Оксана Луцишина – письменниця, поетка, дослідниця творчості Бруно Шульца й Вальтера Беньяміна, авторка трьох збірок поезії, збірки оповідань та двох романів. Лауреатка кількох літературних премій, зокрема, “Гранослова”, “Привітання життя”, премії Фундації Ковалевих. Народилася в Ужгороді у 1974 році, пізніше виїхала на навчання у Сполучені Штати, де захистила дисертацію з компаративістики. Як стипендіантка Фулбрайта стажувалася в Польщі. Викладає українську мову й літературу в Техаському університеті.
Про фемінізм з Оксаною Луцишиною говорив Сергій Осока.
От якщо спробувати спершу дуже загально, то фемінізм – це поняття світогляду чи радше поняття поведінки? Чого тут має бути більше – ідеї чи втілення?
Фемінізм – це радикальна думка, що жінка – це людина. Це не мої слова і взагалі досить відома цитата. Ми часто говоримо про людські права, але про людину – рідко. Навіть дуже добрі люди іноді можуть переказувати, що “їхали в автобусі з негром” (чи “негритянкою”) і додавати якісь доволі расистські характеристики, не тому, що хочуть сказати щось погане, а просто це так укорінилося в голові. Всі різновиди гноблення мають ту саму природу, всі між собою пов’язані. Всі мають до діла зі стереотипами. Тому фемінізм – це тільки частина руху за звільнення, і коли я кажу “звільнення”, я не маю на увазі вивільнення лише з суспільних уявлень чи інституцій – я маю на увазі ще і внутрішнє звільнення кожного, полишення хибних уявлень про світ, відмову від демонізації інакшості. Це не тільки лобіювання, в доброму сенсі цього слова, інтересів групи (в даному випадку – жінок), це ще і активне оновлення своєї світоглядної програми, яка вже не базується на опозиції Я – Інший, де Інший – це гірший, слабший, “не такий” і так далі. Тому я би не стала розділяти поведінку і світогляд ; я би радше говорила про постійний розвиток. Філософськи кажучи, це найбільша загальнолюдська проблема – небажання щось міняти, страх перед змінами. Тим паче зараз, коли світ і так міняється блискавично.
Фемінізм починається з любові до себе чи з боротьби за себе, за свої права?
Любов до себе справді часто є проблемою. Я вже колись казала про те, що жінок не вчили любові до себе, і досі не вчать достатньо. Їх вчать жертовності, зручності для оточуючих. Багато хто би мені заперечив, але нерідко ті, хто каже, що їх особисто гноблення не торкнулося – то середній клас (наскільки він у нас є), мешканки великих міст. Але це не так уже і багато людей. Ті, хто справді це гноблення відчуває, часто нічого не проговорюють. Як-от жертви насильства, які замовчують травматичний досвід. Взагалі, іноді людині скаладно навіть визнати, що вона є “жертвою” чогось, то є неприємна думка, від неї хочеться відмежуватися, і психологічно це зрозуміло. Але є ще така річ, як невидимі структури поневолення – це необов’язково насильство з боку інших, це може бути і власне насильство щодо себе – як я виглядаю, що я маю виглядати, зважаючи на стандарти краси і приписи, коли я маю перетворитися на горбату сорокарічну бабу, якій уже час поганяти до ями, чим я маю займатися, скільки дітей народити або не народити. Однак вилікувати синдром нелюбові до себе (або неуваги до себе, або страху відкриття свого потенціалу) в окремо взятій групі неможливо – то мають бути зміни в усьому суспільстві, або і в людстві. І це вже робота з тонкими матеріями, з підвищенням рівня самосвідомості. Це як “боротьба за мир” – за мир неможливо боротися, його можна тільки виростити в собі. Так само і проти гноблення по суті активно боротися можна лише на певних етапах – а далі треба вирощувати в собі неможливість гноблення. Якось так. Простих “ведичних” рішень, коли, мовляв, треба просто вдягнути довгу спідницю, підєєднатися до своєї “жіночності”, і зразу в тебе вступить космічна енергія, тут, по-моєму, не буває. Хотілося би, але шлях, мабуть, довший…
Якщо припустити, що жінки досягнуть усього, чого схочуть – з ними рахуватимуться, їх поважатимуть, не вважатимуть їх додатками до сімейного вогнища, фемінізм як явище зникне, чи тоді жінки знайдуть собі нові завдання й вирішуватимуть їх? Власне, фемінізм – засіб чи мета?
