Нині в Україні 12% жінок у Парламенті, й лише дві жінки-міністра. Та навіть такі цифри показують прогрес – адже жінок у владі таки побільшало після Революції Гідності.
Ольга Бєлькова, народна депутатка України від партії «Удар», заступниця голови Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки поділилася з Повагою своїм досвідом у вітчизняній політиці та баченням того, як можна покращити рівне представлення обох статей у владі й чому це так важливо для соціально-економічного розвитку нашої країни.
– Ольго, Ви політикиня за покликанням?
– Я не планувала політичної кар’єри. Мріяла про роботу, де я могла би бути корисною іншим людям. До політики мала досвід праці в Інтернет-технологіях, працювала в багатьох міжнародних організаціях, неурядових організаціях та благодійних фондах у Києві.
– Яким є Ваше бачення нерівності жінок в українській політиці та в економіці?
Проблема нерівності жінок – це передовсім проблема держави, адже жінки часто виключені з повного економічного циклу країни. В Україні однакова кількість дівчат і хлопців вчиться у школі, в університеті. Але на виробничому рівні жінок значно менше. Виходить, це – насамперед проблема держави – адже держава інвестує в жінок освіту, ресурси, а в результаті недоотримує користі від цієї надзвичайно важливої частини суспільства. А подумати тільки: кращу академічну успішність мають переважно дівчата. Втрати на виробничому рівні – потенційно велетенські.
На рівні політики й топ-менеджменту в бізнесі жінки – underrepresented (недостатньо представлені, ред) Чому так? Причин багато. Це і стереотипи, і певні історичні нав’язані парадигми. Чому я говорю, що нав’язані? Бо в Україні завжди, на відміну від східних країн, жінки брали активну участь у виробничих процесах родини. Не було такого, що жінка сидить, як прикраса, десь у куточку, а чоловіки тільки працюють, жінки ж не мають жодної соціальної користі для сім’ї. Ні! Жінки працюють – на кухні, на полі, будують тощо. Вони несуть солідарну відповідальність із чоловіком за благополуччя родини. На рівні законів жінки мали також права на частину статків, на свою спадщину. Це важливо знати. Адже тепер чомусь наше суспільство не спонукає дівчат до виробничої активності на рівних правах із чоловіками.
– Ольго, Ви успішно будували свою кар’єру і в певний момент вирішили, що Вам потрібен диплом із Гарварду. Отже, учитися й розвиватися потрібно завжди, незалежно від нашої статі?
– На магістерську програму з державного урядування до Гарварду я вступила вже у зрілому віці, маючи за плечима чималий професійний досвід. Коли ж мої знайомі дізналися про це, їхнє перше запитання було: навіщо це тобі треба? Але я впевнена, якби я була чоловіком, реакція була б іншою – схвальною. Лише кілька хороших знайомих розуміли, яке це велике досягнення – бути прийнятою на цю програму й не нівелювати цей успіх тільки тому, що я жінка, що в мене є родина, діти, що мій основний обов’язок – нести на собі цю жіночу місію, яку для мене визначило суспільство. Це ж – догма стереотипів, якими пронизане наше суспільство. І ці стереотипи живуть у всіх нас, і в мені теж.
Але зі свого досвіду навчання в США можу сказати, що ці стереотипи існують повсюдно. От тільки рівень їхнього подолання – різний. У Сполучених Штатах жінка вперше підійшла впритул до керування країною, як Президентка. Але мої американські друзі вважають, що на минулих виборах Америка була більш готова до чоловіка-афроамериканця, аніж до жінки. Усе ж, там формально в суспільстві є згода: жінки повинні бути рівноцінно представлені в політиці. Ми ж ще навіть до цього не підійшли.
… Мені дуже пощастило зі своєю другою половинкою. Мій чоловік – один із найбільш надійних партнерів по життю. Нам удається підтримувати один одного по-партнерському, також у реалізації кар’єрних планів. Чоловік беззастережно підтримав мій план їхати на навчання в США. Я ж підтримувала його бажання залишатися на роботі, яка йому подобалася в той час. Ми намагаємося не ставити один одному ультиматумів, а вибір кожного з нас – перетворюємо на наш спільний досвід. Тому ми багато подорожуємо разом, знаємо колег одне одного. У нашій родині майже немає поділу на жіночі й чоловічі обов’язки, а є наші спільні проекти. Це може бути питання освіти дітей, вибір подарунків для когось із сім’ї, ремонт квартири тощо. Той, у кого більше енергії та бажання на певний момент, і береться за хатню роботу.
– Як Ви вважаєте: запровадження гендерних квот у партійних списках є єдиним рушієм змін українського соціуму на шляху до рівності?
– Квоти для жінок у політичних списках – один із найдієвіших механізмів успішної реалізації реформ. І все ж в Україні з упровадженням квот дещо проблематично: квоти – це передовсім механізм упровадження суспільного рішення. У нас немає достатньої суспільної підтримки для запровадження квот. Тому потрібно доносити людям, що обидві статі повинні мати однакові права для своєї повноцінної реалізації. Але нині в України з’явився реальний шанс зробити прорив у цьому напрямі: адже коли в країні економічна криза, рівні права і рівна репрезентація жінок у виробничому процесі може стати потужним двигуном росту економіки. Тож можливо запровадження гендерних квот для жінок у бізнесі – більше директорок компаній, більша квота для жінок у наглядових радах – на часі. Я хочу бачити жінку передовсім як рівну учасницю економічних процесів. Це стане передумовою поступового збільшення жінок і в політиці. Чим більше жінок матиме рівні можливості й у бізнесі, і в політиці – тим більше суспільство від цього виграє.
Оксана Хомей
