Зараз же признавайся, з якої книжки ти списала вірш…

«Аби я справді списала його, я б йому зізналася. Мені було дуже страшно тоді», – розповідала мені Віра років десь так через п’ятдесят після того випадку.

Не добившись «зізнання», директор скликав загальношкільну лінійку. Віру вивели в центр і всіляко шпетили, викривали, соромили.

– Ти – дівчина. Ти перш за все повинна бути чесною! Якими виростуть твої діти? Ти – безсоромна! – казала завучка в окулярах із подвійним склом.

– Жінці насамперед варто турбуватися про чистоту – у всьому: в одязі, в думках і помислах! – казала класна керівниця, міцно стиснувши Вірине плече.

Так вони від Віри нічого й не добилися. Але клеймо брехухи й плагіаторки висіло на ній усі шкільні роки, хоч ніхто й ніколи не знайшов (бо й не міг знайти), звідки ж Віра списала того наївного віршика про вишню. Охоту писати викорчували років на двадцять. Уже дорослою жінкою, працюючи провідницею на залізниці, Віра знову зважилася писати…

Удруге село наступило Вірі на шию після того, як вона вирішила всиновити хлопчика, мати якого зловживала алкоголем і про дитину зовсім не дбала. Проблема полягала в тім, що на той час Віра була незаміжня.

– Як це вона виховає чужу дитину, якщо сама не в сім’ї живе, а бозна де й бозна з ким тягається?!

– Такого і світ білий не бачив, щоб хвойда виховувала прийомних дітей!

– І вистачило ж безсоромності навіть говорити про це!

Вірі таки вистачило сили досягнути мети. Пройшовши не тільки районні, а й численні обласні інстанції, зокрема – суди. Вона всиновила дитину. Але з села довелося поїхати. Після одного випадку. Лікарка – дерматовенерологиня – із районної лікарні якось перестріла Віру й рішуче наказала:

– Щоб ти завтра ж прийшла до мене на огляд! Хтозна, де і з ким ти тягаєшся! Знаємо ми, як провідниці живуть!

Ні на який огляд Віра, звісно, не пішла.

Через кілька днів зібрала речі й переїхала в іншу область – де ніхто нічого не знав ані про всиновлення, ані про те, чим «насправді займалася Віра на посаді провідниці пасажирського поїзда».

Довелося обірвати всі зв’язки. Геть усі. Навіть із рідною матір’ю, яка засуджувала Віру точнісінько так само, як і всі односельці. Віра приїздила додому не частіше, аніж раз на рік. На день-два.

– Я бачити не могла ні тих вулиць, ні тих людей. Мені вже скоро сімдесят стукне, а я досі не оговталася. Ненавиджу все, що пов’язане навіть із самою цією назвою… Мабуть, я й заміж не вийшла через те, що мені роками цим тикали межи очі, – скрушно зітхає Віра.

Село теж не простило її й донині. Як не прощає багатьох, хто зважився бути іншим.

Віра тепер живе в іншому місці. Це не місто, але не зовсім і село. Там її мало знають. Там про неї майже не говорять. На вулиці вітаються. У душу не лізуть. І ніби все вже як слід. Син виріс, допомагає Вірі. Приїздять у гості онуки.

– Та добре я живу зараз. Добре. Ні на що мені скаржитись. От тільки життя пройшло – і його мені ніхто не поверне. Хтозна, аби мене не заклювали так тоді, може, все б інакше в мене склалося.

Безумовно, пройде ще кілька десятків років – і зміни стануться. Село теж стане поблажливішим, терпимішим, почне розуміти те, чого раніше не розуміло. От тільки для Віри нічого вже не буде заново.

Сергій Осока

Схожі записи

Війна на гендерному фронті 

«Нині баба править в домі». Як змінювалися образи жінок у радянських плакатах

«Місія жінки — народжувати»: чому голова Тернопільської облради не лише хабарник, а й сексист