By Левчина Вероніка 
Василь Зінкевич — один із тих голосів, що назавжди врізалися в національну пам’ять. Його тенор звучить у «Червоній руті», «Скрипці грає», «Двох кольорах» і десятках інших пісень, які стали частиною сімейних свят, студентських вечорів і навіть військових пісеньникiв. Народившись у травні 1945 року в маленькому подільському селі, він пройшов шлях від художника-металіста і танцівника до Героя України та Національної легенди 2025 року.
Сьогодні, у 81 рік, артист рідко з’являється на сцені, але його записи продовжують збирати мільйони прослуховувань. Для початківців це шлях до розуміння української естради 1970–80-х, для досвідчених слухачів — нагода побачити, як один виконавець поєднав народну традицію, поп-аранжування і глибоку особисту драму.
Сільські корені та перші кроки до сцени
1 травня 1945 року в селі Васьківці (тоді Ізяславський район Кам’янець-Подільської області, нині Хмельницька) народився хлопчик, якому судилося стати одним із символів українського відродження в музиці. Батько, Іван Харитонович, був ветеринаром і регентом церковного хору. Саме від нього Василь успадкував і голос, і любов до народної пісні. Мати, Ганна Прокопівна, працювала в колгоспі й майстерно вишивала — з будь-яких матеріалів уміла створювати квіти, що пізніше вплинуло на смак сина до костюма й орнаменту.
У школі хлопець уже влаштовував домашні «концерти» і брав участь у художній самодіяльності. Після закінчення Клембівської школи його призвали до армії. Служив у Львові, потім у Чехословаччині. Там більше танцював, ніж співав. Після дембеля 1968 року поїхав до Вижниці завершувати навчання у художньому училищі прикладного мистецтва (спеціальність — художня обробка металу). Саме там доля зробила перший різкий поворот.
Паралельно з навчанням Зінкевич став художнім керівником народного ансамблю танцю «Смеречина». Він не лише ставив хореографію (композиція «Буковинська мозаїка» згодом увійшла до Золотого фонду українського мистецтва), а й сам шив і моделював усі костюми. Деякі з них пізніше експонувалися навіть у Парижі.
Вибух слави: «Смерічка», «Червона рута» і Москва
Левко Дутківський, керівник щойно створеного ВІА «Смерічка», шукав соліста. Танцівник Василь Василько підказав кандидатуру Зінкевича. Перша спроба записати «Сніжинки падають» майже провалилася — кращою вважали версію Володимира Івасюка. Але Зінкевич наполіг на ще одному дублі. Саме його емоційна інтерпретація вийшла в новорічний ефір 1969 року.
Через рік до колективу прийшов Назарій Яремчук. Разом вони утворили дует, а з Івасюком — легендарне тріо. 1971 рік став переломним. Зінкевич без акторського досвіду зіграв головну чоловічу роль шахтаря Бориса у першому українському музичному телефільмі «Червона рута» (режисер Роман Олексів, партнерка — Софія Ротару). Фільм зібрав мільйони глядачів по всьому Радянському Союзу.
Того ж року тріо виступило на фіналі «Пісні року» в Москві. «Червона рута» в гуцульських костюмах прозвучала перед усією країною. Це був момент, коли українська естрада заявила про себе голосно і безкомпромісно. Після цього Зінкевич став одним із облич українського «корінного» відродження 1970-х поряд із Яремчуком, Ротару та Івасюком.
За моїм досвідом слухання записів того періоду, саме в тріо «Смерічки» голос Зінкевича звучить найчистіше — дзвінкий, з характерною «буковинською» відкритістю і водночас стриманою шляхетністю.
Танцівник, модельєр і актор: грані, про які рідко згадують
Багато хто знає Зінкевича лише як співака. Насправді він був універсальним митцем. У «Смеречині» він створював не лише постановки, а й цілі колекції костюмів. Для «Смерічки» разом із Аллою Дутковською розробив стиль «Горянка»: жіночі максі-сукні з геометричною вишивкою, чоловічі білі штани й червоні жакети на кшталт сардаків. У 1970-х, коли мода вимагала міні, він навмисно повертав на сцену довгі силуети — і це працювало.
Він шив костюми для Софії Ротару (у тому числі для програми «Черешневий гай»), Ансамблю Вірецького, Київського мюзик-голу. Деякі його роботи експонувалися за кордоном. Як актор Зінкевич знявся не лише в «Червоній руті», а й у фільмах-концертах «Мелодії голубих озер» (1977), «Червона рута. Десять років потому» (1981), «Музика весни» (1987) та інших.
У 1986–1991 роках, уже маючи звання народного артиста, він навмисно пішов навчатися на режисера до Рівненського інституту культури. Це був жест людини, яка ніколи не вважала, що вже «досяг усього».
