В щоденних розмовах про сексизм у медіа ми часто говоримо про роль і значення саме комерційних мовників. Вони мають високі рейтинги та реально впливають на уми своєї аудиторії. Тому сьогодні Повага пропонує рідкісну нагоду спілкування з інсайдеркою галузі. Тетяна Пушнова працювала в різних медіа-холдингах, обіймаючи зокрема топ-керівні посади.
Особистий контекст
Усвідомлюю, що для мене активна жінка — це норма. Мама працювала, робила кар’єру. Коли мене народила, їй був 21 рік. Я з дитинства пам’ятаю, що мама працювала й завжди була у відрядженнях. Вона — інженерка, тобто вдома в нас постійно були якісь креслення, ми разом із нею робили математику. Мама брала мене з собою у відрядження в Москву.
Також у мене дуже активний батько. Він разом із мамою закінчив інститут, але пішов у більш мистецьку сферу, працював ковалем у місцевій ковальській майстерні. Спершу він був підмайстром, а потім включився, і сьогодні в Херсоні є досить багато його робіт як коваля й майстра по металу.
Бути чутливою до гендерних тем мене навчили прочитані в університеті тексти Джудіт Батлер. Але я ніколи це не педалювала ні в роботі, ні в житті. Ти поводишся так, як поводиться суспільство. Я не революціонер, мені не властиво кричати про те, що я зараз захищу права всіх безправних. Водночас я впроваджувала ці принципи в роботу, коли це ставало можливим.
Робота на телебаченні та материнство
Мені вдалося без перепон робити кар’єру та поєднувати її з материнством не тільки тому, що це толерували на роботі, а й тому, що в мене сильний партнер, який узяв половину всіх обов’язків на себе. Ми ніколи не розділяли: це материнське — моє, а це батьківське — твоє. У нас усе було реально дуже по-партнерськи.
Коли мене призначили шеф-редактором ТСН, я через тиждень зрозуміла, що вагітна. Фактично за два тижні до пологів я взяла нарешті декретну відпустку. А потім, коли вийшла після пологів на роботу, то за певний час завагітніла знову. У мене були наміри побути в довгому декреті, але почалася Революція гідності та війна. Звичайно, я не могла сидіти вдома… хоча на початку декрету в мене була така ілюзія, що тепер я нарешті побуду матір’ю та посиджу в декреті хоча б рік. Мене вистачило на 4 місяці. Я вийшла на роботу в лютому 2014, і через певний час мені запропонували стати продюсеркою “Ukraine Today”. Діти ніколи не були якоюсь перепоною. Діти окремо, мої професійні якості окремо.
Там, де я працювала, ця ситуація типова. Жінку, яка вагітніла, не виганяли з роботи. Уся команда толерувала, якщо вона хотіла вийти на роботу раніше. Мою Марту няня носила в офіс, аби я її годувала. На роботі було місце, де можна було погодувати дитину, ніхто цього не забороняв. Звичайно, у нас не було кімнати для сповивання, але під це завжди можна було пристосувати монтажку.
Однак мій досвід не свідчить про якусь особливу корпоративну культуру. Чому? Бо це не корпоративна культура, а корпоративна культура тут-і-зараз. Це такий атавізм совка, коли ми живемо в квартирі, де все вилизано, але біля входу килимок красивий, але прибитий цвяхами… бо за межами квартири в під’їзді починається треш і угар, жахливі смітники, розбите вікно, хтось попісяв у ліфті, ніхто цього не прибирає. Мені здається, що концептуально це дуже близько. Ти оберігаєш свій простір, але не екстраполюєш назовні.
Як працювати на телебаченні жінці-феміністці?
Чи це не зіткнення цивілізацій? У мене взагалі не було таких питань, я собі їх не ставила. Я пішла працювати на телебачення, бо там працювала моя близька подруга. Це був 5 канал, його щойно створили, там працював зірковий склад — Микола Вересень, Андрій Шевченко, Роман Скрипін, Наталія Мосейчук у ранковій програмі. І мені подруга сказала, щоб я зайшла в гості подивитися на роботу редакції. Я зайшла, подивилася, мені захотілося спробувати й попрацювати.
Згодом, якщо чесно, після першої сутички зі Скрипіним можна було б і кинути, але я подумала й не кинула. Та сутичка не стосувалася моєї статі, це був абсолютно професійний конфлікт, для мене це було викликом. Якщо мені подобається робота, то треба її робити та дивитися, куди вона приведе. Запитання про жіноче-чоловіче – воно ніколи не муляло.