Я не знаю, чи варто аж так есенціалізувати фемінізм, бачити його як якусь окрему від життя і суспільства силу, яка чекає часу свого торжества. Це радше реакція на те, що є, ніж зовнішній чинник. Що ж стосується сімейного вогнища і змін, пов’язаних із родинним життям, то це складна річ. Загалом же одружувалися не по любові, а з майнових міркувань, з міркувань продовження роду – десь до початку двадцятого століття, відколи підставою для шлюбу стала любов. Тому криза “патріархальної” родини – це криза, яка пов’язана не тільки з фемінізмом, не тільки з ідеологією. Є ще, наприклад, економіка – той факт, що людина західного світу може утримувати себе сама й не залежить від клану, від великого родинного утворення, як то було і є в аграрних суспільствах, означає, що можна будувати собі таке особисте життя, яке хочеться, а не просто “продовжувати рід”. Можна бути чайлд-фрі. Можна мати кількох партнерів. Можна взагалі їх не мати. Можна мати партрерів своєї ж статі. Можна стати свінгерами і при цьому все ж залишатися подружжям і виховувати спільних дітей. Звільнення жінки – це не тільки звільнення власне-жінки, це частина панорами, зміна моделей, якщо хочете, цивілізаційних. Тому, думаю, сім’я і далі продовжуватиме мінятися, а як саме – не знаю. Але, гадаю, без скандальних (для когось) моментів не обійдеться. До прикладу, не всі готові сприйняти ідею гей-шлюбів. Багато кого дратують чайлд-фрі. Але навряд чи ми повернемося назад, до кланів і жорстких приписів. Бо ці приписи власне демонізують, нівелюють, прескрибують – той, мовляв, хворий, а та божевільна… так звані традиційні цінності – страшeнно жорстокі, подивіться на Шевченкову “Катерину” – добре, село вважає її покриткою, але мене завжди бісило і лякало, що її власні батьки взимку вигнали дівчину з хати. От це і є суть традиції. Хочемо до цього повернутися?
Як ти вважаєш, жінки твого покоління зробили значні кроки до власної свободи й самореалізації, чи навпаки – то були кроки назад?
Куди вже назад? Назад – то буде Талібан. Ось учора я прочитала, що жінки відтепер можуть служити у всіх видах військ. І це попри всіх генералів і депутатів, які намагалися цьому перешкодити. Маємо Надію Савченко як приклад того, що жінка може бути військовою. Що нікого не треба обмeжyвати. І ще важлива річ: яка-не-яка, але є якась громадська думка, нехай навіть то буде фейсбук. Пригадую, як розповсюдили інформацію про якогось піарника чи айтішника, який закликав дівчат записатися волонтерами (без оплати) на якусь конвенцію з ІТ, бо, мовляв, це для них буде гарна нагода побачити розумних чоловіків і з кимось познайомитися. Ще десять років тому навіть Інтернет, крім вузьких феміністських кіл, не дуже-то би відреагував – сказали би, ну які дрібниці, не хочеш – не йди, але не варто цим перейматися, ну й далі би применшували значення ситуації. Але є якась критична маса людей, яка довела, що перейматися – треба, навіть і позірними дрібницями. І так формується громадська думка.
Фемінізм як ключ до прочитання літературних творів, як наукове поняття… Ти дивишся на мистецтво крізь призму фемінізму? Якщо так, то це дуже змінює сприйняття?
Ні, то була би ідеологія. Я дивлюся на мистецтво, як і всяка людина, через різні призми – так ми сприймаємо світ, як там було у Канта, нічого нового ніхто не вигадав. Але тут якраз вся сіль у різноманітності. Треба весь час культивувати свіжість сприйняття, це буває важко… Це одне, а друге – що фемінізм як парадигма інтепретації художніх творів – це ж не спрощення, не розмови про гноблення або соціалку в її вже проявленому вигляді – це робота з ідеями, з філософським наповненням.
Багато останнім часом доводиться читати в інтерв’ю з молодими письменницями, буцім із часів 19 століття в нас у літературі досі нічого не змінилося, усе вирішують чоловіки, жінці неможливо пробитися. Ти згодна з цим чи все ж таки – дівчата згущують фарби?
