У цій рубриці із дозволу видавництв публікуються уривки творів, які роблять свій внесок у подолання сексизму, гендерної нерівності та дискримінаціїДержава і суспільство очікують, що жінки забезпечуватимуть демографічне зростання та покладають передусім на матерів обов’язок відповідального виконання батьківських функцій. Водночас особливі смисли і досвіди материнства досі перебувають на марґінесі наукових студій і публічного обговорення.
Осмисленню соціологічного аспекту материнства присвячена праця «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» кандидатки соціологічних наук, гендерної дослідниці, докторантки факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олени Стрельник. Книга нещодавно вийшла у видавництві «Критика» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля.
У монографії дослідниці запропоновано авторську концепцію материнства як соціальної практики. Авторка показує варіативність практик материнства в соціоісторичному вимірі; визначає зміни соціально-демографічних характеристик сучасного типу материнства; окреслює суперечності між цими змінами та політикою підтримки материнства в Україні; аналізує макроструктури материнських практик у сучасному українському суспільстві.
Загалом ідеться про фундаментальну суспільну недооцінку всієї складності піклування про дитину, яке далеко не обмежується самими лише виявами «дітолюбства», а є насамперед працею, щоденною і кропіткою.
До вашої уваги фрагмент монографії дослідниці «Материнська повсякденність: турбота про дітей у часі та просторі». Детальніше зі змістом книжки можна ознайомитися на сайті видавництва.
Уривок із книги Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» («Критика», 2017, за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля).
МАТЕРИНСЬКА ПОВСЯКДЕННІСТЬ:
ТУРБОТА ПРО ДІТЕЙ У ЧАСІ ТА ПРОСТОРІ
(зі скороченнями)
Відчуття напружености життя як показник конфлікту між професійними та сімейними обов’язками
Я відсипаюся тільки у вихідні
Оксана, самостійно виховує дитину, 7 років
Конфлікт між професійними та сімейними ролями може брати початок і в роботі, й у сім’ї, й одночасно в обох джерелах. Щоб з’ясувати, якими є вияви цього конфлікту, в опитувальнику матерям було запропоновано суб’єктивно оцінили темпоральну (часову) напруженість свого домашнього життя. Вдома постійно відчувають тиск часу, нестачу часу й поспіх 28%, відчувають час од часу – 60%, ніколи не відчувають – 12% опитаних матерів.
Деякі інформантки описують буденний ранок як суцільний поспіх: «Сьома ранку – підйом. Дуже швидко збираю, годую, вдягаю дітей, заплітаємося, зачісуємося, снідаємо, дуже швидко відправляю їх у школу, ну потім так само дуже швидко збираюся на роботу» (Лідія, діти 10 та 6 років, Київ); «Усе відбувається дуже швидко, я постійно підганяю дитину, бігаю по квартирі з криками “бігом, бігом, бігом”, “швидко, швидко, швидко”, потім біжимо до школи, завжди спізнюємося, потім я біжу на роботу. Ввечері приблизно так само, я біжу з роботи, забираю дитину – й додому» (Тамара, дитині 8 років, Київ).
Суб’єктивні відчуття тиску й нестачі часу вдома залежить і від сімейних чинників, і від особливостей робочого часу. Впливає на це відчуття, зокрема, тип сім’ї. Найсприятливішим типом виявилася материнська розширена сім’я, де мати з дитиною живе без чоловіка зі своїми батьками: в таких сім’ях 13% матерів постійно відчувають поспіх удома. З-поміж матерів, які живуть самі з дітьми, поспіх і нестачу часу вдома постійно відчувають 37%.
Окремі неґативні психофізичні стани, як-от утома, безсоння, напруженість, знесиленість, і суб’єктивні відчуття браку часу залежать також від загальної спрямованости інтересів матерів щодо їхніх материнських і професійних ролей. Такі свої особистісні диспозиції респондентки оцінювали за десятибальною шкалою, де 1 – «інтереси зосереджено винятково на дитині та її вихованні», 10 – «інтереси зосереджено винятково на роботі, кар’єрі та професійному зростанні». За відповідями було виокремлено дві групи матерів: «матері-працівниці» (оцінили свої позиції від 1 до 4, n = 225) і «кар’єрно орієнтовані матері» (позначили свої позиції від 6 до 10, n = 42).
