«Не народитися нею, але ставати нею» [1; 2] – перефразована філософська концепція «Другої статі» (1949) Сімони де Бовуар нині стає фундаментальною в розумінні тих питань, що стосуються жіночої тілесності й сексуальності, або ж «статі» й «гендеру».
А все тому, що ніхто нікого не питав, я-(ким/кою) хтось ма-в/-ла би бути, а так вийшло, що запустили ядро життя в якесь тільце, та й кинули у води утробних вод – «поплавай собі… поборися за життя». А потім хтось звільняє твоє тільце, показує широкому світові, ніби даючи кількахвилинну свободу. Але оманливість свободи та її візуальних меж згодом приводить до переживання кризи нового ув’язнення – у шкіру й усе те, що на ній і під нею – у те, що видиме нам й іншим, відчуте нами й іншими, сприймається нами й іншими лише як дарунок з наперед визначеними параметрами опцій.
Жіноче тіло – це не (тільки) пейзажі краси й ніжності, як у піснях співають. Принаймні, не тільки це. А передусім – тісні бюстгальтери, перші місячні, волосся на ногах і під пахвами, ПМС, коли хочеться когось(?)/себе(?) вбити, болюча дефлорація, токсикоз на ранніх порах, а то й упродовж усієї вагітності; за-тужні чи за-тяжні пологи, перепади настрою й тиску в час клімаксу. Жіноче тіло – це постійні виклики часу й данина культурним табу.
Узяти хоча б сталеві корсети, які стискали легені так, що паморочилася голова; або ж – височенні підбори, на яких ніжки напружуються так, що аж рвуться вени – як струни.
«Мовчи. Ти ж народилася жінкою!» – часто таке твердження «прочитується» звідусюди: з екранів телевізорів, зі шпальт газет, з очей чоловіків, що так і не позбавилися старосвітських патріархальних формул (с)прийняття інакшостей. Бо жінку нібито характеризує «непомітність» [3, с. 83], позаяк для чоловіків залишаються видимими всі її «тілесні вираження підкорення» [3, с. 78].
Покора – це один із проявів служіння абсолютові, оглавленому чоловічим «Я» чи «Є»-ством, а те, що дозволено жінці – приймати вияви того підкорення як єдиноможливі чи єдиноправильні з точки зору (по)будови її тіла. Бо те, що у чоловічій мові називається «володінням» – це «брати» («Гляди! Зараз я візьму тебе!») (взяти, упокорити чи усмирити), що синонімічне до «змусити її мовчати» про неї саму. Про те, чого вона хоче. Про те, чого, кого і як хоче її тіло. Про те, чи має це тіло взагалі право/сміливість хотіти (Чи може леді хотіти? Хотіти?! Це моветон!).
Німецька психологиня Уте Ерхардт (Ute Erhardt) [3] вважає, що жіночий послух не приносить жодної радості, адже загнана у клітку пташка ніколи не співатиме вільно, не маючи цієї самосвободи. Як стверджує авторка у своєму бестселері «Хороші дівчатка відправляються на небеса, а погані – куди захочуть…» («Gute Madchen kommen in den Himmel, bose uberall hin: Warum Bravsein uns nicht weiterbringt») (1994), «дівчачі» проблеми починаються ще з дитинства, коли дівчаток надмірно опікують через нібито слабкість їхнього тіла, ставлять перед ними певні захисні стіни, які потім перетворюються на кам’яні гроти, темничні мури, з яких не вийти, не втекти – і так «від колиски до могили».
Справді, «виховання дівчаток означає виховання безпомічності» [3, с. 136] – і тіла, і духу, адже фраза «Ти дівчинка, тобі для цього забракне сил!» – здебільшого сприймається не в контексті м’язової потужності, а як перифраз до «Не твоя це справа. Тобі тут не місце. Роби своє!» тощо.
