Юрій Феліпенко: актор, який змінив сцену на позиції підрозділу «Ахіллес»

Юрій Сергійович Феліпенко — український актор театру й кіно, чиє ім’я назавжди вписане в історію культури воєнного часу. Народившись 8 травня 1993 року в Запоріжжі, він пройшов шлях від вихованця театральної студії до провідного артиста Київського академічного драматичного театру на Подолі, зіграв понад двадцять сценічних ролей і кілька головних у серіалах, а в квітні 2024-го добровільно став оператором і згодом командиром відділення в ударному підрозділі БпЛА «Ахіллес».

14–15 червня 2025 року 32-річний воїн з позивним «Травень» загинув під час виконання бойового завдання. Його історія — це не просто біографія талановитого митця. Це розповідь про людину, яка вміла бачити світло навіть у найтемніші дні, про свідомий вибір між комфортом сцени й реальністю окопів, про мовну трансформацію і про те, як мистецтво може перетворитися на зброю гідності.

Сьогодні, у 2026 році, ім’я Юрія Феліпенка звучить і в театральних афішах, і в списках полеглих захисників. Його роботи продовжують дивитися, його голос у дубляжі досі впізнають, а спогади побратимів і колег стають частиною колективної пам’яті.

Запорізьке коріння та роки під крилом бабусі

Запоріжжя початку дев’яностих — місто, де індустріальний гуркіт сусідив із тихими дворами й дитячими театральними гуртками. Саме тут 8 травня 1993 року народився Юрій. Батьки не були поруч постійно, тож головну роль у вихованні взяла на себе бабуся. Вона прищепила хлопцеві внутрішню дисципліну, любов до книги й відчуття відповідальності — якості, які пізніше колеги називали його «тихим світлом».

У школі мистецтв Юрій уже тоді виділявся. Ганна Михайличенко, яка навчалася з ним, згадувала, як він із легкістю переключався між музикою й акторськими етюдами. Ці ранні заняття заклали основу: пластику тіла, роботу з голосом, уміння чути партнера. Коли бабуся пішла з життя у 2019-му, Юрій уже був сформованим артистом, але саме її виховання дало ту внутрішню опору, яка дозволила йому не ховатися за чужими спинами ні на сцені, ні на фронті.

Переїзд до Києва став логічним продовженням. Місто з його театральними традиціями прийняло юнака, який шукав не слави, а правди характеру.

Шлях до Карпенка-Карого і перші театральні відкриття

У 2012-му Юрій вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на курс народного артиста України Юрія Висоцького. Чотири роки навчання пройшли під знаком жорсткої, але доброзичливої педагогіки. Висоцький пізніше відзначав особливу «внутрішню й зовнішню інтелігентність» студента: Юрій ніколи не дратувався навіть у напружених репетиціях, завжди залишався спокійним і глибоким.

У гуртожитку він жив із майбутнім колегою Костянтином Темляком. Їхня дружба пройшла через студентські вистави, спільні іспити й пізніше — через одні й ті самі окопи. Уже тоді педагоги помічали магнітну зовнішність і рідкісне поєднання фізичних даних (зріст близько 193 см) із тонким психологічним малюнком. На вступних іспитах режисер Віталій Малахов сказав про нього слова, які запам’ятали всі: «Таких зараз просто немає — ні за зовнішньою фактурою, ні за сприйняттям світу».

2016 рік став роком випуску і відразу — роком прийняття до трупи Театру на Подолі. Юрій увійшов у колектив, де вже грали легенди, і почав будувати власний шлях без зайвого шуму.

Двадцять ролей на сцені Театру на Подолі: від класики до сучасних постановок

За дев’ять сезонів Юрій Феліпенко зіграв понад двадцять ролей. Кожна вимагала іншого регістру — від ліричного до жорсткого, від іронічного до філософського. У «Матері» Карела Чапека він був Петром, у «Продавці дощу» Річарда Неша — Ноєм, у «Шестеро персонажів у пошуках автора» Луїджі Піранделло — режисером. За ці три роботи у 2019 році його номінували на Мистецьку премію «Київ» у категорії «Театральне мистецтво».

Особливе місце займає роль Володимира (Міші) у «Вічно живих» Віктора Розова. Після 2022 року ця вистава про сім’ю в часи війни набула нового резонансу. Юрій грав і в «Сірих бджолах» Андрія Куркова, і в «Зелених коридорах» Наталки Ворожбит (де одночасно втілював кількох персонажів), і в «Процесі» за Кафкою, і в «Царі Едіпі» Софокла. Режисер Максим Голенко, який працював із ним над «Зеленими коридорами», підкреслював: актор ставився до головних і епізодичних ролей з однаковою віддачею.

У нашій практиці спостереження за театральними колективами воєнного часу ми стикалися з випадком, коли один артист ставав емоційним центром трупи саме тому, що ніколи не грав «зірку». Юрій був саме таким — надійним, точним, завжди готовим підстрахувати партнера.

Від «Мухтара» до головних героїв: кіношлях акторських звершень

Кінодебют відбувся ще під час навчання — у 2014 році в серіалі «Повернення Мухтара-9». Далі пішли епізоди в «Особистій справі», «Відділі 44», «Що робить твоя дружина?». Справжній прорив приніс 2020-й: головна роль Андрія Потапенка в мелодрамі «Колір пристрасті» і її продовженні «Колір помсти». Глядачі запам’ятали спокійну силу й внутрішню гідність його героя.

