Мої сьогоднішні героїні, як титани, узяли на себе, здавалося б, часом непосильну ношу – фізично виснажливу, клопітку, але таку потрібну Україні. Мої героїні – освітянки, їхня активна життєва позиція є прикладом сили, бо щодня їм доводиться бачити стіну непорозуміння, а може, слугувати прикладом патріотизму, того впертого й відданого, бо щодня вони якісно роблять свою роботу – просто так, не за гроші та грамоти, а тому що інакше жити не можуть. І кожна з цих жінок робить те, що вміє. Жіноча активність, яка розвинулася протягом двох останніх років у нашій країні, вражає.
Оксана Проселкова
Учителька української мови та літератури вищої кваліфікаційної категорії, лауреатка обласного конкурсу «Учитель року‒2015», авторка проекту «Шкільні читання», співорганізаторка літературно-мистецького проекту «Кальміюс», авторка проекту «Літературний воркшоп», громадська діячка, волонтерка.
«Україна – мій духовний материк».
«Моя філософія дуже проста – любити людей, зі святістю ставитися до дітей. Як мама, що виховує дитину сама, я завжди звертала увагу на абсолютну правову та фінансову незахищеність матерів в Україні».
«Робота й громадська діяльність – це моє покликання, нині найбільша частина мого життя, але сподіваюся, що матиму й родинне щастя, якого поки собі не можу дозволити».
Оксана Проселкова народилася на Харківщині, у місті Ізюм, де вчилася до 10-ти років. У зв’язку з переїздом у 90-х роках батьків на Донеччину, навчалася у Краматорській ЗОШ № 11, у якій уже 15-й рік працює вчителькою української мови та літератури. «Мої батьки планували, що після закінчення школи поїду до Санкт-Петербугра й буду вчитися в юридичній академії, – розповідає Оксана. – Мене вже відправили до бабусі, від неї саме я мала з батьком рушити на потяг до Росії, але я втекла вранці з двоюрідною сестрою з наплічниками на електричку й поїхала вступати на філфак до Харківського університету імені Каразіна. Правда, вступила я лише на другий рік після закінчення школи до Донецького національного університету».
До аспірантури Оксана Проселкова не пішла, хоч успішно закінчила університет, а вирішила вчителювати й насолоджуватися процесом викладання та спілкування з дітьми. За її словами, записів у трудовій книжці має небагато, в основному це вчителювання у школі, але був досвід роботи в меблевій компанії на посаді менеджера з персоналу.
«Чотири роки віддала цій справі, відкрила відділ роботи з персоналом з нуля, практично не маючи на те досвіду, штат у нас був невеликий – до 150 осіб, але кожного я пам’ятала в обличчя, у нас було заведено в день народження особисто вітати людину, – розповідає пані Оксана. – Це була брендована польска мережа, і тому стандарти були європейськими, уся документація й цінники в торговельних залах, реклама на білбордах. Вивіски були українською».
Оксана Проселкова зізнається, що її надихають робити добро людям, бути потрібною й корисною ті моменти, коли вона відчуває в цьому особливу потребу. «Метафорично мене можна уявити в ролі коуча, який лікує рани або запобігає небезпеці поранитися на життєвому шляху, – продовжує розмову жінка. – Тепер я все більше усвідомлюю необхідність міцної команди, команди єдиної мети й мотивації. Мене надихає нині процес становлення громад у невеликих містечках, це подарунок долі – жити в такі часи, і тому ці процеси я завжди підтримую».
Оксана Проселкова багато працює з дітьми й уважає, що кожен компетентний учитель усе, що дає дітям, завжди пропускає крізь призму своєї особистості. «Як мама, що виховує дитину сама, – зізнається жінка, – я завжди звертала увагу на абсолютну правову та фінансову незахищеність матерів в Україні. Уважаю, що тим жінкам, які народжують дітей у часи війни, взагалі руки треба цілувати, бо нині діти – це велика розкіш».
Родина Оксани – це її донечка Софійка. І в житті цієї жінки, як і в кожної іншої, бували різні ситуації. «Особливо тяжко мені з батьками було в рік окупації, – ділиться Оксана особистим досвідом, – бо ми опинилися на різних берегах, але я довела право мати свою думку та свій вибір. У мене в кожній кімнаті по маленькому українському прапорцю й наліпка на холодильнику “Краматорськ – це Україна”». Оксана Проселкова нечасто вдягає вишиванку й публічно зізнається в любові до рідної землі. Вона – з тих людей, які своїми справами доводять це почуття.