Це якраз приклад невидимих структур поневолення. Не секрет, що переважно домашню роботу і роботу по догляду за дітьми виконують саме жінки. Якщо чоловік залишається вдома з дітьми, то суспільство ледве не героїзує його вибір. Жінці ж або не залишають вибору, або, яким би цей вибір не був, критикують – чому в тебе так мало дітей, чому так багато, чому взагалі немає, чому ти ходиш на роботи, ти ж мати, твої діти виростуть невротиками, чому ти не ходиш на роботу, ти квочка, твої діти виростуть невротиками, ну і так далі. Що б ти не робила, ти завжди в мінусі. Не тому, що хтось тебе відверто “поневолює”, а тому, що якось так виходить…така сукупність виборів, власних і не власних. А якщо сюди додати проблеми творчої людини… звісно, важко. Тому, гадаю, ні, фарби не згущують. Об’єктивні труднощі існують. Коли в мене була мала дитина, майже двадцять років тому, я просто вилетіла з усіх процесів, професійних і творчих, років так на п’ять. Людина не може писати п’ятнадцять хвилин у день або щогодини по хвилині – на це потрібні блоки часу, а якщо родина не пропонує підтримки…
Це одне. Є ще інше – необов’язково критики здатні відчитати жіночі тексти. Фемінізм – просто експлуатоване слово у цьому контексті. Нещодавно бачила одну таку “критичну” реакцію на роман, де одну авторку звинувачують у тому, що її письмо “істеричне”. Це просто смішно. Власне, раніше звинувачували самих жінок у тому, що вони “істеричні” – від “гістера”, по-грецьки матка, на думку середньовічних медиків, “блукаючий орган”, який перешкоджає, у випадку жінок, раціональному мисленню. Тепер настав час текстів. Але я вірю у слова Тані Малярчук з одного з її ранніх романів – що настане і “час, коли жінка матиме право на свою істерику”. Бо те, що залучили до проявів “істерії”, – насправді варіант норми. Це з розряду тих самих питань, що і питання про людину – що таке норма і хто її визначає? Чому, якщо у тексті є певний градус емоційності, трохи вищий, ніж у історіях про Бонда, Джеймса Бонда, або якщо тема, вибрана авторкою, не улягає в систему “міцних чоловічих”, то це вже істерика? Замість того, щоб досліджувати невідомий континент, такий критик каже – ой, а чому тут у вас у цій Арктиці немає жирафів? Просто-тобі академік Лисенко.
Література – це набутий смак. Будь-які інновації (а жіноче письмо – це часто інновації) суспільство сприймає не одразу. До цього треба бути морально готовою, але боротьбу припиняти не варто.
І останнє зауваження – дуже важко просто так ділити гноблених і тих, хто гнобить, за власне-гендерною ознакою, мовляв, всі жінки нещасні, всі чоловіки сексисти, бо це не так. Це більш парадоксальна структура. Гноблення – це процес, який не знає логіки, тому шукати її тут марно.
От якщо спробувати порівняти ставлення до феміністок зі ставленням до геїв чи, скажімо, до євреїв? У цих проблем є спільний корінь?
Так, як я вже і сказала вище, це спільний корінь. Суть гноблення та сама. Це – виділення якоїсь групи як “Інакших”. Часто неусвідомлено.
Досить розповсюджений міф (чи не міф?) – феміністки здебільшого базікають у фейсбуку, а реально мало що роблять. Це так? Ти готова вийти на марш із транспарантом?
Всі роблять різне. Хтось організовує заходи, хтось проводить радіопрограми, хтось пише статті, хтось виходить із транспарантом. Хтось викладає літературу і культурологію. Це той випадок, коли слово – теж діло. А на різні демострації я теж виходжу, коли маю можливість.
Наостанок дуже пласке запитання – як жінкам протистояти сексизму, якщо вони раптом його відчують? Я маю на увазі не прогресивних і просунутих, а середньостатистичних жінок. Можуть бути практичні поради такого роду?
Практичні поради починаються там же, де і непрактичні – в голові. Поки людина не поміняє бачення, радити буває марно, бо вона ніколи не визнає, що є власне жертвою, і буде замовчувати досвід. Я розповідаю своїм студентам таке: уявіть собі, що замість закликів до жінок практикувати обережність – мовляв, не виходьте на вулицю, коли темно, бо там маніяки, – давайте напишемо заклик до маніяків: маніяки, не виходьте увечері на вулицю, бо там жінки. Одразу міняється картина світу, правда? Це ж не про дощ ідеться, не про природнє явище, а про вибір цих самих маніяків бути маніяками, щоб ми жили ніби довкола них, давали їм їхнє місце. А чому? Жінок учать сприймати прояви сексизму і насильства як звичну річ, як погану погоду, бо так же “було завжди”. Треба вірити, що не завжди, і що не завжди буде, і що все можна змінити. І, коли стикаєшся з сексизмом, озвучувати це, не замовчувати. Ну, і не купувати книжечок дітям, де мама і донька миють посуд, поки тато і син дивляться телевізор. Але, на щастя, наші видавці вже стараються такого і не видавати.
Сергій Осока