«Світязь» і волинський період: коли слава стала спокійнішою
1975 року Зінкевич переїхав до Луцька. Причини були і творчі (навантаження у «Смерічці» сягало 3–4 концертів на день), і особисті. Він став солістом, а з 1980 року — художнім керівником ВІА «Світязь» Волинської філармонії. Саме тут народилися або набули нової сили «Скрипка грає», «Тече вода», «Мамина світлиця», «Ніби вчора», «Забудь печаль».
Колеги згадують, що Зінкевич мав рідкісний смак і відчуття часу. Завдяки йому «Світязь» став одним із найсильніших колективів України кінця 1970-х — початку 1980-х. У Луцьку він живе й досі, хоча останніми роками більше часу проводить у Києві.
Особиста історія: батьківство, мовчання і сини
1980 року 35-річний співак одружився з танцівницею Людмилою Вітковською. Весілля зіграли неподалік Луцька. У 1981 році народився старший син Василь, 1983-го — Богдан. Шлюб тривав недовго. Дружина залишила сім’ю, коли хлопчики були маленькими, і виїхала за кордон. Зінкевич фактично сам виховав синів. Допомагала сестра.
Ця історія настільки вразила композитора В’ячеслава Хурсенка, що той дорогою з Сокаля до Луцька написав пісню «Соколята». Сам Зінкевич ніколи публічно не коментував розлучення. Сини виросли творчими людьми: Василь-молодший став співзасновником гурту «Тартак», Богдан (під псевдонімом Zinchek) — клавішником «Основного показника», а згодом телевізійним режисером.
У серпні 2025 року на церемонії вручення відзнаки «Національна легенда України» старший син приїхав прямо з фронту. Він служить гранатометником у 3-й окремій штурмовій бригаді (позивний «Зіна») і особисто прикріпив батькові нагороду.
Державне визнання і життя у 2026 році
Список нагород Зінкевича вражає: заслужений артист України (1978), народний артист (1986), Національна премія імені Тараса Шевченка (1994), Герой України (2009), ордени князя Ярослава Мудрого кількох ступенів, ордени «За заслуги», почесний громадянин Луцька і Буковини, зірка на Алеї зірок. 20 серпня 2025 року він отримав відзнаку Президента «Національна легенда України». У червні 2026-го йому призначили довічну державну стипендію.
Станом на серпень 2026 року артист майже не дає інтерв’ю і рідко виходить на сцену. Останні помітні виступи — 2021 рік у «Палаці Україна» та березень 2026-го на вечорі пам’яті Івасюка. Він свідомо береже себе від зайвої уваги, називаючи сцену «церквою».
Пісенна спадщина: що слухати сьогодні
Репертуар Зінкевича — це понад сотня пісень. Основні автори: Володимир Івасюк, Левко Дутківський, Ігор Білозір, Ігор Поклад, Микола Мозговий, Олександр Білаш.
- «Червона рута» — символ цілої епохи.
- «Я піду в далекі гори» («Мила моя») — ніжна лірика.
- «Скрипка грає» — одна з найпопулярніших пісень Поклада.
- «Забудь печаль» — сумний, майже сповідальний хіт.
- «Два кольори», «Тече вода», «Мамина світлиця», «Ніби вчора» — пісні, які звучать на весіллях і похоронах.
Для початківців найкраще почати з плейлиста «This Is Василь Зінкевич» на стрімінгових сервісах. Для досвідчених — шукати живі записи «Смерічки» початку 1970-х і пізні соло-виступи з оркестром.
Поширені міфи про Василя Зінкевича
- «Він ніколи не був одружений» — ні, був. І виховував синів сам.
- «Він співав тільки з Яремчуком» — дует був яскравим, але більшість кар’єри Зінкевич працював соло або з «Світязем».
- «Він уже не співає» — голос зберігся. Він просто дуже вибірково виходить на сцену.
- «Він лише виконавець Івасюка» — Івасюк дав старт, але репертуар значно ширший.
Питання, які найчастіше шукають про Василя Зінкевича
Скільки років Василю Зінкевичу у 2026 році?
81 рік (народився 1 травня 1945-го).
Де зараз живе Василь Зінкевич?
Основне місце проживання — Луцьк, частина часу — Київ. Він почесний громадянин Луцька.
Чи є у нього діти?
Так, двоє синів: Василь (1981) і Богдан (1983). Старший служить у ЗСУ.
Які найвідоміші пісні?
«Червона рута», «Скрипка грає», «Забудь печаль», «Два кольори», «Тече вода», «Мамина світлиця».
Чи можна почути його наживо зараз?
Рідко. Він виходить лише на особливо значущі події.
Голос Василя Зінкевича — це не просто ностальгія. Це жива нитка, що з’єднує буковинські полонини, волинські вечори і сучасну Україну, яка досі потребує чистих, щирих інтонацій. І поки звучать його записи, ця нитка не обірветься.