Тиск часу, нестачу часу, поспіх удома постійно відчувають 39% кар’єрно орієнтованих матерів і 24% матерів-працівниць. Упродовж останнього перед опитуванням тижня відчували напруженість 41% кар’єрно орієнтованих матерів порівняно з 23% матерів-працівниць. Жодного з неґативних психофізичних станів (втома, безсоння, напруженість, знесиленість, депресія) не відчували упродовж останнього перед опитуванням тижня 10% кар’єрно орієнтованих матерів порівняно з 19% матерів-працівниць.
Низка західних дослідників стверджують: стрес, що його зазнають жінки-працівниці, – це питання не лише кількости годин оплачуваної та неоплачуваної праці, а й інтенсивности використання часу [Southerton, 2003]. Ідеться, зокрема, про виконання кількох завдань одночасно: «Я вже їду [з роботи] й думаю, що треба в першу чергу зробити. Прилетіли, мікрохвильовку ввімкнули, закинули туди супчик або кашку, уроки розклали й швиденько щось читаємо, доки приготується їжа» (Надія, нуклеарна сім’я, обоє батьків працюють, дитині 7 років); «О. C. А уроки син сам учить? – Або я з ним сиджу, або я перебіжками з кухні в кімнату. Подивилася – пише. Все, побігла знову на кухню. Він взагалі сам не може бути, йому потрібно, щоб хтось був поруч» (Тетяна, нуклеарна сім’я, обоє батьків працюють, дитині 7 років).
Загалом 60% респонденток повідомили, що більшість спілкування з дитиною поєднують із хатніми справами. Протилежна тактика – відмежовувати хатню роботу й піклування про дітей, аби більше часу приділити дитині. За даними дослідження, 29% матерів намагаються виділяти час спеціяльно для повсякденного спілкування з дитиною. Однак така практика пов’язана з браком повноцінного відпочинку, втомою, фізичним знесиленням: «Відчуття втоми кардинальне. Я вкладаю її [дочку] спати о десятій, а сама, буває, лягаю й о дванадцятій, і на початку першої. Встаю за десять, за двадцять шоста, буває, о 5:20. Я її вкладаю, а потім готую їсти, щоб на роботу з собою взяти… Потім щось попрати, щось десь поприбирати. Скласти їй портфель, приготувати речі на ранок. Я відсипаюся тільки у вихідні…» (Оксана, 29 років, материнська сім’я, дитині 7 років).
Як пише Джейн Бакстон, синонімом поняття «мати, яка працює» стало слово «провина» [Buxton, 1998: p. 23]. Середній індекс провини, яку відчувають респондентки мого дослідження щодо кількости часу й уваги, приділених дитині, становить 5,8 бала (стандартне відхилення 2,65) за десятибальною шкалою, де 1 – «почуття немає», 10 – «почуття дуже сильне». Загалом 52% опитаних оцінили це почуття на 6 балів і вище. Причому показник не залежить від диспозицій опитаних стосовно материнської та професійної ролей: середній індекс почуття провини є однаковим для груп матерів-працівниць і кар’єрно орієнтованих матерів.
Матері застосовують різні стратегії й тактики, щоб подолати конфлікт між роботою та сім’єю. Наприклад, деякі інформантки намагаються виконати більшість хатніх справ у вихідні: «Я на вихідних можу заготовки зробити ‒ підливу там, або щось ґлобальне. На два-три дні вистачить» (Аліна, материнська сім’я, дитині 5 років). У пригоді стає й побутова техніка: «Побут сучасної жінки ‒ половина робиться все технікою. Прання завантажили ‒ машинка пере. Тобто не так, як раніше, мами стояли у ванній, щось ручками прали. Так само з їжею ‒ в духовку поставили, духовка запекла. Мікрохвильовкою розігріла. Тобто в тебе якісь заготовки були, ти прийшла після трудового дня, дістала, розігріла, поїли, посуд помила. Це буквально півтори години» (Наталія, нуклеарна сім’я, обоє батьків працюють, дитині 5 років).
