Уривок з книги «Я — Малала» Малали Юсуфзай та Крістіни Лем

У Пакистані, де доля усіх жінок визначена наперед — бути смиренною дружиною, догоджати чоловікові й виховувати дітей, —1997-го року народилася «інакша» дівчинка. Вона прагнула ходити до школи, носити яскравий одяг і не приховувати свого обличчя. В цей час владу в її рідній долині Сват захопив Талібан. За найменше недотримання «законів» цього угрупування, терористи карали людей побиттями і навіть смертю. Героїня ж розуміла важливість освіти і обстоювала права жінок, за що й отримала кулю в голову… Її звуть Малала. І на цьому її історія лише починається…

Малала Юсуфзай — пакистанська правозахисниця, яка виступає за доступність освіти для жінок у всьому світі. 9 жовтня 2012 року була важко поранена бойовиками з терористичного руху Техрік Талібан-і-Пакистан за свою правозахисну діяльність. Лауреатка премій Сімони де Бовуар та Сахарова. Лауреатка Нобелівської премії миру 2014 року, яку отримала разом з індійським правозахисником Кайлашем Сат’ярті. Малала Юсуфзай — наймолодша лауреатка в історії Нобелівської премії, яку вона отримала в 17 років.

Книга вийде друком на початку вересня. Передзамовлення тут.

Уривок з книги «Я — Малала»

(видавництво «Наш Формат», 2016)

У ці похмурі дні школа була для мене єдиною розрадою. Коли я йшла вулицею, мені здавалося, що кожен стрічний чоловік може бути талібом. Свої портфелі й книжки ми ховали під шалями. Тато завжди казав, що немає нічого красивішого за учнів у шкільній формі, які ранесенько йдуть до школи, але тепер ми боялися одягати форму. Наш клас перейшов до середньої школи. Пані Мар’ям казала, що ніхто не хоче нас учити, тому що ми завжди ставимо надто багато запитань. Нам подобалося, що нас вважають розумними. Коли на свята ми прикрашали свої руки хною, то замість квіток і метеликів малювали математичні приклади і хімічні формули. Я досі змагалася з Малкою-і-Нур, однак після того випадку, коли вона обскакала мене в успішності, я почала вчитися ще старанніше і змогла повернути собі місце на дошці пошани, яке належало найуспішнішій учениці класу. Малка-і-Нур зазвичай посідала друге місце, а Моніба третє. Учителі казали, що спершу всі завжди дивляться на охайність роботи, а вже потім на зміст. У Моніби був найгарніший почерк і достойний зміст, але їй бракувало впевненості у своїх силах. Вона дуже старанно вчилася і переживала, що в разі, якщо в неї будуть погані оцінки, її родичі-чоловіки назавжди заберуть її зі школи. Мені найважче давалася математика (якось за контрольну я навіть отримала нуль), але я дуже старалася її осилити. Учитель хімії, пан Обайдулла (усіх своїх учителів ми називали «пан» та «пані»), казав, що я — природжений політик, адже щоразу перед усним іспитом я говорила: «Пане, не можу не зауважити, що ви — найкращий учитель, а ваш предмет — мій улюблений».

Батьки деяких учнів вважали, що я отримувала хороші оцінки тільки тому, що мій тато — власник школи. Але в класі, попри наше постійне суперництво, ми з дівчатами були чудовими подругами і ніколи одна одній не заздрили. А ще ми брали участь у міжшкільних іспитах. На них обирали найрозумніших учнів з усіх приватних шкіл нашого району. Якось ми з Малкою-і-Нур отримали однакові оцінки. У школі провели ще один іспит, щоб визначити, кому має дістатися приз. Однак ми знову

набрали однакову кількість балів. Щоб ніхто не думав, що до мене виявляють якесь особливе ставлення, тато домовився про ще один іспит, який мав пройти у школі татового товариша, Ахмеда Шаха. І втретє ми отримали однакові оцінки, тож почесне місце переможця дісталося нам обом.

