На самому початку свого життя у фейсбуці, років із шість тому, я помістив на заставку фото: довга шеренга з дівчат топлес, удягнених у джинси і знятих зі спини. Гарно і грайливо. Заставка й зараз там висить, поки я пишу цей текст, але після того, як допишу, пошукаю заміну.
Справа в тому, що сьогодні на «Українській правді» я натрапив на інтерв’ю Назара Холодницького, голови Антикорупційної прокуратури, зі словами героя, винесеними в заголовок: «Я не дівка, щоб мене до чогось змушувати».
Дикість висловлювання, неочевидна, мабуть, для редакторів УП, зачепила, і я написав різкий коментар на своїй фейсбучній сторінці: мовляв, виходить, змушувати дівок – на думку молодого прокурора, нормальна справа. А ось далі сталося неочікуване: посипалися вдячні коментарі від жінок, ніби я зробив якийсь надзвичайно шляхетний вчинок.
Уже за лічені хвилини після публікації донька скинула мені посилання на фб-ком’юніті “ФемінізмУА”, де моєму непересічному подвигу приділялася окрема увага. Усе це незаперечно свідчило, що українськи жінки, навіть такі просунуті, як мої френдеси та читачки в соцмережі, постійно стикаються зі зневагою та вербальним, і не лише вербальним, насильством. А елементарна чутливість і відраза чоловіків до таких ситуацій є чимось незвичним. І саме це засмучує більше, ніж кинута між іншим фраза високого держчиновника, яка здалася редакторам популярного сайту надзвичайно вдалою. Хоча це теж характерно: люди, від яких суспільство мало б очікувати культуртрегерства, виявляються троглодитами.
Але є троглодити частково корисні. Як хочете, але я вважаю, що Трампа нам сам Бог послав. Звідки б ми інакше знали, де проходять межі, за якими починається аб’юз. І це майже не жарт. Порядок денний американських виборів або європейські дискусії щодо відносин з іншими, викликані мігрантською хвилею, хоча б якось виконують у нас ту роль із формування суспільного уявлення про сучасні норми, за яку навіть не беруться вітчизняні політики – вони таких тонкощів не обговорюють. Змагаючись один перед одним, хто виглядає найсуворішим «хунтарем», вони приміряють ролі мачо, які висять на них, щоправда, мов піджаки, на два розміри більші.
Вітчизняні політики самостверджуються в дискурсі, ніби перекачаному тестостероном. Патріархальні традиції українського суспільства – до послуг таких «революціонерів гідності»: чим менше справжньої революційності в учинках, тим примітивніші уявлення про гідність, тим більше архаїчних поведінкових шаблонів. Мачизм, покликаний замаскувати політичну неспроможність, її підкреслює.
Себе я теж час від часу ловлю на тому, що підсвідомо транслюю якісь речі, що виглядають у сучасному світі неоднозначно. Тобто це я вважаю, що вони неоднозначні, коли на них звертають увагу люди з однозначним ставленням. Так, передавши знаки поваги від феміністського ком’юніті, донька-соціолог одночасно передала несприйняття спільнотою тієї самої фотографії з дівчатами на заставці мого профілю. Слово «об’єктивація», звісно, мені знайоме, але швидко погодитись, що це зображення несе образливий контекст, мені непросто. Після тривалого обговорення з давньою подругою-психологом вистачило її слів: «Не впевнений – повір та заміни».
Вірю, міняю. Про образу все знає ображений.
Леонід Швець