У контенті умовного телеканалу в сусідніх програмах можуть зустрічатися два всесвіти: в одних матеріалах бачимо гендерну коректність, в інших — треш, якого ніби ніхто не контролює. Це проблема редакційної політики та саморегулювання. Але все це – на розсуд журналіста.
Буває, що редакторами працюють гендерно чутливі люди, але зазвичай робота на телебаченні — це потік, тому не всі, не завжди та не на все звертають увагу. По-друге, в ньюзрумах немає корпоративної культури, яка би підкреслювала якісь хороші історії, аби показати, куди треба рухатися і що треба міняти. Бо завжди є що міняти, і ми від цього нікуди не подінемося.
Зміни — це питання до корпоративної культури компаній. В свою адженду вони мають включити інклюзію — не тільки щодо людей з інвалідністю, але й рівновключеність і жінок, і чоловіків. Поки що я не бачу, щоб у наших великих медіахолдінгів це було на порядку денному.
Чи шкодить рейтингам гендерно чутливий контент?
Я не впевнена, що саме на телебаченні це можливо. Якщо це, скажімо, районна газета, яка досягає свого успіху останньою сторінкою з фото жінки в купальнику – тоді можливі втрати. Але на телебачення цей досвід не можна екстраполювати. Адже телебачення працює й паразитує на емоціях і на перепадах між емоціями. Там не обов’язково показувати роздягнене тіло, щоб на цьому паразитувати.
Чи медіа “просто відображає” сексистське суспільство? Я в це не вірю. Медіа ніби і є дзеркалом суспільства. Але коли суспільство дивиться в дзеркало, воно, як і людина, хоче вирівняти спинку, зробити зачіску… Воно хоче якийсь час походити з рівною поставою та охайною зачіскою, аж поки знову не згорбиться та не зустріне інше дзеркало. Медіа — це дзеркало, але бачення в дзеркалі воно може коригувати.
У мене на цю тему був дуже прикольний випадок. Ми на ТСН щойно переїхали в нову студію, де ведуча новин могла красиво ходити. І це був день, коли в усьому світі на підтримку людей із синдромом Дауна проводять флешмоб із різнокольоровими шкарпетками. Це було так прикольно, що я запропонувала ведучій одягнути різнокольорові туфлі — як аналог розпарованих різнокольорових шкарпеток. У неї були дві однакові пари, але різного кольору — чорні та червоні. Ведучій ідея дуже сподобалася. З того ефіру минуло вже багато років, а ми досі це згадуємо. Важливо таке робити, незважаючи на те, як глядач відреагує. Є речі, які ти робиш, бо вони важливі для тебе, і це може виявитися важливим для більшості людей, які це дивляться. Маленький виклик може стати традицією.
Завдання медіа – сформулювати проблему, підсвітити проблемну зону. Як із цим чинити — вирішує суспільство, але завдання медіа – висвітлювати ці проблемні зони.
В Україні саморегуляція в медіа дуже погана, а також слабка експертиза всередині редакції. Наприклад, тільки моєю відповідальністю як редактора є вибір журналіста на складну тему. Чи візьму я відповідального журналіста чи журналістку, чи дочекаюся, поки він чи вона звільниться з іншої теми, чи впевнена, що тільки вона чи він може це зробити. У моїх силах навіть на дуже комерційному та орієнтованому на рейтинги каналі робити відповідальні матеріали. На цей сюжет я візьму людину, яка це зробить максимально емпатично та без перебільшень, а далі свій рейтинг я наздожену на наступному сюжеті якоюсь хайповою темою. Це теж входить у компетенцію редактора — усе компенсувати, бо треба й не втратити обличчя, і не втратити рейтингу.
Якщо я бачу, що особиста історія журналістів спричиняє зацікавленість і чутливість до певної теми, то я як редактор, знаючи цю чутливість, можу запропонувати журналісту якусь вкрай тендітну тему. Але такі журналісти є не в усіх редакціях.
Як використовувати фемінітиви на телебаченні?
Наразі в телевізійних редакціях це привід посперечатися. Літредактор – це берегиня традиційних мовних цінностей. У моєму житті на цю тему були кілька разів сутички, бо я наполягала на використанні фемінітива, а літредакторка казала, що це не властиво українській мові. І це було дуже дивно.