У сучасній освіті середньої ланки багато гендерних стереотипів. Донедавна в нашому містечку на посади управлінця можна було потрапити «поза конкурсом» тільки чоловікам. «Якщо до сфери освіти прийшов адекватний, не алкоголік і не пенсіонер, його відразу помічають, і в потенційного “кандидата на підвищення” є реальніший шанс у майбутньому стати директором школи, бо вважається, що кращого господаря комунального закладу, ніж чоловік, немає. От і маємо гарних завгоспів, а не висококласних менеджерів нині».
Оксана Проселкова у Краматорську – координаторка проекту «Вся Україна читає дітям», засновниця проекту «Зимові читання» та «Літні читання», співзасновниця літературно-мистецького проекту «Кальміюс»…
«З презентацією положення “читань” я приїхалау грудні 2014 р. до Центру Дослідження Літератури для Дітей та Юнацтва (Львів) на запрошення президентки Уляни Баран, – ділиться досвідом громадська активістка, – представила свій проект і стала з ним частиною “Вся Україна читає дітям”, хоча говорити, що я координую саме “Вся Україна читає дітям”, не є доречним, бо концепція того проекту – щоденне 20-хвилинне читання дітям, це вектор змін стосунків між дітьми та батьками, у мене трошки іншого плану проект. Це читання й рецензування дітьми сучасної української та перекладної літератури для дітей і юнацтва».
За словами пані Оксани, у першу чергу, цей проект має кілька завдань: це і пріоритетність читання як пасивної комунікації на сході України українською мовою, підвищення престижу вітчизняного літературного продукту, інтеграція в сучасний простір українського слова, а потім – власне читання. «Я своїм учням часто читаю наголос, з дитинства це моя улюблена справа, і мої діти люблять спільне читання, вони швидше фокусують увагу на необхідні моменти в тексті, – розповідає пані Оксана. – Це не є правильним, бо читання кимось – це інтерпретація, а дитина має читати самостійно, це формує її незаангажованість сприйняття світу, учить бути критичною і сприймати себе та власне сприйняття в теперішньому та майбутньому як поступальний досвід, бо є ж такі книги, які хочеться прочитати вдруге, тому ми поступово з учнями приходимо від спільних до самостійних читань, і писати без допомоги вчителя рецензію – це найвищий пілотаж».
Конкурс «Кальміюс» Оксана Проселкова ніжно називає своєю дитиною і припускає, що це може багатьох дратувати. Але для неї цей проект став сакральним і чистим, як мрія, що народилася за допомогою друзів та близьких людей, яким пані Оксана безмежно вдячна. На думку громадської активістки, це необхідний проект, який необхідно фінансово щорічно підтримувати на державному рівні.
За словами жінки, 11-12 листопада – це дати родинного різдвяного столу для всіх мешканців сходу України, які живуть на підконтрольних та окупаційних територіях, для наших земляків, які розпорошилися внаслідок економічних і політичних причин по всій земній кулі. Це місце сили українців, які нині тримають ногами наш Донецьк і Луганськ. Оксана переконана, що проект буде продовжуватися, адже вважає, що Донеччина – це майданчик для репрезентації сучасного мистецтва, бо мешканці цієї території України – відкриті й не такі залежні від традиції та релігії, як мешканці заходу чи центру.
«У нас було радянське минуле, але ми його вже позбавилися, – наголошує Оксана Проселкова. – Нині ми досліджуємо нову історію Донеччини як споконвічно степової української території. Тільки в моєму місті Краматорську нараховується більше 10 сарматських поховань-курганів, бо, як відомо, скіфи заселяли лісостепову чи лісову зону й залишили після себе забудови містечок, житла, а наш степ завше воював, на цій землі лише могили славних пращурів-воїнів, які від готів перейняли та принесли буквально “на зброї” перше сакральне рунічне письмо. Юрій Андрухович недарма назвав наші краї прекрасним словом “Сарматія”.