Місто як простір повсякдення матерів
У межах мого дослідження, об’єктом якого є матері дітей віком від трьох років – жительки великих міст, не було змоги широко висвітлити просторові аспекти практик піклування про дітей.
Ці аспекти можуть бути пов’язаними з недоступністю інфраструктурних об’єктів для матерів із дитячими візочками, життям у сільській місцевості, де немає дитсадків і шкіл, тощо. Розподіл просторових ресурсів і включення їх у повсякдення є ґендерно специфічними. Наприклад, за словам багатьох жінок, народження дитини змінило їхнє сприйняття міського простору та загалом посилило залежність від міста [Домащенко, 2015]. Людмила Малес називає це явище «ґетоїзацією материнства»: чимало об’єктів міської інфраструктури є недоступними для матерів із малими дітьми, що суттєво обмежує їхню просторову та зрештою соціяльну мобільність [Малес, 2015].
Інтерв’юючи матерів, я з’ясувала деякі аспекти проблеми, зокрема пов’язані з тим, що інформантки сприймають міський простір як небезпечний для дитини. Батьківська тривога та підвищена увага до безпеки дитини створює додаткові темпорально-просторові напруження повсякденного піклування про дітей. Теми батьківських страхів, розмаїтих загроз для дітей і бажання убезпечити від них дитину звучали в наративах більшости інформанток.
Наприклад, матері відзначають потенційну загрозу з боку дорослих людей: «Раніше це все було набагато простіше. Хоча раніше батьки були теж зайняті роботою. Але раніше світ був якимсь добрішим, і люди були добрішими й простішими…. Мені здається, не було цих психічнохворих на вулиці, що просто боїшся дитину залишати. Ми з сестрою виросли в авіямістечку. І перші класи, школа закінчилася – й ми цілими днями були на вулиці. Мама була на роботі й ніхто не переживав, що ми там десь пропадемо чи десь впадемо в якусь яму. Батьки хвилювались, але не так, як ми» (Наталія, дитині 5 років).
Ця тема не просто є дискурсивно актуалізованою, а й стала складником організації повсякденного піклування про дитину. Оксана щодня супроводжує дочку-першокласницю до школи й зі школи: «О. C. Ви її до школи водите? – Так. Розумієте, зараз такий час, скажімо так, усі не надто добрі й до дітей, і до дорослих… Страшно пускати дитину, щоб ішла сама. Хоча, в принципі, ми живемо недалеко від школи. Але все одно я боюся. Так, вона знає, як через дорогу ходити, але все одно я її воджу й забираю та в жодному випадку саму не відпускаю. Я вважаю, вона ще маленька. Може, тому, що я виросла не в місті. Тобто в мене більше страху, що в місті більше небезпеки для дитини, ніж у селі» (Оксана, дитині 7 років).
У Києві та, можемо припустити, в усіх великих містах цю проблему загострює просторовий контекст, адже школа може бути розташованою далеко від дому: «Перші чотири роки [всі початкові класи] я сама супроводжувала дитину, тому що школа далеко від дому, в іншому районі» (Лідія, дитині 10 років).
Місто як небезпечний для дитини простір – на противагу селу – розглядає Аліна: «О. C. А ти відпускаєш дочку саму гуляти? – Ні, ще рано. Може, років через два – через три. В селі вона сама гуляє, може сама й до магазину сходити. Там безпечно. А тут страшно поки» (Аліна, дитині 5 років). За оцінками матерів дітей дошкільного віку та практиками матерів дітей молодшого шкільного віку, приблизним віком для початку самостійних прогулянок є 7 років, а відносно безпечним простором прибудинковий двір: «О. C. А давно він сам гуляє? – Другий рік, напевно. З другого класу. У нас просто відносно тихий дворик. Є місце, де діти можуть із кількох будинків збиратися й грати» (Світлана, дитині 8 років).