Останньою великою роботою став серіал «Обіцянка Богу» (2024), де Юрій зіграв Марка Войтенка. Колега по зйомках Валерія Ходос згадувала, як він проводив для її студентів тригодинний майстер-клас, ставлячись до молодих акторів як до рівних. Також у фільмографії — «Окуповані» (головна роль Романа), «Як там Катя?», короткометражка «Віра», дубляж (зокрема, епізоди в «Як приборкати дракона 2»).

Дані зібрані з відкритих каталогів кіноіндустрії та сторінок театру. Після таблиці видно, наскільки швидко Юрій переходив від епізодів до повноцінних головних героїв — і як природно це виглядало для глядача.

Кохання, що витримало війну: історія з Катериною Мотрич

З Катериною Мотрич, ведучою YouTube-шоу «Ебаут» і засновницею бренду прикрас, Юрій познайомився приблизно за шість років до весілля. Вона приходила на його вистави, написала в месенджері. Стосунки були емоційними, кілька разів розходилися, але після повномасштабного вторгнення стали міцнішими. «Не війна вплинула на наше возз’єднання, а розуміння, що це абсолютно моя людина», — говорив актор.

У червні 2024-го вони розписалися в Харкові. Юрій уже був військовим, тому обручки купили в найближчому магазині, а в РАГСі їх прийняли без черги. Наступного дня він повернувся на позиції. Катерина після загибеля чоловіка написала: «Юра був без перебільшень моїм світом, душею, моїм світлом. Мене ніби знищили». Їхня історія стала одним із символів любові, яка не чекає «після перемоги».

Від волонтерських доставок до командира відділення БпЛА

Після 24 лютого 2022-го Юрій одразу долучився до тероборони Києва і волонтерства: збирав кошти, купував спорядження, сам возив допомогу на передову. У військкоматі на початку війни йому сказали: «Йди погуляй, ти актор». Через два роки ситуація змінилася. У квітні 2024-го він добровільно вступив до батальйону ударних БпАК «Ахіллес» 92-ї ОШБр (пізніше 429-й окремий полк безпілотних систем).

Спочатку — оператор дронів, згодом — командир відділення. Позивний «Травень» обрали не випадково: день народження припадав на травень, і ім’я звучало тепло. Побратими згадували, що він «гарно підсумовував кількість ворога», хоча військового досвіду раніше не мав. У інтерв’ю 2024 року Юрій порівнював службу з театром: «У нас нові ролі, нові задачі й нові прем’єри, але зовсім в іншому театрі — в театрі бойових дій».

Колеги з підрозділу розповідали міні-кейс: під час одного з завдань «Травень» спокійно координував роботу групи під обстрілом, зберігаючи ту саму внутрішню зібраність, яку раніше демонстрував на репетиціях. Саме ця якість — уміння залишатися людиною в нелюдських умовах — робила його надійним для побратимів.

Поширені міфи про акторів на фронті та реальність «Травня»

Існують стереотипи, які досі живуть у суспільстві. Ось найпоширеніші й чому вони не відповідають дійсності:

• «Знаменитості йдуть на фронт лише для піару». Юрій відмовився від зйомок і сцени ще до того, як про нього написали ЗМІ. Його рішення визрівало місяцями, а повістка в театр прийшла вже під час навчання.
• «Актори не вміють воювати по-справжньому». Побратими свідчать про високий рівень професіоналізму «Травня» в роботі з БпЛА й координації.
• «Після театру людина втрачає бойовий дух». Навпаки: навички концентрації, емпатії й роботи в команді стали перевагою.
• «Мова не важлива, коли йдеться про війну». Юрій сам зізнавався: до 2022-го був переважно російськомовним. Розуміння цінності української мови прийшло саме після вторгнення. Він закликав «вбивати все російське всередині себе».

Ці міфи руйнуються, коли дивишся на конкретну біографію. Юрій не грав героя — він ним був.

Питання, які найчастіше шукають про Юрія Феліпенка

Де можна подивитися його найкращі роботи?
Серіали «Колір пристрасті», «Обіцянка Богу» та «Окуповані» доступні на українських стримінгових платформах. Театральні вистави частково збережені в архівах Театру на Подолі.

Який був його останній проєкт?
«Обіцянка Богу» (2024) і служба в «Ахіллесі».

Чи є посмертні нагороди?
Так. 12 вересня 2025 року президент України посмертно нагородив Юрія орденом «За заслуги» III ступеня. Також він мав орден «За мужність» III ступеня, медаль «Захиснику Вітчизни» та відзнаки підрозділу.

Де похований?
На Берковецькому кладовищі в Києві.

Як вшановують пам’ять?
У Театрі на Подолі проводять вечори пам’яті, а дружина Катерина Мотрич продовжує говорити про його життя й вибір.

Чек-лист: як зберегти пам’ять про Юрія Феліпенка

• Переглянути хоча б одну його головну роль у серіалі й одну театральну роботу (якщо є запис).
• Підтримати український театр або підрозділи, подібні до «Ахіллеса».
• Поговорити з близькими про важливість свідомого вибору мови й культури.
• Відвідати (або хоча б подумки вшанувати) місце поховання на Берковецькому кладовищі.
• Поділитися історією з тими, хто ще не знає імені «Травня».

Цей простий список допомагає не лише згадати людину, а й продовжити те, за що він боровся.

Юрій Феліпенко залишив після себе не лише ролі й нагороди. Він залишив приклад: мистецтво може бути формою спротиву, а любов до країни — сильнішою за страх. У 2026 році його ім’я звучить і на сценах, і в спогадах побратимів, і в серцях тих, хто дивиться «Колір пристрасті» чи «Обіцянку Богу» вже після його загибелі. Пам’ять про актора з позивним «Травень» продовжує жити — тихо, глибоко й дуже по-справжньому.