By Левчина Вероніка 
Український кінематограф — це не просто стрічки на екрані. Це жива тканина національної пам’яті, де кожен кадр дихає історією, болем і незламністю. Від механічного дива одеського інженера до «Оскара» за документальну хроніку облоги Маріуполя — шлях, сповнений злетів, заборон і тріумфів, які сьогодні формують новий голос у світовому кіно.
За понад 130 років українське кіно перетворилося з експериментальних хронік на потужну індустрію, здатну конкурувати з глобальними платформами. Воно розповідає про землю, людей і війну так, як ніхто інший, поєднуючи поетичну глибину з жорсткою правдою документа.
Для новачків це можливість відкрити світ, де образ і метафора говорять гучніше за слова. Для досвідчених — шанс побачити, як класика переплітається з сучасними трендами 2025–2026 років і чому частка національного продукту в прокаті зросла в рази.
Коріння, що проросли раніше за Люм’єрів
Ще за два роки до офіційного народження кінематографа в Парижі одеський механік Йосип Тимченко сконструював апарат, здатний знімати й проєктувати рухомі зображення. У листопаді–грудні 1893 року в готелі «Франція» глядачі вже бачили «Вершника» і «Метальника списів» — перші українські кінокадри. Тимченко не запатентував винахід, тож історія записала Францію як батьківщину кіно, але технічна першість належить українцю.
У 1896 році харківський фотограф Альфред Федецький зняв хроніку козацького джигітування й влаштував сеанс в оперному театрі. Того ж року у Львові почалися регулярні покази. А в 1911-му Данило Сахненко створив перший ігровий фільм національного виробництва — «Запорізька Січ». Ці ранні кроки заклали фундамент, де театральна традиція Марії Заньковецької природно перетікала в кінообраз.
Саме тут народжувалася особлива чутливість українського екрана до пейзажу, обличчя й тиші — риси, які пізніше розквітнуть у поетичному кіно.
Золота доба ВУФКУ та народження поетичного міфу
У 1922 році з’явилося Всеукраїнське фотокіноуправління. ВУФКУ швидко перетворило Одеську кінофабрику на потужний центр. У 1926-му студія випустила 26 стрічок — майже 40 % усього радянського виробництва того року. Юрій Яновський як головний редактор збирав навколо себе письменників, акторів і молодого Довженка.
Олександр Довженко зняв у Одесі «Сумку дипкур’єра», а потім створив трилогію, яка змінила все: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і «Земля» (1930). «Земля» стала одним із дванадцяти найкращих фільмів усіх часів за версією брюссельського опитування 1958 року. Дзиґа Вертов у той самий період зняв «Людину з кіноапаратом» і перший звуковий український фільм «Ентузіазм. Симфонія Донбасу».
Київська кінофабрика, відкрита 1928-го, вважалася однією з найбільших у Європі. Саме тут формувався унікальний стиль, де земля, хліб і людина ставали міфологічними образами. За моїм досвідом перегляду класики протягом кількох місяців саме ці стрічки відкривають, чому українське кіно ніколи не було просто «провінційним».
Від репресій до «відлиги»: як цензура формувала голос
1930-ті принесли втрату автономії. ВУФКУ перетворили на «Українафільм», а потім підпорядкували Москві. Репресії, соцреалізм і русифікація майже знищили національний голос. З 378 фільмів студії імені Довженка за радянський період лише 22 були повністю україномовними.
Справжній прорив стався в 1960-х. Сергій Параджанов зняв «Тіні забутих предків» (1964) — стрічку, яка сьогодні очолює список 100 найкращих українських фільмів за опитуванням Довженко-Центру. Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Кіра Муратова створювали поетичне кіно, де образ говорив більше за діалог. «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «Довгі проводи» — ці роботи часто потрапляли під заборону, але саме вони сформували світове визнання.
Параджанов пізніше казав, що Довженко — перший, а він — другий. Ця спадкоємність відчувається навіть сьогодні, коли сучасні режисери звертаються до тієї ж глибини.
Незалежність і нове дихання: від кризи до фестивальних перемог
1990-ті стали майже катастрофою. Кількість глядачів упала з сотень мільйонів до кількох мільйонів, виробництво художніх фільмів — до одиниць на рік. Багато стрічок знімали російською. Лише з початком 2000-х і особливо після 2014-го галузь почала оговтуватися.
З’явилися незалежні студії, цифрові технології знизили вартість, а державна підтримка через Держкіно та Закон «Про державну підтримку кінематографії» 2017 року відкрила нові можливості. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (2014) без жодного слова діалогу підкорило Канни. «Донбас» Сергія Лозниці, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Памфір» Дмитра Сухоліткого-Собчука — ці фільми вже не потребували виправдань.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли глядачі після «Плем’я» казали: «Тепер я розумію, що українське кіно може бути світовим без перекладу».