А ще можна згадати й потаємний Кальміюський шлях, яким козаки діставалися до берегів Чорного моря, бо на літературний конкурс надійшло багато текстів з окупованих територій – Горлівки, Донецька, Макіївки. Марина Пухир – наша переможниця в номінації “Публіцистика” навіть наважилася приїхати з окупованого Донецька на нагородження. До речі, у логотипі Кальміюса “зашита” перша рунічна літера, яка звучить як “світанок”. Уважаю, що цього року разом із командою однодумців-організаторів проекту Максимом Потапчуком, Олександрою Папіною та Тетяною Пилипець ми виставили непоганий рівень проекту на майбутнє».
Оксана Проселкова постійно розвивається. Розповідаючи про проект із міжнародної інтеграції, розвитку емоційного інтелекту та запобіганню конфліктів на Сході, організований ГО «Відкрита Хата» у трьох країнах – Литві, Латвії та Швеції, де жінка брала участь, вона зізналася, що для неї участь у цьому проекті – потужний внутрішній особистісний розвиток. «Я відчула, що стала іншою, – зізнається громадська активістка. – Я навчилася вчасно зупинятися й реагувати на саму себе, “вимірювати і контролювати” емоційну температуру, я пізнавала власний світ крізь світ людей інших культур, інших світоглядів».
Головною справою життя жінка вважає виховання дітей, допомогу вчителям та самовдосконалення.
Людмила Зіневич
Викладачка Технологічного університету, волонтерка, координаторка «Безкоштовних курсів української мови в Чернігові»
«Якщо щось не подобається в житті – не обмежуйся критикою, бо це найпростіше, а дій сам, змінюй життя на краще».
«Бути сильною, вірити в перемогу правди й добра, бути готовою до випробувань, знаходити правильний шлях до світла можу радити собі, бо іноді почуваюся такою безсилою, як Сізіф біля підніжжя, і дуже хочу дочекатися тих часів в Україні, коли буде небоязко бути слабкою».
Людмила Зіневич народилася на Надроссі. «Історію я вчила не стільки з підручників, – розповідає жінка. – А ще й із розповідей баби й діда, і дуже ті історії різнилися між собою. Проте остаточно усвідомила трагедію свого роду та й усього народу уже в дорослому віці, бо в моєму радянському дитинстві мене берегли від “небезпечних” знань». Саме тому про розкуркулення, голодомор, який викосив півродини, пані Людмила дізналася вже дорослою жінкою, коли стала науковцем.
«У дитинстві мені не пояснювали, чому на старому цвинтарі, куди ми щороку ходили родиною в поминальні дні, 6 могил: 4 дитячі і 2 дорослі датовані 1932-1933 рр., але тихе схлипування й жалі: “бідний Іваночко, який же він пухлий був, у яких же він муках помирав!” у пам’ять врізалися на все життя, а вже пізніше з отих обривків-пазлів склалася трагічна історія глуму тоталітарної системи над людиною». Не менш болісні відчуття в Людмили Зіневич, за словами активістки, були й від розповідей про воєнне лихоліття. На дідові, якого призвали у 1939-му на фінську, а потім – Вітчизняну війну, після полону на все життя була тінь «ворога народу». «Мабуть, через ці нескінченні загрози й небезпеки в родині було особливо делікатне й турботливе ставлення всіх до всіх, а особливо до мене як найменшої», – зізнається жінка.
Коли сталася аварія на ЧАЕС, батьки забрали Людмилу з радіаційного «вишневосадкового» світу в Донецьк. З одного боку, місто приваблювало дівчинку, з іншого – цей світ був для неї чужим: інші пейзажі, інші люди, інша, чужа мова. «Раділа, коли чула українське слово, шукала поглядом того, хто розмовляв, як я, а раптом він з мого краю, – пригадує Людмила Зіневич. –
Не вагаючись, обрала при вступі до університету спеціальність “українська філологія”, де знову віднайшла свій рідномовний світ». «Університети» пані Людмили припали на роки Перебудови, здобуття незалежності, тому були насичені різними подіями. Це були й мітинги на підтримку київських учасників Революції на граніті, і вигнання з Комсомолу, перша поїздка за кордон у «загниваючий буржуазний світ», поглинання дисидентської літератури, культ тоді ще забороненого Василя Стуса, участь у виборах першого Президента України, мрії, надії, бажання творити нову Україну. «Донецьк для мене поступово став рідним, – розповідає жінка. – Там знайшла своє кохання й батька моїх дітей, друзів, з якими підтримую теплі стосунки й донині, викладачів, які формували мою свідомість і життєві принципи. Я точно знаю, що український Денецьк був і є. Для мене це особистий біль, бо війна розчахнула родини, друзів, навіть мій університет».
