За 2017 рік від домашнього насильства загинуло 600 жінок. Про це напередодні міжнародного дня захисту прав жінок написало видання “Update” в одному зі своїх матеріалів. Така цифра неабияк збурила частину українського фейсбуку – видання, як і Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, який першим надав таку цифру, звинувачували в неточності чи навіть брехні. Згодом Фонд надав офіційне пояснення, а його представниці також озвучили свою позицію в ефірі Громадського радіо.
Разом із критикою виникали й альтернативні методи підрахунку постраждалих від домашнього насильства в Україні. Зокрема, підрахунок справ у Єдиному реєстрі судових рішень та дані Генпрокуратури. “Повага” поговорила з юристкою громадської організації “Ла Страда” Анною Саєнко про те, чому цей метод показує меншу кількість жертв, ніж є насправді.
Суспільні стереотипи і страх перед кривдником
Лише невелика частина постраждалих від домашнього насильства звертається до поліції. Здебільшого це відбувається через страх перед кривдником, необізнаність у тому, що таке домашнє насильство, неусвідомлення, що за нього можна нести відповідальність, невпеневненість у собі, а також загальновідомі переконання на кшталт “Б’є – значить любить” або “З дому сміття не виносять”.
“Часто про домашнє насильство не говорять, особливо якщо це невелике містечко, адже потім іде розголос. Також люди бояться це зробити, бо знаходяться під психологічним пресингом, наприклад, відбувається залякування в стилі: “Якщо ти це комусь розкажеш – я тебе ще більше поб’ю”. Можуть бути й інші погрози”, – розповідає Анна Саєнко, юристка центру “Ла Страда”
Також варто згадати дослідження, яке говорить, що в Україні більше 10% прокурорів, 11% суддів, 12% представників поліції вважають, що в певних випадках застосовувати силу або бити партнера є прийнятним.
Сама поскаржилася – сама заплатила штраф
Ще одна причина не скаржитись на кривдника – економічна. До 2015 року штраф був одним із видів санкцій за домашнє насильство. У “Ла Страді” стверджують – на практиці жертви часто самі його сплачували.
“Могли бути досить різні причини, чому так відбувається. Наприклад, кривдник не має фінансової змоги сплатити, або ж він не бажає цього робити, і задля того, щоб якось припинити постійні надходження в дім про ці штрафи, його сплачувала потерпіла особа”, – розповідає Анна Саєнко.
Зараз згідно з новим законом, штраф за домашнє насильство в рамках адміністративного правопорушення відновлено. Він коливається в межах від 170 до 680 гривень.
Судовий процес вимагає ресурсів, які є не в усіх
Тривалість судового процесу – ще одна перешкода на шляху до покарання кривдника. Якщо це адміністративна відповідальність – справу доволі легко просто закрити. Для цього кривднику достатньо не з’являтися на судові засідання. Окрім того, такі справи дуже рідко детально вивчаються судом. Анна Саєнко зазначає, що під час моніторингу судів “Ла Страда” виявила, що в одному суді в один день, на один час було призначено більше 40 справ про адміністративні правопорушення. Юристка додає, що в середньому такі справи тривають чотири хвилини, і рідко коли суддя прискіпливо вникає в те, що сталося.
Якщо це кримінальна справа, вона може тривати роками, залежно від складності. Окрім того, її можуть також закрити, якщо жертва забере заяву з поліції через той самий тиск, страх чи засудження з боку суспільства.
“Справи про нанесення тілесних ушкоджень є справами приватного обвинувачення. Якщо постраждала особа звертається до правоохоронних органів про нанесення тілесних ушкоджень – пише заяву, а потім минає час, вона приходить до слідчого й каже: я її забираю, то справа закривається”, – пояснює Анна Саєнко.
Однак із 2019 року набудуть чинності зміни до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексу, і справи, які стосуватимуться домашнього насильства будуть виключені з переліку справ приватного обвинувачення.
Неточні терміни в судових рішеннях
Рахувати постраждалих від домашнього насильства, судячи з кількості відповідних судових рішень, не варто ще й тому, що суди часто не вказують, що відбулось домашнє насильство:
“Вживаються такі загальні вислови як “сварка на ґрунті раптової неприязні”, “сварка на ґрунті ревнощів”, “сварка на ґрунті сімейно-побутових проблем”, тобто чіткої дефініції, що це було насильство в сім’ї або домашнє насильство – не було. Також може бути формулювання, що вони перебували в якихось стосунках – можливо, були знайомі, можливо, проживали разом сім’єю без реєстрації шлюбу, тому ці справи не вважалися наслідком домашнього насильства”, – розповіла юристка.
На кого поширюється визначення “домашнє насильство” сьогодні?
“Згідно з новим законом, домашнє насильство – це те, яке відбувається в межах/кругу сім’ї, між колишніми чи теперішніми партнерами, незалежно від того, чи проживав порушник у тому самому приміщенні, що й жертва, чи ні. Стамбульська конвенція окреслює широке коло осіб, які підпадають під відповідальність. Це не тільки чоловік/дружина/дитина, це й сексуальні партнери, і особи, які зустрічаються, мають певні стосунки. Також це подружжя, батьки-діти, дідусь, бабуся, прадід, прабабуся, це можуть бути наречені, особи які проживають однією сім’єю, або ведуть спільний побут, це може бути колишнє подружжя, незалежно від того, був у них зареєстрований шлюб, чи ні. Це також тітка, дядько, брат, сестра та інші родичі, які перебувають у близьких стосунках або близьких до сімейних стосунків. Також, згідно з чинним законодавством, сьогодні дитина, яка стала свідком домашнього насильства, теж автоматично вважається постраждалою”, – пояснила Анна Саєнко.
Підсумовуючи, юристка зазначає – новий закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству” суттєво розширив коло тих, хто потенційно може відповідати за свої дії саме як за домашнє насильство.
Катерина Мацюпа
