Уривок з книги «Важкі рішення» Гілларі Клінтон

У цій рубриці із дозволу видавництв публікуються уривки творів, які роблять свій внесок у подолання сексизму, гендерної нерівності та дискримінації

Гілларі Клінтон — одна з найвпливовіших жінок світу, юристка, в минулому — перша леді, сенаторка від штату Нью-Йорк, кандидатка у президенти США на виборах 2008 та 2016 років, Держсекретарка США. Книга «Важкі рішення» розповідає про те, що відбувалося за «зачиненими дверима» у зовнішній політиці Америки. Авторка Гілларі Клінтон постає як сильна політкиня, яка зокрема відстоює права жінок.

ЧАСТИНА ШОСТА. Майбутнє, якого ми прагнемо

25. Права людини: Незавершена справа

Ставши держсекретарем у 2009 році, я сповнилася рішучості зробити цю «незавершену справу» — права людини — пріоритетом американської дипломатії. Одній з перших я зателефонувала Меланн Вервір. Попередні вісім років вона очолювала Vital Voices, організацію яку ми з нею і з Мадлен Олбрайт створили, щоб виявляти і підтримувати жінок­лідерів у всьому світі. Я запропонувала Меланн стати першим американським послом з особливих доручень у глобальних питаннях жіноцтва і допомогти мені виробити «програму повної участі» та вписати її в канву американської зовнішньої політики та національної безпеки. Нам довелося розбурхати традиціоналістські бюро й агенції й змусити їх думати по-­іншому про роль жінок у конфліктах і миротворчості, економічному й демократичному розвитку, охороні здоров’я тощо. Я не хотіла, щоб вона просто сиділа в офісі, – треба було по всіх усюдах вникати в повсякденну рутину наших дипломатів та фахівців у сфері розвитку.

Держдепартамент і Агенція США з міжнародного розвитку розпочали широкий спектр глобальних і регіональних ініціатив, у тому числі програм допомоги жінкам­підприємницям для одержання доступу до профнавчання, ринків, фінансів і кредитів; треба було налагодити партнерство з найкращими жіночими коледжами й університетами Америки, щоб виявити, виховати і навчити жінок державній службі у світі; залучати більше жінок до використання мобільних технологій для абсолютно всіх сфер: від безпечного банкінгу – до документування насильства на гендерній основі. Меланн невтомно подорожувала світом, знаходила місцевих партнерів і сприяла їх укоріненню і в спільнотах, і в столицях. Я жартома їй казала, що вона — єдина відома мені людина, яка могла б мати більше за мене преміальних миль (якби ж ВПС пропонували такі бонуси!)

Багато років тому, під час поїздки по Африці я була вражена тим, що скрізь бачила жінок, які страждали у полі, та жінок, які носили дрова, жінок, які стояли за прилавком на ринку. Я питалася в економістів: «Як ви оцінюєте внесок жінок в економіку?» Один з них відповів: «Ми цього не робимо, бо вони не вважаються учасницями економічного процесу». Він мав на увазі офіційну економіку офісів і заводів. Але якби жінки по всьому світі раптом зупинили на один день роботу, ті економісти хутко виявили б, що насправді жінки роблять величезний внесок в економіку, у справу миру й безпеки своїх громад.

Таке ставлення я спостерігала в усьому світі. Скільки разів я сиділа за столом навпроти якогось президента або прем’єр­міністра, в якого скляніли очі, коли порушувалось питання про права й можливості жінок у його країні. Я собі тихо стежила, скільки жінок­лідерів або радників брали участь у цих зустрічах. Робити це було неважко, бо їх майже не було.

Найбільш обурливий випадок з лідером­невігласом трапився у мене в далекій південно­східній азійській острівній державі Папуа­Нова Ґвінея у листопаді 2010 року. Ця таємнича і багата країна що стала на шлях  прогресу, потерпає, однак, від одного з найвищих рівнів насильства над жінками у світі. Згідно з деякими оцінками, за своє життя 70% жінок у Папуа­Новій Ґвінеї стають жертвами зґвалтування або фізичного насильства. На нашій спільній прес­конференції американський репортер запитав прем’єр­міністра сера Майкла Сомаре, яка його реакція на таку тривожну статистику. Сомаре заявив, що проблеми «перебільшуються тими, хто про це пише». Він визнав, що випадки насильства бували, але, додав: «я на своїй посаді вже давно і знаю цих чоловіків і жінок, іноді вони сваряться, суперечки трапляються, але особливої жорстокості нема». Він сказав, що діють відповідні закони. «Буває, люди понапиваються… П’яний себе не контролює». Я, м’яко кажучи, була приголомшена, і навіть бувалі американські були вражені. Потім, як ви самі розумієте, ми з Меланн узялися до роботи над новими програмами і партнерськими зв’язками з громадянським суспільством у Папуа­Новій Ґвінеї, намагаючись посилити голоси жінок і створити для них нові платформи для участі у суспільному житті. Мені приємно, що в травні 2013 року новий прем’єр­міністр Пітер О’Ніл формально вибачився перед жінками своєї країни за насильство і пообіцяв посилити кримінальні покарання.