Після закінчення вишу доля привела пані Людмилу в Чернігів. Тоді у жінки вже був маленький син, але скрутні часи не дозволяли довго бавити дитину, і вже через три місяці після його народження мама змушена була вийти на роботу вчителькою української мови та літератури у школу-гімназію № 31. «Працювалося нелегко, зізнається жінка, – підлітковий вік учнів, зневажливе ставлення до української мови, величезна кількість письмових робіт – диктанти, перекази, твори. Деколи й ночі не вистачало, щоб перевірити 6 пачок робіт. Бабусь не було, допомоги чекати було ні від кого. Син, мабуть, відчував мою втому, тому був поблажливим і не дуже вередливим».
Коли у 1994 р. відкрився Чернігівський державний інститут економіки і управління, молодий та креативний колектив запросив на роботу. Цей заклад став для пані Людмили другим домом. «У ньому я була першим і на той час єдиним україністом, – розповідає жінка, – тому доводилося створювати самій і програми, і методичні посібники, багато працювати й водночас учитися». У 1996 р. Людмила Зіневич вступила до аспірантури Ніжинського національного університету. Довелося багато працювати в архівах з рукописами.
«Пам’ятаю, що в мене руки тремтіли, коли я торкалася листів Миколи Зерова з Соловецького заслання, – розповідає жінка. – Матеріали лежали облогами, здавалося, і життя не вистачить, щоб усе те перечитати, проаналізувати. Коли дисертація практично була на виході, відійшов у засвіти мій науковий наставник і на той час уже добрий товариш Федір Степанович. Біль, розпач, безсилля… Потикалася я зі своєю роботою, усі, хто читали, хвалили, але допомагати не бралися, бо розуміли, що захисти роботу без керівника, протекції дуже складно. Довелося змінювати тему, керівника й починати спочатку в Інституті української мови НАН України. З попереднього дослідження я залишила лише творчість мого улюбленого поета й перекладача Миколи Зерова».
У 2002 р. Людмила Зіневич успішно захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. А в 2003 р. очолила новостворену кафедру українознавства. Кафедра стала однією з найкращих за всіма рейтингами. Створила творчу літературну студію для талановитих студентів, при кафедрі організувала етнографічний гурток, результатом роботи якого було відкриття музею-світлиці. Започаткувала традицію проведення творчих зустрічей із письменниками, журналістами, науковцями.
«Я люблю світлих, мудрих, шляхетних людей, які творять “духовну ауру нації”, – зізнається жінка. – І мені хотілося цією любов’ю ділитися з іншими. Із найбільш пам’ятних – це зустріч з Оксаною Забужко та сестрами Тельнюк, Василем Шклярем, братами Капрановими, Станіславом Реп’яхом (світла пам’ять!) Після таких зустрічей сама світліла й раділа, коли бачила, що студенти тяглися до книжки, відкривали для себе світ літератури, культури. Шкодую, що не встигла познайомити молодь із такими авторитетами, як Михайлина Коцюбинська, яка мені допомогла порадами й настановами, Євгеном Сверстюком, Богданом Гаврилишиним».
У 2013 р. через принциповість і політичні погляди Людмили Зіневич, яка не приховувала свого ставлення до Партії регіонів, відкрито виступала з критикою тодішнього міністра освіти Табачника, кафедру українознавства після 10-річної успішної роботи ліквідували. Потім Майдан… уже третій у житті жінки, яка шукала, чим і як може допомогти щось змінити. Так народився проект «Безкоштовні курси української мови в Чернігові», який утілив чимало мрій, згуртував неймовірних людей.
«Коли робиш добру справу, стільки знаходиться світлих і добрих людей, – говорить жінка. – Я не тільки вчу інших, а й сама навчаюся в них і з ними. Мабуть, ці курси і створення музею-світлиці можу з гордістю вважати найкращими здобутками в професійній самореалізації. А в особистому – це чудові діти: уже дорослий син Ярослав (йому 24, він імунолог), саме він мене й підтримує у всіх починаннях, і моя запізніла, але така вимріяна й дарована Богом донечка Евеліна (їй 11). Жартома я її називаю “моя докторська”, бо коли постала перед вибором – докторантура чи дитя, то, не задумуючись, обрала друге, бо для мене – це і є найвища місія жінки на Землі».
