«Стамбульська конвенція базується на розумінні того, що насильство стосовно жінок – вид гендерного насильства, яке чиниться над жінками тому, що вони жінки, і що насильство вражає жінок більше, ніж чоловіків»
Габріелла Баттаїні-Драгоні, заступник генерального секретаря Ради Європи
Проблеми домашнього насильства проти жінок та дітей залишаються поза увагою українських медіа. Воєнний конфлікт на Сході України, калейдоскоп зміни політичної еліти та отримання чергових траншів від міжнародних фінансових організацій – такі теми у фокусі уваги журналістів на сьогодні. Тому пересічні громадяни та громадянки знають небагато про масштаби та випадки домашнього насильства в Україні.
За даними Міністерства соціальної політики України[1] у 2014 році в Україні понад 115 тисяч громадян звернулися до органів державної влади щодо насилля. Минулорічна ситуація не надто відрізняється. У 2014 році по всій території України зафіксовано близько 103 тисячі випадків насилля в сім’ї. Жертвами здебільшого виступають жінки.[2]
Чи показує статистика реальну картину насилля в сім’ї? Навряд чи. Врешті, переважна більшість жертв домашнього насильства обирає мовчання. Жінки звертаються до правоохоронних органів тоді, коли чаша їх терпіння вже переповнена, або ж якщо вони усвідомлюють потенційну загрозу своєму життю.
Офіційна статистика показує невтішну картину – жодного звернення від чоловіків, проте майже завжди жертвами виступають жінки, рідше – діти.
Стамбульська конвенція та міжнародні зобов’язання України
У 1990-х роках Рада Європи посилила увагу щодо проблем гендерно обумовленого насильства. Врешті, у 2005 році прийнято План дій, який став поштовхом для запуску європейської кампанії щодо протидії домашньому насиллю. Дослідження Ради Європи показали, що національне законодавство в країнах-членах часто має низку прогалин і не виконується, а кількість служб та консультаційних центрів допомоги не відповідає потребам постраждалих. Результатом копіткої праці стало затвердження тексту конвенції, яку відкрили для підписання в Стамбулі в 2011 році.
Стамбульська Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу є дійсно революційним документом міжнародного права. Конвенція пропонує комплексний підхід протидії домашньому та гендерно обумовленому насиллю. А відповідальними за її реалізацію визначаються не лише державні органи, а також громадянське суспільство, недержавні установи та медіа.
Стамбульська конвенція наголошує на тому, що обов’язком кожної демократичної європейської держави є повністю викорінити насилля в усіх його формах, а також створити систему запобігання насильству над жінками та належного покарання винних.
Конвенція набула чинності з 1 серпня 2014 року після її ратифікації 10 державами. Попри те, що Україна підписала конвенцію ще у 2011 році, до сих пір документ так і не спромоглися ратифікувати.
Одними з причин повільного поступу на шляху ратифікації є зосередження уваги влади на вирішенні більш нагальних проблем, як-от подолання кризи на Сході та покращення економічної ситуації. Тиск з боку громадянського суспільства на прийняття конвенції залишається недостатнім. Влада та громадські організації зосереджуються на впровадженні реформ, “реанімуванні” країни, тоді як проблеми домашнього насилля і нерівноправності жінок відходять на задній план.
Ратифікація конвенції зобов’язує державу вжити низку заходів для запобігання і викорінення домашнього насильства. Держава повинна створити незалежний орган, який вироблятиме цілісну скоординовану політику протидії домашньому насильству; розробити форми співпраці з жіночими громадськими організаціями; збирати та аналізувати статистичні дані. Більш того, на реалізацію всіх заходів державі слід виділити кошти з власного бюджету.
Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 2001 року передбачає створення кризових і медико-реабілітаційних центрів для постраждалих органами місцевих влад, як і проведення низки інших заходів протидії насильству. Попри це, на жаль, більшість положень так і залишаються лише прописаними на папері.
Ратифікація Стамбульської конвенції повинна істотно наблизити Україну до європейських стандартів запобігання домашнього насильства, а її реалізація – стати запорукою державного захисту постраждалих.
«Реалізація de jure та de facto рівності між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок»
Преамбула Стамбульської конвенції
За даними Мінсоцполітики[3] наразі розроблено законопроект «Про запобігання та протидію домашнього насильства». Законопроект є достатньо амбіційним. Він передбачає заснування спеціалізованих закладів допомоги жертвам домашнього насильства, створення та функціонування цілодобових безоплатних „гарячих ліній” для надання кваліфікованої та конфіденційної консультації постраждалим, проведення досліджень причин та наслідків домашнього насильства, запуску інформаційно-просвітницької кампанії для запобігання насильницької поведінки у сім’ях. Існує також і Проект Закону України “Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції)”. Проте, на жаль, поки що законопроекти відкладені у шухляду.
Протидія домашньому насильству в Україні: крок за кроком
Попередження домашнього насильства повинно стати одним з пріоритетів як влади, так і активної громадськості.
Слід розуміти, що попри те, що подолання наслідків війни на Сході України є одним з топ-викликів для уряду, конфлікт безпосередньо торкається жінок і дітей. Часто АТОшники повертаються додому з внутрішньою агресією, яка виливається на близьких. Варто пам’ятати і тих відважних жінок, які на власній шкурі відчули, що таке бути на передовій, чи опинитися в полоні. На жаль, чимало з них повертаються з невиліковними психологічними травами.
Можновладці зобов’язані оперативно відреагувати на потребу запровадження цілісного державного підходу для протидії домашнього насильства. А першочерговим кроком повинна стати ратифікація Стамбульської конвенції Україною.
Заснування достатньої кількості спеціальних закладів для жертв насилля, створення гарячої ліній безкоштовних консультацій та підготовка достатньої кількості спеціалістів, які зможуть допомогти жертвам насилля стануть підвалинами успішної протидії домашньому насильству в майбутньому.
Оксана Хомей