Метафора рук тут дуже виразна. Тонким делікатним жіночим ручкам не впоратися з важкою фізичною роботою. Ними не відсторонишся від нав’язливих обіймів чи домагань. Ними не захистиш себе від посягань на твою честь і гідність. І що ти взагалі здатна робити ними, жінко? Пестити чоловіка, доглядати дітей та й годі. На думку У. Ерхардт, чи не вся складність життя дівчаток у тому, що «чиясь «сильна рука» забирає з їхньої дороги будь-які можливості перешкодити цьому ще до того, як вони появляться на світ» [3, с. 136]. Відповідно, ти народжуєшся вже зі зв’язаними руками – канатами законів, стереотипів, табу.
Все, що ти можеш – покора. Недарма грецьке поняття «hypotaxis» означає і покору, і підпорядкування, себто збудовану певну системність, у якій існують зв’язки залежності. Християнство пропагує жіночу покору, оспівує жіночу покірність: у Посланні до Ефесян 5:24 говориться: «І як кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому». Мусульманська релігійна традиція теж відносить покору й покірливість до суто жіночих зобов’язань, відхід від яких іменується суворим «харамом» (гріхом).
Покора тілесна, покора ментальна, покора символічна. Покора дочки, дружини, матері. Можна навіть говорити про множину покірностей, яка культивується віками. Бо як слабкість може чинити опір? Якщо вона нормативна, до неї звикли, її прославляють, вона вже стала брендовою. «Чи може підпорядковане промовляти?» («Can the Subaltern Speak?») (1988) – ключова назва одного з постколоніальних есеїв Ґаятрі Чакраворті Співак [4]. Адже промовляння своїх потреб і цінностей – це акт соціокультурної самоідентифікації жінки, що здатна рухатися від окреслених меж до певного внутрішнього/зовнішнього помежів’я, здатного відкрити «пащу» пастки, зробивши ув’язнену/впольовану – видимою і вільною.
«Тримати язика за зубами», чи, врешті решт – «триматися за зубами» пастки – це намагатися вірити, що так воно й має бути, що твоє тіло – лише резервуар для рідин – вологи, крові, сперми. До речі, резервуарність жіночого тіла – не лише цікавий образний феномен, а й у буквальному сенсі – відповідь на запитальність (фр. réservoir від лат. reservare – зберігати, ховати).
Певний герметизм тіла породжує своєрідний герметизм уявлень про нього. У це тіло завжди буде щось поміщено – щось чуже-як-освоєне, щось, що жінці не належне зовсім, а лише залишене там «на трохи часу». Жіноче тіло як транзитна зона – у ній перепочивають, з неї черпають наснагу для оновлення, у ній, наче в залі очікувань, готуються до майбутнього «відпливання» у життя. Жіноче тіло як лакуна, пустка, дірка, якась зяюча рана, отвір для ключа, у який можна підглядати за її сутністю, заглядати у дім її тіла-буття, наглядати за нею.
Тіло – це зручна така, акуратно й дбайливо вимощена віковічними стереотипами, пастка, у яку жінка потрапляє ще задовго до того, як стає цією жінкою. Адже тільки-но народившись, жінка звикає до втовкмачувань про свою пасивність. Вже з дитинства, як пише У. Ерхардт, «жінки потрапляють у ситуації, що роблять їх безпомічними» [3, с.139]. Але ж, хіба не всі ми, люди – незалежно від статі, у своєму існуванні неодноразово стикаємося з ситуаціями та явищами дійсності, які роблять нас безпомічними, лякливими, здивованими, зніяковілими?!
І чоловікам, і жінкам властиво помилятися, робити хибні кроки, вагатися, змінювати позиції, шкодувати про щось зроблене чи незроблене, бути відповідальними й утрачати почуття відповідальності…
Усі проблеми в тому, хто і як нас виховує. Тому невипадково я обрала для розгляду революційну у своїх формулюваннях книгу Ерхардт про «хороших» і «поганих» дівчаток. Бо «хорошими» чи «поганими» нас роблять ті, хто поруч. А потім ще й дивуються дозам тієї хорошості/поганості. Ерхардт запевняє, що «те, що пізніше стає істинно жіночим або чоловічим, насправді імплантується в свідомість людини у віці дитячому і пізніше інтерпретується як вроджене» [3, с. 138]. І коли з дитинства тобі нав’язують думку про твою власну слабкість – ти виростеш слабкою: як фізично, так і духовно.