У школі ми не лише вчилися, але й ставили п’єси. Якось я написала сценку про корупцію на основі п’єси «Ромео і Джульєтта». Мені дісталася роль Ромео, державного службовця, який проводив співбесіди для прийому на роботу. Першим кандидатом була приваблива дівчина, і Ромео почав ставити їй простенькі запитання, наприклад: «Скільки коліс у велосипеда?». А коли дівчина відповідала «два», він казав: «Ви просто геній!». Наступним кандидатом був чоловік, і Ромео ставив йому таке запитання, на яке неможливо дати відповідь:

— Не виходячи з цього кабінету, скажіть, якої фірми вентилятор висить у кабінеті поверхом вище.

— Як же я можу це знати? — запитував бідолашний кандидат.

— Ви ж кажете, що у вас є науковий ступінь, а насправді нічого не знаєте! — відповідав Ромео і брав на роботу дівчину.

Привабливу дівчину, ясна річ, грала Моніба, а ще одна моя однокласниця, Аттія, грала мою помічницю, яка розбавляла нашу п’єсу дотепними коментарями. Сміх у залі не стихав. А ще мені подобалося пародіювати людей, і на перервах подруги вмовляли мене скопіювати когось з учителів, особливо часто просили спародіювати пана Обайдуллу. Зважаючи на безрадісні події, якими жила долина, ми були раді навіть маленькому приводу посміятися.

Військова операція, проведена наприкінці 2007 року, не змогла звільнити долину від Талібану. Війська залишились у долині Сват і, здавалося, були скрізь, та це не завадило Фазлуллі продовжити своє радіомовлення.

У 2008 році ситуація погіршилася, протистояння спричинило хвилю вибухів та убивств. Усі говорили лише про армію, Талібан, і виникало відчуття, що ми опинилися між двох вогнів. Аттія часто піддражнювала мене, запитуючи:

— Що краще: Талібан чи армія?

А я відповідала:

— Якби на тебе нападали змія і лев, кого з них ти назвала б кращим?

Наша школа була раєм, у якому ми ховалися від страхіть за її стінами. Всі дівчатка в моєму класі хотіли стати лікарками, я ж мріяла бути винахідником, змайструвати антиталібанський пристрій, який би викурив із нашої країни бойовиків і знищив їхню зброю. Однак у ті часи навіть у школі нам загрожувала небезпека, і тому деякі з моїх подруг покидали навчання заради власної безпеки. Фазлулла продовжував проповідувати, що дівчата повинні сидіти вдома, а його люди почали підривати школи. Зазвичай вони робили це вночі, під час комендантської години, коли у школі нікого не було.

Першою підірвали «Шавар Зангай», державну початкову школу для дівчат міста Матта. Ми не могли повірити, що хтось здатний на такий вчинок. Слідом за першим пролунали десятки інших вибухів, вони ставалися майже щодня, навіть у Мінґорі.

Двічі, коли я була на кухні, бомби вибухали дуже близько від нашого дому. Будинок стрясало так, що навіть вентилятор падав. Після цих випадків я почала боятися заходити в кухню і забігала туди лише на мить.

В останній день лютого 2008 року я знову ж таки стояла на кухні, коли ми почули страхітливий вибух. Він був настільки гучний, що в мене аж вуха позакладало, а значить, це сталося дуже близько. За звичкою ми почали перегукуватися, щоб упевнитися, що з усіма все гаразд: «Хайста, пішо, бхабі, Хушаль, Атал!». Далі ми почули виття сирен. Здавалося, повз наш будинок проїжджали всі карети швидкої допомоги міста. Терорист-смертник підірвав себе на баскетбольному майданчику середньої школи «Хаджі Баба́».

Знаменитий офіцер місцевої поліції, Джавід Ікбал, був убитий терористом-смертником у віддаленому районі, коли він намагався втекти від Талібану. Полісмен був із Мінґори, тому його тіло доставили в місто, щоб поховати з відповідними почестями. Під час похорону Талібан улаштував новий теракт. Загинуло п’ятдесят п’ять осіб. Серед них були молодший син Джавіда Ікбала і багато наших знайомих. На похороні були присутні й десятеро членів сім’ї Моніби, і всі вони або загинули, або були поранені. Моніба почувалася розчавленою. Місто було в шоці, у кожній мечеті висловлювали співчуття сім’ям загиблих.

— Тепер тобі страшно? — запитувала я у тата.