Тому в редакціях багато залежить від лідерів ньюзрумів та носіїв ідеї про важливість фемінітивів у редакції. Наскільки їх поважають колеги, наскільки до них прислухаються, наскільки їх не вважають божевільними, наскільки редактори й керівники ньюзрумів до цього толерантні… Підтримка керівників важлива, бо рішення про роботу ньюзрумів на глобальному, концептуальному рівні все одно ухвалюють чоловіки в більшості випадків.
Саме тому треба дивитися на контент і знайомитися з агентами змін, які його виготовляють. Треба дивитися телебачення, щоб знати цих агентів змін, назвемо їх так, а також не боятися їх показувати іншим. Тєлєк – це зло, але там працює дуже багато людей, які знають, як змінювати світ, уміють це робити. І їм треба пропонувати ставати лідерами у своїх середовищах.
Брендбук чи мікрорівень?
Зараз така ситуація: у більшості ньюзрумів є журналісти дуже цілісні, які виступають за цінності, а є журналісти, які роблять заказуху. І кожен із них зачинився у своїй хатці. Мовляв, мене ж не змушують це робити, то я ж цього не роблю. Це та сама прибрана квартира у брудному під’їзді з розбитими вікнами. Ти – гвинтик цієї системи, тому за твоєю правильною мовою та чутливою тональністю одразу стоїть замовний сюжет чувака, який працює в ньюзрумі за сусіднім столом. Кажу “чувака”, бо заказуху переважно роблять чоловіки. Вважається, що вони мають утримувати сім’ї, тому їм треба більше грошей. Я нікого тут не виправдовую чи не звинувачую, це просто такий типовий ланцюжок мислення.
Тому на мікрорівні важлива робота з журналістами, які можуть наполягати на своєму баченні. Є речі, які можна почати робити на низовому рівні дуже легко. Наприклад, під час прямого включення з місця події ніхто з редакторської групи не перебиватиме тебе словами “Не адвокатка, а адвокат”. Для цього треба дивитися телевізор й вишукувати таких пасіонарних небайдужих журналістів.
Натомість “біблія” з усіма прописаними правилами не працює в українських реаліях. Це на ВВС все йде по ієрархічній системі, де є правила та орган, який стежить за дотриманням цих правил. В Україні важливо розвивати цю культуру знизу, розвивати амбасадорів. Вони є, треба робити їх зірками, щоб до них дослухалися, щоб їхню думку враховували.
Думаю, що є глобальна проблема — людей із медіа часто не хочуть бачити в загальному інтелектуальному дискурсі. Медійників можуть не помічати як носіїв і адвокатів прогресивних ідей. Через це й виникають окремо одні від одних дискусії інтелектуальні та дискусії медійні. І через це медійники думають, що інтелектуали їх не люблять і вважають винними, а інтелектуали ходять давати інтерв’ю на телебачення, але розказують, що не дивляться телевізор, бо телевізор — зло. Діалог так не працює.
Як стимулювати видимість жінок як експерток?
Залежно від того, на яку тему говоримо. Психолог — це завжди психологиня. А от юрист — завжди юрист, згідно зі стереотипами. Редактори на це не звертають уваги, а якщо звертають, то дуже несистемно.
На це може звертати увагу гостьовий редактор, але він чи вона рухається в габаритах великої машини. У гостьових не завжди виходить бодай мінімально дотримуватися балансу. Тому треба працювати з редакторами та експертним середовищем, пропонуючи їм списки експертів. Ідеально, якщо там будуть не просто нові імена, але й можливість розширити уявлення про експертів та їхні ролі. Зазвичай люди, які працюють гостьовими редакторами, працюють у рутині, маючи шаблон, за яким вони діють і досягають успіху. Їм потрібно допомогти в певних ситуаціях вийти за рамки цієї рутини.
Це і в інших царинах працює. Наприклад, минулого року я була на конференції про децентралізацію, у якій брали участь міністри і прем’єр-міністр… Практично на жодній дискусії не було гендерного балансу. Було всього декілька жінок на всю конференцію, але загалом гендерного балансу вони досягали тим, що мали за модераторку Анну Безулик. Я це зауважила та запостила на facebook. Цього року організатори конференції попросили долучитися до наступної конференції. І от я відкриваю список учасниць — а там щонайменше шість нових міністерок. Жінок в уряді не просто більше, вони ще й більш активні, тому що саме в цей період їм треба себе позиціонувати.
Ірина Славінська