Після чергового котла на сході, коли в чернігівському госпіталі з’явилося багато поранених, перед Миколаєм, разом зі студентами Людмила Зіневич з пиріжками, цукерками та фруктами, з костюмованою виставою прийшли в госпіталь. Для ходячих поранених було простіше прийти, а ось для тих, хто прикутий до ліжка… довелося йти в палати. «Заходимо в палату, – відкрито розповідає жінка. – Спиною до нас лежить хлопчина з забинтованим плечем і рукою й не реагує. Коли моя Христина з ангельським голосочком почала співати, хитаючись і кривлячись від болю, він слухав пісню стоячи. Великі сині очі з довгими, ніби дівчачими, віями наповнилися слізьми».
Цікаві міркування пані Людмили і з гендерних питань. «В освіті це проблема дуже актуальна, – зазначає активістка. – Чоловік-учитель – дивовижо, і ставлення до нього переважно як до лузера. У вищій школі чоловіки присутні більше, переважно на керівних посадах. Чоловіча стать додає бонусів для кар’єрного зросту, за однакових стартових умов жінці треба в десять разів більше зробити, ніж чоловікові, щоб досягнути однакового результату. На наших “Безкоштоних курсах” співвідношення жінок і чоловіків 10 до 1. Тому до них особливо поблажливе ставлення».
«Криві дзеркала» в гендерних питаннях, на думку жінки, пов’язані з наслідками неперейденого постгеноцидного синдрому (чоловіків розстріляно в рази більше), поствоєнного синдрому (у 1945 р. й подальші роки чоловік на вагу золота), а нині укранців чекає подібне явище у зв’язку з подіями на сході.
Людмила Зіневич уважає: щоб позбутися русифікації, потрібно змінювати законодавство і створювати соціальний престиж мови. «Доки в країні можна комфортно жити й обходитися без державної мови, доти вона й не стане державною де-факто, – уважає Людмила Зіневич. – Громадянин повинен усвідомлювати, що його кар’єра, бізнес, наукові досягнення більш стрімко розвиватимуться за умови володіння ним державною мовою».
Пані Людмила зауважує, що «у Чернігові, попри поширений стереотип, що це місто дуже патріотичне, української майже не чути, уся сфера обслуговування – магазини, транспорт, пошта, кав’ярні (за кількома винятками, 2-3 на місто), служба таксі тощо – послуговується чужою мовою. Не ліпша ситуація і в мерії, податковій, міліції – наші держслужбовці неохочі до виконання чинного законодавства, за яким вони зобов’язані розмовляти українською. У своїй державі мені доводиться постійно наполягати, щоб зі мною спілкувалися моєю рідною мовою, бо вона і є мовою моєї країни».
«Якщо щось не подобається в житті, – розмірковує жінка, – не обмежуйся критикою, бо це найпростіше, а дій сам, змінюй життя на краще».
«До жінок у політиці ставлюся позитивно, – продовжує розмову активістка. – На жаль, у нас їх замало. Та й не бачу поки української Маргарет Тетчер чи Індіри Ганді, для яких країна була би важливішою, ніж власні амбіції чи добробут. Українській жінці з морально-ціннісними орієнтирами пробитися в політику дуже складно. Ще більше дивують місцеві депутатки або чиновниці: читаю їхні дописи в мережах – охоплює смуток, дехто не вміє грамотно писати, ясно висловлювати думки, книжка для декого з них (знайома особисто) – чужорідна, мова – теж, опозиціонерки не соромляться заявляти публічно “какая разница”. Люди живуть в іншому світі. Такі, як депутатка та волонтерка Регіна Гусак, – людина справи, радше виняток, ніж правило».
За спостереженнями активістки, сильні жінки честі нині не в моді, вони апріорі не можуть бути в брудній політиці. Вони знайшли себе у волонтерстві, у сподвижництві, у творчості.
«Бути сильною, вірити в перемогу правди й добра, бути готовою до випробувань, знаходити правильний шлях до світла можу радити собі, – підсумовує жінка. – Бо іноді почуваюся такою безсилою, як Сізіф біля підніжжя, і дуже хочу дочекатися тих часів в Україні, коли буде небоязко бути слабкою».
Наталія Рудік
Учителька, волонтерка, очільниця ніжинської групи «Солдатські страви».
«Ніколи не здавайся й досягай своєї мети».