— Уночі наш страх стає могутнім, джані, — відповідав тато, — але вранці, коли темряву змінює світло, ми знову знаходимо в собі сміливість.

Щодо нашої сім’ї, то це була абсолютна правда. Ми боялись, але наш страх був слабший за нашу сміливість.

— Ми повинні очистити нашу долину від Талібану, і тоді вже ніхто не боятиметься, — казав мені тато.

У кризових ситуаціях ми, пуштуни, завжди вдаємося до старих перевірених методів, тож 2008 року старійшини долини Сват сформували асамблею, яка називалася Каумі джирга і мала на меті здолати Фазлуллу.

Три місцеві жителі, Мухтар Хан Юсуфзай, Хуршид Какаджі та Захід Хан ходили з однієї худжри в іншу, переконуючи старійшин об’єднатися. Головним серед старійшин був білобородий чоловік сімдесяти чотирьох років на ім’я Абдул Хан Халік, який у давнину, коли до нашого валі в долину Сват приїжджала королева, був її особистим охоронцем. І хоча мій тато не належав ні до старійшин, ні до ханів, та завдяки сміливості й ораторському таланту його було обрано представником старійшин. Мовою пушту тато висловлювався більш поетично, однак він вільно володів державною мовою урду та англійською, а це означало, що він міг налагодити спілкування як із зовнішнім світом, так і всередині країни.

Щодня від імені Сватської ради старійшин тато виступав на семінарах чи перед ЗМІ з осудом дій Фазлулли.

— Що ви робите? — звертався він до талібів. — Ви нищите наше життя і нашу культуру!

Тато казав мені:

— Я вступлю до будь-якої організації, яка бореться за мир. Якщо ти хочеш владнати якусь суперечку чи вийти з конфліктної ситуації, спершу треба сказати правду. Адже якщо в тебе болітиме голова, а лікареві ти скажеш, що болить живіт, то хіба він зможе тебе вилікувати? Правда здатна знищити страх.

Коли тато зустрічався зі своїми однодумцями, особливо з давніми друзями, такими як Ахмад Шах, Мохаммед Фарук і Захід Хан, я часто була присутньою під час їхніх бесід. У Ахмада Шаха теж була школа, в якій працював Мохаммед Фарук, тож іноді вони зустрічалися на шкільному майданчику. Захід Хан був власником готелю і мав велику худжру. Коли вони приходили до нас додому, я подавала їм чай, а тоді тихесенько сиділа й слухала, що вони обговорювали.

— Малала не лише Зіяуддінова донька, — казали татові товариші, — вона нам усім як донька.

Вони постійно їздили в Пешавар та Ісламабад, давали багато інтерв’ю на радіо, особливо для таких радіостанцій, як «Голос Америки» та «Бі-Бі-Сі». Вони пояснювали людям, що події, які відбуваються в долині Сват, не мають нічого спільного з ісламом. Тато казав, що присутність Талібану в долині Сват була б неможливою без підтримки військових або чиновників. Держава повинна захищати своїх громадян, і це дуже складна ситуація,коли ти вже не можеш відрізнити державу від не-держави, а отже, не можеш розраховувати на те, що держава захистить тебе від тієї не-держави.

Армія і міжвідомча розвідка мали неабияку владу, тож люди не наважувалися про таке заявляти, однак тато та його друзі не побоялися.

— Те, що ви робите, спрямовано проти нашого народу і проти Пакистану, — виголошував мій тато. Не підтримуйте талібанізацію, це не по-людськи! Нам кажуть, що долиною Сват жертвують заради збереження Пакистану, але ніким і нічим не можна жертвувати заради держави. Для нас усіх держава як мати, а мати ніколи не покидає і не обдурює своїх дітей.

Тата дуже сердило те, що люди боялися висловлювати свою думку.

У кишені він носив вірша пастора й теолога Мартіна Німеллера, який жив у нацистській Німеччині:

Коли прийшли по комуністів,

я мовчав, бо не був комуністом.

Коли прийшли по соціалістів,

я мовчав, бо не був соціалістом.

Коли прийшли по членів профспілок,

я мовчав, бо не був членом профспілки.

Коли прийшли по євреїв,

я мовчав, бо не був євреєм.

Коли прийшли по католиків,

я мовчав, бо не був католиком.

