Те, що не стається, іноді дозволяє глибше оцінити ситуацію, аніж деякі значні події. Такою-от неймовірно промовистою стала свого часу цілковита непоміченість приїзду в Україну однієї з найзнаменитіших європейських інтелектуалок ХХ століття Сімони де Бовуар.
У травні 1964 Київ приймав численних гостей, запрошених на Шевченків ювілей. Хрущовська відлига закінчувалася, дихати ставало все важче, але, на відміну від сталінських тридцятих, тепер культурний спротив не припинився, він почасти тільки набув інших форм.
Розбитий шевченківський вітраж у Київському університеті в березні, пожежа в бібліотеці 24 травня (у самісінькому центрі Києва пожежники дивним чином так і не змогли справитися з вогнем, тож згоріло більше шестисот тисяч книг і рукописів, українських стародруків та історичних документів) – усе це недвозначно вказувало на реваншистські наміри влади. Але попри це шевченківське свято стало без перебільшень всеукраїнським, продемонструвало потужність протистояння офіційній ідеології.
Головою ювілейного комітету був тоді Микола Бажан, і це його зусиллям найперш завдячуємо певним міжнародним розголосом події. Скориставшися своїми контактами віце-президента Європейської співдружності письменників, Микола Платонович запросив багатьох чільних митців. Приїхав і Жан-Поль Сартр, що мав тоді ліві симпатії. Екзистенціалізм, з одного боку, лаяли, але все ж не аж так старанно заважали популяризувати. Французький гість виступав у Спілці письменників, мав навіть неформальну зустріч із молодими поетами, відвідав редакцію журналу “Всесвіт”, залишив запис у книзі відвідувачів Канівського музею Шевченка. З ним змогли трохи поспілкуватися зацікавлені київські академічні філософи.
А от присутність Сімони де Бовуар майже не викликала зацікавлення. Про неї трохи знали як про повістярку, але не більше. Тобто демократична країна жіночих рад і делегаток у червоних косинках, країна, де рівність статей ствердили конституційно з усією рішучістю, просто не помітила авторки знаменитої “Другої статі”, тоді вже перекладеної багатьма європейськими мовами, канонізованої й неймовірно популярної.
Радянська влада позбавляла не лише матеріальних благ, не лише можливості побачити світи, вона страшенно звужувала горизонти мислення, унеможливлювала діалог із західними культурами. Шістдесяті роки – це якраз піднесення радикальної другої хвилі фемінізму, час суперечок, протестів, боротьби за жіночі права. Однак усе зоставалося по той бік глухої залізної завіси, не почутим, не сприйнятим і не засвоєним. Тож приїзд Сімони де Бовуар ні для кого в Києві, схоже, не став подією.
А проте досвід, який вона узагальнювала в своїй академічній і водночас публіцистично-полемічній “Другій статі”, не був чужим кільком поколінням українок. Як і чимало інших інтелектуальних віянь, фемінізм засвоювався у нас через західні впливи, переважно через польські та німецькі переклади й інтерпретації.
У 1880-ті в Галичині вже не обмежувалися теоретизуванням, Наталя Кобринська організовує в Станіславові (нинішньому Івано-Франківську) “Союз українок”. 1887 виходить жіночий альманах “Перший вінок” – серед його авторок Олена Пчілка, Леся Українка, Уляна Кравченко, інші знані письменниці. Осередки „Союзу українок” у містах і селах діяли аж так злагоджено, що активні жінки спромоглися обрати голову організації Мілену Рудницьку послом до австрійського парламенту. В галицьких жіночих журналах співробітничали – це вже двадцяті роки – Ірина Вільде, Софія Яблонська.
У ранній радянський період феміністичні ідеї не були чужими і на Наддніпрянщині. Похаплива індустріалізація потребувала робочих рук, а в такі часи жінок завжди і всюди кличуть до суспільної праці, аби згодом знову повернути до трохи пригаслого домашнього вогнища. Тож серед будівниць Дніпрогесу, на інших об’єктах “першої п’ятирічки” комсомолок з червоними стрічками не бракувало. У наступне десятиліття всі ці здобутки швидко забулися, в передчутті війни владі потрібне було гарматне м’ясо, тож заборонили аборти і поширювали риторику “матерів-героїнь”. Далі жінок усе більше відсторонювали від праці в державних органах, утруднювався вступ до університетів.
Попри те все, Сімона де Бовуар навіть ще й 1964 могла знайти спільну мову з українськими інтелектуалками. Серед інших хочеться найперш згадати Надію Суровцову. Вона працювала в апараті Центральної Ради, на еміграції брала активну участь у західному жіночому русі, обиралася делегаткою кількох з’їздів жіночих організацій. Повернувшись на батьківщину, відбула тридцятирічний (!) табірний строк і в шістдесяті якраз писала свої знамениті мемуари. Але на зустрічі з іноземними гостями Надію Віталіївну, зрозуміло, не запрошували.
“Другу стать” українською видали аж на початку дев’яностих. Дуже швидко виявилося, що без феміністичних підходів годі відчитати вітчизняну класику ХХ століття. Як і не зрозуміти жіночого буття у світі.
Віра Агеєва