«Коли в людини є мрія та бажання йти до своєї мрії, то людина йде – всупереч усьому – і саме тоді людина живе, а не проживає нараховані Богом роки. Коли людина розуміє це, то й розуміє, як діяти, має власний план. Знаючи брід, не так лякаєшся води».
Наталія Рудік народилася в місті Ніжин, що на Чернігівщині, у вересні 1978-го року. Після закінчення школи вступила до Ніжинського училища культури на курс «Декоративно-прикладного мистецтва». Закінчивши училище, працювала в ніжинському парку імені Тараса Шевченка художником-оформлювачем, а через два роки розпочала займатися підприємництвом. За словами Налалії, «мала свій лоток в універмазі “Прогрес”, але залишила справу, коли вийшла заміж і народила дитину. Тоді вирішила присвятити себе своєму малюкові».
У декретній відпустці пішла навчатися в Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя на заочне відділення. Як розповідає жінка, державні іспити скаладала з двомісячною дитиною на руках.
За словами Наталії, у її житті все склалося добре, вона переконана, що не могла чекати кращого життя, а творила його сама. Не маючи можливості працювати, жінка брала активну участь у житті школи, де вчився її старший син, починаючи від батьківського комітету й до плакатів, які малювала – на прохання учителів. Так склалося життя, що до Майдану Наталія була безробітною, чоловік збирався до АТО. За словами жінки, у цей час вона опинилася в непростій ситуації: мала на руках двох малолітніх дітей і значний кредит, була безробітною. Це був поклик до волонтерської діяльності: збирала продукти для АТО, в’язала рукавички та шкарпетки, консервувала…
Із січня 2014-го року Наталія Рудік займається волонтерською діяльністю і керує групою «Солдатські страви», яка щотижня збирає й готує для бійців на сході України харчі, сушить овочі та заправки для борщу, готує салати, збирає одяг, передає у школи та дитбудинки найнеобхідніші речі. Заснувала групу «Солдатські страви» Людмила Морозова, і завжди допомагало багато людей: і студенти, і викладачі, і родичі учасників групи, і отці різних церков (крім Московського патріархату).
Проте кістяк групи, який усі ці роки був практично незмінним: Наталія Рудік, Людмила Морозова, Єлисавета Сорочан, Тетяна Мальцева, Тетяна Канівець, Валентина Остапчук, Вікторія Микитко, Галина Васютинська, Сергій Головко. Жінка зауважує, що «дуже багато людей допомагало у цій справі: і коштами, і продуктами, і робочою силою, і ширенням інформації, тому руки опускати ми не маємо права».
За словами жінки, чоловік підтримує її з першого дня. Активно допомагає – фізично, морально, фінансово, як і діти: чистять овочі, ріжуть хліб на сухарі. «Але найголовніше, – зауважує Наталія, – усі вдома підтримують, беруть активну участь, хоч іноді й скаржаться, що їм не вистачає моєї уваги».
Наталія розповідає, що з гендерною нерівністю їй не доводилося стикатися, хоча зізнається, що в повсякденному житті іноді бачила такі ситуації, де була жіноча дискримінація.
«Я вважаю, що ділити людство на сильну і слабку стать – абсурд, – говорить жінка, – адже не знаєш, хто витриваліший. І взагалі, хто вигадав стереотипи, що хлопчик повинен одягатися в синє, а дівчинка – у червоне? Є жінки, що досягли успіху в так званих чоловічих професіях, а є чоловіки, котрі стали моделями, перукарями тощо».
Наталія переконана, що волонтерство – її покликання в цей нелегкий час, що вона проживає своє життя недаремно, це можливість довести собі, що – корисна і потрібна в цьому житті. Наталія зізнається, що ніколи не залишить справу, не довівши її до кінця. У випадку з волонтерством – до кінця, до перемоги.
Наталія працює вихователькою групи продовженого дня у школі. Робота їй не заважає займатися волонтерством, брати активну участь у житті дітей. Жодного разу жінка не засумнівалася в тому, що її участь у поліпшенні життя країни, хай би там як не було їй важко, є важливою і потрібною.
«Усім жінкам можу сказати, що зміни починаються з вас, бо ви – елементи того безперервного ланцюга життя».
За словами волонтерки, бездіяти набагато важче і страшніше, ніж зробити все можливе й від тебе залежне для покращення життя, не тільки свого, а в перспективі – дітей.
Тетяна Винник