Навіть удома у Вашингтоні нашу роботу для добра жінок часто розглядали як другорядну, не пов’язану з основною – зовнішньою політикою. В одній статті у «The Washington Post», де розповідалось, як ми дбаємо про афганських жінок, неназваний високопосадовець чмихнув: «Гендерні питання мають поступитися іншим пріоритетам… Ми не зможемо бути успішними, якщо будемо перейматись специфічними інтересами й улюбленими проектами. Усі ці камінчики­улюбленці у рюкзаку занадто нас обтяжують». Не дивно, що посадовець побоявся під таким підписатись. Відтоді ми з Меланн почали називати її офіс «Камінчики­улюбленці» й продовжили свою роботу.

Мушу визнати, я втомилася спостерігати, як зазвичай вдумливі люди просто всміхалися й кивали головою, коли я порушувала проблеми жінок і дівчат. Майже двадцять років я піднімала ці питання на світовій арені, але іноді здавалося, що вся моя робота зводилася до проповіді перед церковним хором. Тож я вирішила подвоїти зусилля, щоб підкреслити цю проблему й переконати скептиків на основі достеменних даних і об’єктивного аналізу, що можливості для жінок і дівчат у світі безпосередньо збільшують безпеку і процвітання кожної людини, і мають бути частиною нашої дипломатії і роботи в царині розвитку.

Команда Меланн почала просіювати всі дані таких установ, як Світовий банк і МВФ. Вони швидко зрозуміли, що деякі аспекти участі жінок були добре вивчені, як­от переваги залучення більшої кількості жінок до роботи на постійній основі та перешкоди для цього; тимчасом інші фактори залишалися майже не вивченими. У багатьох країнах світу не було надійних і регулярних даних навіть про такі основні факти життя жінок і дівчат, як наявність свідоцтва про народження, у якому віці вони вперше народжували, скільки годин оплачуваної і неоплачуваної роботи відпрацьовували, чи володіли вони оброблюваним земельним наділом.

Я завжди вважала, що правильні рішення в уряді, у бізнесі і в житті спираються на факти, а не на ідеологію. Це особливо слушно, якщо йдеться про політику, яка впливає на мільйони людей. Треба зробити дослідження і провести розрахунки; так ми мінімізуємо ризики і максимізуємо вплив. Ми й тепер ведемо статистику всього, чим ми переймаємось: від кількості гольових пробігів у бейсболі до коефіцієнту окупності інвестицій у бізнесі. Управлінці кажуть: «Що вимірюється — те робиться». Тож якщо ми серйозно хотіли допомогти дівчатам і жінкам повністю розкрити свій потенціал, нам слід було подбати про збір і аналіз даних про умови їхнього життя і внесок, який вони робили. Нам потрібна була не тільки більша кількість даних, але й краща якість даних. Нам треба було зробити їх доступним для дослідників і політиків, щоб допомогти їм ухвалювати правильні рішення. Держдепартамент розпочав низку нових ініціатив, щоб заповнити прогалини в даних, працюючи з ООН, Світовим банком, Організацією економічного співробітництва та розвитку тощо.

(Загалом, я була здивована тим, як багато людей у Вашингтоні працювало, у «зоні, вільній від фактів», ігноруючи дані й науку. Якось наводили зневажливі слова старшого радника президента Буша про людську «спільноту, засновану на реальності»: ці люди «вважають, буцім рішення є результатом розумного вивчення наявної реальності». Я теж вважаю, що проблеми саме так і розв’язуються. Помічник Буша вів далі: «Так світ більше не працює… Ми тепер – імперія, і коли ми діємо, ми створюємо нашу власну реальність». Ця позиція пояснює багато чого з того, що пішло не так у ті роки).

Нам не треба було чекати, доки всі ті проекти почнуть приносити плоди, щоб почати на повен голос говорити про зібрані дані, що стосуються жінок та економіки. І далеко шукати не треба. На початку 1970­х років на американок припадало 37% робочих місць у Сполучених Штатах, а в 2009 році – 47%. Пов’язаний з цим приріст продуктивності дав понад 3,5 трлн доларів зростання ВВП за ці сорок років.

Так само розвивались події у менш розвинених країнах. Наприклад, починаючи з 1990­х років, у Латинській Америці й Карибському басейні постійно збільшувалась участь жінок на ринку праці. За підрахунками Світового банку злидні в регіоні у результаті приросту продуктивності скоротилися на 30%.