Матері пов’язують небезпеку міського простору, зокрема, із загрозами дорожнього руху: «По середах Настя [дочка] ходила на підготовчі заняття. І мені ніяк – чоловіка не було. І підготовче [дошкільні заняття в школі] в дивний день – середа на 15:40. То я просила Микиту [старшого сина] – постійно на телефоні: давай через підземний перехід, а там – через світлофор. Хоча він коли був маленький, часу з ним возитися не було, то він сам почав у школу їздити з другого класу. Тому що я вважала, що йому не потрібно дорогу переходити. Мене просто лякає дорога, що зараз водії не дуже уважні» (Ірина, діти 6 та 11 років).
Темпоральна бідність матерів і нестача вільного часу як її вияв
У мене немає вихідних днів. Коли в мене вихідний день на роботі,
в мене робочий день на всю котушку вдома.
Лідія, мати двох дітей 6 та 10 років, нуклеарна сім’я
Час, зокрема вільний час, є найдефіцитнішим ресурсом материнських практик, особливо коли мати поєднує піклування про дитину з оплачуваною працею. Унаслідок традиційного ґендерного розподілу праці, поєднання оплачуваної та репродуктивної праці сучасним материнським практикам властиві «тиск часу», «нестача часу», «жонґлювання справами», загалом темпоральна бідність [Брайсон, 2011: c. 175–177; Смирнова, 2010]. Нестача вільного (від оплачуваної та репродуктивної праці) часу є прикладом темпоральної бідности. Одна з моїх інформанток зазначила: «У мене немає вихідних днів. Коли в мене вихідний день на роботі, в мене робочий день на всю котушку вдома» (Лідія, діти 6 та 10 років).
Валері Брайсон стверджує, що жінки з огляду на свої обов’язки розуміють час як спільний і як приділений іншим, тоді як чоловіки розглядають час як такий, що належить їм, і використовують його на власний розсуд [Брайсон, 2011: c. 70]. Наприклад, у сім’ї Тетяни дозвілля чоловіка є автономізованим від сім’ї: «О. C. Як ви охарактеризуєте участь тата в турботі про дитину? – Не вистачає… Можливо, він вважає його [сина] занадто маленьким, немає в них спільних захоплень, типу риболовлі. Він його ще не бере. Чоловік займається аматорськи підводним полюванням, зрозуміло, що дитині під воду ще ніяк». Водночас розподіл вільного часу дружини стає полем владних взаємин між подружжям: «Іноді я можу собі дозволити з подругами пройтись, але це буває дуже рідко, тому що і зайнятість велика, й чоловік дещо ревниво ставиться, не відпускає. Йому треба, коли о шостій пішла, то о дев’ятій мушу бути вдома. Не те щоб це зовсім було проблематично, можна домовитися й вирішити цю проблему, але я сама звикла до цього графіка. А так часу на себе немає» (дитині 6 років).
Автономізоване від сім’ї дозвілля має також чоловік Валентини – на відміну від дружини: «О. C. А у вас є ваш час? ‒ Ой, це дуже важко. Це, напевно, година обідньої перерви. Я можу сходити, куди мені треба. Хобі в мене особливих немає, немає в мене на це часу. ‒ О. C. А в чоловіка вашого є захоплення? ‒ Риболовля. Чоловік знаходить час, йому простіше ‒ компанію зібрав і поїхав на риболовлю. Він і сина бере з собою іноді» (дитині 7 років).
Навіть у періоди, коли матері вільні від оплачуваної праці, кількість вільного часу в них не зростає: «Ми коли з ними [дітьми] вдома сиділи – нас відправили за власний рахунок, – я не прочитала жодної книжки. Чи це я така, чи мені весь час треба кудись бігти, кудись когось вести, а на себе дуже нечасто часу вистачає» (Ольга, діти 3 та 9 років).
