Що не так із гендерними підходами у системі освіти?

Минулого тижня Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки провів конкурс краси «Міс університету 2017». Окрім інтелектуального конкурсу та конкурсу талантів, було обов’язкове дефіле у вечірніх сукнях і… купальниках. На моє та моїх колежанок обурення надійшло чимало обурень у відповідь, ключове серед яких – що ми даремно піднімаємо кіпіш, бо дівчат на сцену ніхто силоміць не тягнув.

Вуз проводить конкурс краси. Не ерудиції, не винаходів, не інтелектуальних ігор, а конкурс на найгарнішу студентку!

Чи можемо ми в суспільстві, яке толерує ставлення до жінки як об’єкта (надання послуг, задоволення), говорити про дотримання гендерної рівності (навіть якщо вона задекларована Конституцією України та іншими законами) й очікувати від депутатів ратифікації Стамбульської конвенції?

Проблема «зарита» в системі освіти й виховання, які переповнені стереотипами і тим, що часто називають «культурними традиціями». Із малечку формуючи певні поведінкові ролі (не бігай – ти ж дівчинка, не плач – ти ж хлопчик), суспільство встановлює все більше правил, вимог, умовностей і заборон чи дозволів, які згодом формують у людині деформоване світосприйняття. Чоловіки повинні бути успішними (=гаманцями), а жінки – їм подобатися, бути люблячими дружинами і чудовими мамами. І якщо ти не вписуєшся в цю парадигму – з тобою щось не так.

Переходячи із «домашнього» періоду в дитсадківський, дитина з одного жіночого колективу потрапляє в інший: так формується сприйняття жінок як доглядальниць. Чи можливо по-іншому? Насправді сьогодні багато чоловіків приділяє увагу вихованню дітей, тож на родинному рівні ситуація змінюється, що не може не тішити. Проте цього замало, варто говорити і про якість того виховання. Якось почула на вулиці, як батько казав синові: «Не піднімай цього із землі, ти ж не дівчинка!» Це ж могла сказати і жінка. І єдина причина – відсутність базових знань про недискримінацію за ознакою статі.

Єдиний у Луцьку чоловік-вихователь (а віднедавна – методист) Олександр Пустельник на одній із гендерних медіа-кав’ярень розповідав, що діти звикали до нього важко, бо ж чоловік. Але невдовзі між ними зав’язалася справжня дружба, а тати і мами хотіли водити своїх дітей саме до нього. Тож чоловіки теж можуть бути вихователями? Чому ж тоді не є?

У Луцькому педагогічному коледжі на дошкільній освіті навчається лише один хлопець (з усіх чотирьох груп). Кілька років тому інший студент був змушений покинути навчання через насмішки в своєму рідному селі. Проте, це не єдина причина: існує ще й економічна складова. Іронічно кажучи, за такі гроші можуть із дітьми працювати хіба жінки.

Як виховують тих дітей у садочку, про що їм говорять – ми ніколи до кінця не дізнаємося. Очевидно одне – інструкцій щодо гендерно орієнтованого виховання немає.

Середня школа теж мало чим відрізняється від садочка. Хоча чоловіків-учителів у ній значно більше, саме тут дитина почерпне усе розмаїття стереотипів, упередженого, а то й дискримінаційного ставлення. Безперечно, не варто узагальнювати, однак відсутність гендерно орієнтованого підходу і в системі освіти, і в системі виховання є очевидним. Більшості відомі факти, коли дівчаткам кажуть поливають вазони, а хлопчикам носити воду (дівчинка не спроможна принести пляшку води?). Або коли на фізкультурі хлопці ганяють м’яча, а дівчата сидять на лавочках. Або на уроках праці дівчата вишивають хрестиком, а хлопці вирізають із фанери фігурки.

Про підручники з дискримінаційним контентом окрема розмова. Днями трапився до рук  підручник «Основи здоров’я» для 3 класу (схвалено МОН, експертизу проводив Інститут педагогіки НАПН України), в якому розміщено віршик Е.Успенського «Якби дівчинкою був я»:

Якби дівчинкою був я,

замість бігати й стрибати,

допоміг би я у домі

все на місце поскладати.

Я підмів би у кімнаті,

навіть виправ сорочки,

зміг би іграшки прибрати,

перемити всі чашки.

Я начистив би картоплі,

Витер пил де тільки зміг.

Молодець! – сказала б мама. –

Ти, синочку, допоміг.

А під віршиком – іще й завдання: поміркувати, чи можуть дівчатка виконувати домашні справи хлопчиків і навпаки.

У технікумах, коледжах і вузах ситуація з гендерною складовою теж невтішна. Плюс тим навчальним закладам, у яких діють Центри гендерної освіти (це переважно вузи, і лише 2 коледжі – педагогічний у Луцьку і текстилю та дизайну у Харкові).  У СНУ імені Лесі Українки (тому, який нещодавно провів конкурс красунь) у зв’язку з укрупненням предметів скоротили гендерну лінгвістику. Вивчають курс «крізь гендерні окуляри» і чують про гендерну рівність студент(к)и вишу лише від окремих викладачок – імплементації в усі навчальні дисципліни поки що не існує.

Професорка кафедри політології та державного управління СНУ імені Лесі Українки Оксана Ярош вважає, що для впровадження новітніх підходів, зокрема гендерною складової,  потрібні фахівці/фахівчині, які на належному рівні можуть викладати:  «Лишається проблемою, де таких взяти. У Міністерстві є ряд документів по імплементації гендерних підходів у освіту, а також підготовлений проект Стратегії впровадження гендерної рівності та недискримінації. Поки системне втілення йде поволі. Наш університет має кілька навчальних дисциплін із гендерної тематики, а це має стати складовою фахової підготовки майбутніх бакалаврів, магістрів. Хіба  можна говорити про фаховість професійних психологів, педагогів, політологів тощо, якщо вони не мають гендерної компетентності? Як він/вона зможуть працювати із різними групами людей, надавати консультації, допомогу?»

Гадаю, за умови системного підходу до гендерно орієнтованого навчання та виховання і конкурси краси, починаючи ще з чотирирічного віку, і сексистська реклама, і дискримінація при працевлаштуванні, і гендерно обумовлене насильство будуть вважатися дикістю. Сподіваюся на справжні освітні реформи в Україні.

Богдана Стельмах

координаторка Волинського прес-клубу,

Громадська активістка