Кіно воєнного часу: документ як зброя і пам’ять
Повномасштабне вторгнення 2022 року зробило український документальний кінематограф одним із найважливіших у світі. Мстислав Чернов разом із Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко зняли «20 днів у Маріуполі». У 2024 році стрічка отримала «Оскар» за найкращий документальний фільм — перший в історії України.
Це не просто нагорода. Це фіксація правди, яку неможливо стерти. Поруч з’являються «Порцелянова війна», «2000 метрів до Андріївки» та десятки інших робіт, де камера стає свідком і зброєю одночасно.
Документальне кіно воєнного часу довело: український кінематограф уміє говорити про біль так, що його чує весь світ.
Сучасні тренди 2025–2026: цифри, жанри та глядацькі вподобання
За даними Держкіно, у 2025 році завершено виробництво 46 кінопроєктів загальною вартістю понад 562 млн грн, з яких держава профінансувала понад 319 млн грн. Серед них 18 документальних, 17 ігрових повнометражних, серіали та анімація. Частка українського кіно в прокаті зросла з 5 % у довоєнні роки до 12–14 % у 2025–2026-му.
Глядач став вибагливішим. Комедії більше не домінують одноосібно. Успіх «Конотопської відьми», науково-фантастичної «Ти — Космос» Павла Острікова, сімейних і мультижанрових проєктів показує: аудиторія шукає якість, а не лише «українське». У 2025 році кінотеатри заробили 4,1 млрд грн — зростання на 20 %. Мережі на кшталт Multiplex фіксують, що локальний контент уже конкурує з Netflix не кількістю, а емоційною точністю.
З’явилися кеш-рібейти для успішних проєктів, гарантоване фінансування на рівні 0,2 % від попереднього бюджету та цифровізація процесів. Це створює більш передбачувані умови навіть під час війни.
Поширені міфи про українське кіно та як їх розвінчати
- «Українське кіно — це тільки про війну». Ні. Є поетична класика, комедії, фантастика, історичні епоси. Війна стала важливою темою, але не єдиною.
- «Воно завжди було слабким і провінційним». «Земля», «Тіні забутих предків» і «Людина з кіноапаратом» — світові шедеври. Сучасні стрічки регулярно потрапляють у Канни, Берлінале, Санденс.
- «Глядач не ходить на українське». Частка національного продукту зросла в 2–3 рази порівняно з довоєнним рівнем. Успішні релізи збирають десятки мільйонів гривень.
- «Немає власної школи». Є чітка лінія від Довженка через поетичне кіно до сучасних авторів, які свідомо працюють із національною образністю.
- «Держава нічого не робить». З 2014 по 2025 рік профінансовано майже 400 проєктів на понад 3,5 млрд грн. У 2025-му — 46 завершених робіт.
Ці міфи часто народжуються від нестачі інформації. Коли людина бачить лише кілька стрічок, легко зробити хибний висновок.
FAQ: що запитують новачки та знавці
З чого почати, якщо ніколи не дивився українське кіно?
Почніть із «Тіней забутих предків» і «Землі». Потім — «Плем’я» або «Мої думки тихі». Для документалістики — «20 днів у Маріуполі».
Чи варто дивитися старі фільми з радянських часів?
Так, але з розумінням контексту. Багато стрічок знімали російською через політику русифікації. Поетичне кіно 1960–70-х — обов’язкове.
Де шукати сучасні прем’єри?
Кінотеатри, платформи Megogo, Takflix, фестивалі «Молодість» і Одеський МКФ. У 2026 році очікується понад два десятки національних релізів.
Чи є українська анімація?
Так. «Мавка. Лісова пісня» стала одним із найкасовіших проєктів. Продовжуються роботи над новими історіями.
Як підтримати українське кіно?
Ходити в кінотеатри на національні прем’єри, ділитися враженнями, стежити за пітчингами Держкіно.
Чек-лист: з чого почати знайомство з українським кінематографом
- Подивіться «Землю» Довженка — відчуйте ритм землі й людини.
- Обов’язково — «Тіні забутих предків» Параджанова.
- Сучасна драма: «Памфір» або «Клондайк».
- Документалістика: «20 днів у Маріуполі».
- Легший жанр: «Мої думки тихі» або одна з нещодавніх комедій.
- Перевірте фестивальні програми «Молодості» та Одеського МКФ.
- Прочитайте короткий огляд історії ВУФКУ — це дає контекст.
- Після перегляду запишіть, які образи залишилися в пам’яті. Це найкращий спосіб зрозуміти, чи зачепило.
Український кінематограф сьогодні — це живий організм, який росте навіть під обстрілами. Він уже не просить визнання. Він його заслуговує і отримує. Кожен новий кадр додає ще один штрих до портрета країни, яка вміє розповідати свою історію красиво, чесно і безкомпромісно.