Якщо тобі з дитинства частенько нагадують про твою покірність – ти виростеш впокореною, умиротвореною, жертовною жінкою, всередині якої по(не)волі згасає вогник власного самозбереження. А тіло буде лише віддзеркалювати все те, що відбувається у твоїй свідомості: намагання догодити іншим, відповідати Олімпу загальних опіній, нікого не дратувати своєю зовнішністю, своїми манерами, а своїми думками чи потребами й поготів! Пригладжений і м’який (читай: зручний) образ «Ba(r)by–girl» викликатиме захоплення, захват, сексуальні фантазії, та не більше. Тіло буде не-твоїм домом, а домом твоїх чоловіків, твоїх дітей, твоїх нездійснених проектів себе-самої.
Тіло накреслює траєкторію руху і (с)прийняття. У художній літературі є достатньо творів, де порушуються питання сприйняття і прийняття статями статей. Напрмклад, французький письменник Марсель Паньоль (1895 – 1974) (Marcel Pagnol) [5] у 1955 – 1974 рр. створив декілька автобіографічних романів про своє дитинство, у яких значну увагу приділив темі становлення та пробудження сексуальності, як чоловічої, так і жіночої. Змалку хлопчика навчають, що «дівчатка дуже тендітні створіння, і їх не можна штовхати, і засмучувати їх небезпечно, бо вони набагато вразливіші, ніж хлопчики» [5, с. 287]. Вже з ранніх літ хлопчик аналізує те, як «їхні вади допомагали виявитися моїм достоїнствам і поцінувати їх…» [5, с. 293].
Цікавий момент: коли батько розповідає малому про сусідську дівчинку, то вживає фройдівське поняття «невдатний хлопчик», тобто бракований, позбавлений фізичної видимості своєї сили й домінації. Як розмірковує далі на сторінках книги М. Паньоль, «для мене слова «невдатний хлопчик» означали те, що дівчатка були лише помилкою природи, наслідком помилок при створенні хлопчиків» [5, с. 293].
І ця думка патріархальності знову ж таки повертає до ідеї оптичних лінз зі зміщеним фокусуванням – на біологічному тілі і його опціях. Суспільна гендерна асиметрія – це явище, якому протидіяти направду важко, але можливо. Ставати жінкою ти можеш тільки тоді, коли відстоюєш себе саму у просторі подвійних стандартів на подвійних терезах мислення. Головне – не мовчати, а говорити про наші не(до)-можливості. І виходити з тіла слухняностей та покірностей. І робити те, що хочемо, бо хорошим, кажуть, приготовлені місця на небесах, а нам… А ми свої місця знайдемо самі.
Джерела:
- Бовуар С де. Друга стать : У двох томах / Сімона де Бовуар ; [пер. з фр. Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко]. — К. : Основи, 1994. — Т.І. — 390 с.
- Бовуар С де. Друга стать : У двох томах / Сімона де Бовуар ; [пер. з фр. Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко]. — К. : Основи, 1995. — Т.ІІ. — 392 с.
- Эрхардт У. Хорошие девочки отправляются на небеса, а плохие – куда захотят, или Почему послушание не приносит счастья / Уте Эрхардт ; [пер. с нем. Е. Файгль]. – М.: Независимая фирма «Класс», 2003. – 176 с. (Библиотека психологии и психотерапии).
- Співак Г. Ч. В інших світах : Есеї з питань культурної політики / Гаятрі Чакраворті Співак ; [з англ. пер. Р. Ткачук, І. Супрунець, А. Кулаков ; передм. С. Шліпченко ; комент. М. Гхош]. – К. : Вид. дім «Всесвіт», 2006. – 480 с.
- Паньоль М. Спогади дитинства / Марсель Паньоль ; [пер. з фр. А. Перепадя, Г. Малець]. – К. : Обереги, 2003. – 608 с.
Роксолана Жаркова, літературознавиця, гендерологиня, письменниця