Коли прийшли по мене,

вже не залишилося нікого,

хто міг би за мене вступитися.

Я знала, що він мав рацію. Якби люди мовчали, ніколи б нічого не змінилося.

Мій тато організував у школі марш миру і закликав нас висловлюватися проти того, що відбувалося в нашому краї. Моніба зуміла дуже гарно викласти свою думку. Вона сказала:

— Ми, пуштуни, дуже релігійний народ. Через Талібан увесь світ називає нас терористами. Та насправді це не так. Ми дуже миролюбні. Наші гори, дерева, квіти все в нашій долині говорить про мир.

Ми з групою дівчат дали інтерв’ю для «АВТ Хайбер», єдиного приватного пуштунського телеканалу, й розповіли про дівчат, які покинули навчання через дії бойовиків. Напередодні вчителі пояснили нам, як треба відповідати на запитання. Я була не єдиною дівчиною, в якої брали інтерв’ю. Коли нам було по одинадцять-дванадцять років, ми всі спілкувалися з пресою, та коли виповнилося тринадцять-чотирнадцять, брати та батьки багатьох дівчат заборонили їм давати інтерв’ю, тому що дівчата досягали статевої зрілості й мусили дотримуватися кодексу пурда; другою причиною заборони був страх перед талібами.

Якось я пішла в студію телеканалу «Гео» — одного з найбільших інформаційних ресурсів нашої країни. В їхньому офісі була ціла стіна з екранів, на кожному з яких транслювався ефір якогось каналу. Я була приголомшена такою кількістю різних каналів. А потім подумала: «Телебаченню потрібне інтерв’ю. Вони хочуть провести бесіду з маленькою дівчинкою, але дівчатка цього дуже бояться, а якщо й ні, то їхні батьки просто не дозволяють цього робити. У мене є тато, який не боїться і який мене підтримує. Він мені сказав: «Ти донька цієї держави і маєш право висловлювати свою думку». Що більше я спілкувалася зі ЗМІ, то сильнішою почувалася і то більше ми отримували підтримки. Мені було лише одинадцять років, хоч на вигляд можна було дати й більше. До того ж, мені здавалося, що ЗМІ подобається проводити бесіди з юною дівчинкою. Один журналіст називав мене такра дженай — «сяюча дівчинка», а інший казав, що я була паха дженай — мудрою не по літах. У серці я щиро вірила, що Аллах захистить мене. Якщо я виступаю за свої права, за права усіх дівчат, значить, я не роблю нічого поганого. Це мій обов’язок. Аллах хотів побачити, як би ми поводилися в таких ситуаціях. У Корані є такі слова: «Брехня повинна зникнути, і тоді запанує правда». Я думала: «Якщо один чоловік, Фазлулла, може все знищити, то невже одна дівчинка не може все це змінити?». Щоночі я зверталася до Аллаха з проханням дати мені сили.

У долині Сват на ЗМІ постійно тиснули згори, вимагаючи залишити позитивний відгук про Талібан. Деякі журналісти навіть називали речника Талібану, Мусліма Хана, Шкільним Дада, тоді як насправді він знищував школи. Однак багато місцевих журналістів були пригнічені тим, що відбувалося в їхній долині, і саме тому вони давали слово нам, оскільки ми могли сказати те, що вони не насмілювалися.

У нас не було машини, на інтерв’ю ми їздили на рикші, або ж нас відвозив хтось із татових друзів. Якось ми з татом поїхали в студію «Бі-Бі-Сі», щоб узяти участь у ток-шоу, яке проводив відомий журналіст Васатулла Хан. Разом із нами приїхав татів друг, Фазал Маула, зі своєю донькою, тож у ток-шоу брало участь двоє батьків і дві доньки. Сторону Талібану мав представляти Муслім Хан, та його не було в студії. Перед початком я трохи нервувала, але знала, що це ток-шоу дуже важливе, оскільки його мали слухати всі жителі Пакистану.

— Чому Талібан відбирає в мене моє основне право — право на освіту? — запитала я.

Однак відповіді від Мусліма Хана я не почула, оскільки його інтерв’ю по телефону було записане заздалегідь. А хіба може голос із запису відповісти на живі запитання?