Ці та подібні факти доводять, що всім вигідно збільшувати участь жінок в економіці й усунути бар’єри, які стоять цьому на заваді. У вересні 2011 року я зібрала всі наявні в нас дані й розповіла про них на саміті лідерів Азійсько­Тихоокеанського регіону у Сан­Франциско. «Для потрібної усім нам економічної експансії нам слід розблокувати життєво важливе джерело зростання, що зможе живити наші економіки в найближчі десятиріччя, – сказала я делегатам. – Цим життєво важливим джерелом є жінки. В усіх куточках світу економічні моделі вкрай напружені, і тому ми не можемо собі дозволити й далі підтримувати бар’єри для праці жінок».

Я раділа, коли прем’єр­міністр Японії Сіндзо Абе заявив, що збільшення участі жінок в економіці буде стовпом його амбітного нового економічного порядку денного. Його план назвали «жінкономіка». Він деталізував, як буде поліпшувати доступ до доступного догляду за дитиною і продовжить відпустку батьків, щоб більше жінок могли піти працювати. Абе також звернувся з проханням до великих підприємств країни, щоб вони призначили хоч по одній жінці на управлінську посаду. Нам треба більше таких далекоглядних керівників в США й у світі.

Ми зосередили  свої зусилля ще й на ролі жінок у миротворчості. У світі стільки надихаючих прикладів унікального внеску жінок у завершення конфліктів і відновлення зруйнованого суспільства у Ліберії, Колумбії, Руанді, Північній Ірландії та ін. Дуже добре пригадую відвідини ресторану «Риба й чіпси» у Белфасті в 1995 році, де я мала можливість посидіти й випити чаю з католичками і протестантками, які втомилися від конфлікту в Північній Ірландії і хотіли миру. У неділю вони ходили до різних церков, але весь тиждень усі подумки молилися за безпечне повернення дитини зі школи або чоловіка з поїздки до міста. Одна з цих жінок, Джойс МакКартан, яка заснувала 1987 року центр «Затишок» для жінок після того, як убили її 17­річного сина, сказала: «Тільки жінки зможуть привести чоловіків до тями».

Коли жінки беруть участь у миротворчості, вони переважно зосереджуються на таких питаннях, як права людини, справедливість, національне примирення й економічне відродження, які важливі для досягнення миру. Вони створюють коаліції різних етнічних і релігійних груп і промовляють на захист інших маргінальних груп. Вони часто виступають посередницями і сприяють компромісу.

Але хай що жінки намагаються винести на обговорення, найчастіше на це не звертають уваги чоловіки. Із сотень мирних договорів, підписаних з початку 1990­х років, у менш як 10% випадків жінки брали участь у переговорах, на менш ніж 3% угод стояли підписи жінок і ще в кількох відсотках документів є хоч одна згадка про жінок. То й не диво, що років за п’ять половина мирних угод припиняє працювати.

Я роками намагалася звернути увагу на ці реалії генералів, дипломатів, політиків і керівників національної безпеки в нашій країні й у світі. Я знайшла собі союзників у Пентагоні і в Білому домі, у тому числі заступника міністра оборони з політичних питань Мішель Флурной та адмірала Сенді Вінефелда, віце­голову Об’єднаного комітету начальників штабів. Держдеп, Агенція США з міжнародного розвитку та міністерство оборони почали працювати над планом, як змінити спосіб взаємодії дипломатів, фахівців у галузі розвитку і військових з жінками у конфліктних і постконфліктних районах. У ньому ми зробили новий акцент на припиненні ґвалтування та гендерного насильства та на розширенні прав і створенні можливостей жінкам встановлювати і підтримувати мир. Ми назвали його Національний план дій в інтересах жінок, миру та безпеки.

У грудні 2011 року президент Обама підписав розпорядження про імплементацію плану. Флурной і Віннефелд приєдналися до мене в Джорджтауні, щоб пояснити план громадськості. Дивлячись на адмірала в його бездоганній формі ВМФ на заході про жінок­миротворців, я сподівалася, що ми нарешті досягли свого, принаймні в нашій країні.

Коли мій термін перебування на посаді держсекретаря добігав кінця, я хотіла переконатися, що наші зміни зробили гендерні питання невід’ємним складником усієї американської зовнішньої політики і що й після мене все залишиться так само. За будь­якої бюрократії інституціоналізація реформ проходить дуже важко, і Держдепартамент не виняток. Кілька місяців ми працювали з Білим домом, щоб підготувати президентський меморандум, який мав зробити посаду Меланн «посла з особливих доручень з глобальних жіночих питань» постійною і відтак її наступники підпорядковуватимуться безпосередньо держсекретареві. Довелося вдатися до певного тиску, щоб провести це через систему Білого дому, але, на щастя, мій колишній заступник Джек Лью очолив апарат президента Обами, тож у нас виявився союзник на відповідальній посаді. 30 січня 2013 року, в один з моїх останніх днів у Держдепартаменті, я обідала з президентом Обамою в його приватній їдальні поруч з Овальним кабінетом, і, коли я вже йшла, він зупинив мене, щоб при мені підписати меморандум. Це були найкращі проводи.