В Києві відбулась дискусія «Жіночий рух в Україні як чинник розбудови громадянського суспільства», де директорка зі стратегічного розвитку Українського жіночого фонду Наталія Карбовська оголосила результати проекту-оцінки сучасного жіночого руху, а історикині Оксана Кісь та Марта Богачевська-Хомяк говорили про дослідження жіночої історії в Україні.
Жіночі рух нефеміністичний
З червня по вересень цього року Український жіночий фонд провів оцінку потенціалу українського жіночого руху; члени фонду надіслали анкети 192 організаціям, 115 з яких надали інформацію про свою діяльність. Під час дискусії Наталія Карбовська оголосила результати оцінки та розповіла про основні проблеми руху.
Наталія Карбовська: “73% українських жіночих організацій займаються просвітою. Найменше займаються фандрейзингом – всього 3%. На жаль, в Україні не так багато організацій, які займаються пошуком коштів для реалізації прав жінок. 49% вважає, що український жіночий рух знаходиться на стадії становлення, 35% – зміцнення, 7% – зрілості, 10% – стагнації. Невеликий відсоток організацій ідинтифікували себе як феміністичні. Ми запитували членкинь організацій, до якого руху вони належать. Лише 10% сказали, що вони феміністичні. Рух часто називався жіночим, міжнародним або навіть регіональним. Я сама знаю кілька організацій, які є феміністичними, але ще не готові себе так називати. Це пов’язано зі старими стереотипами, які відображаються навіть на учасниках руху.
На жаль, жіночий рух досить ізольований, бо його не сприймають так, як він хотів би, щоб його сприймали. Наприклад, була історія з Реанімаційними пакетом реформ, коли ми хотіли включити експерток із жіночого руху в робочу групу з розробки виборчого законодавства. Нам відповіли, що таких у русі немає. І що цей рух ще дуже слабкий; мовляв, нам необхідно ростити експертів і пізніше долучати їх до таких проектів”.
Історія берегинь, героїнь, жертв та безликих жінок
Голова Української асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь вважає, що за роки Незалежності в Україні сформувалося кілька шаблонів досліджень минулого українських жінок – наратив “Берегині”, “Великої жінки”, “Національний фемінізм” та “Жіноча самопожертва”. Ці шаблони розставляють різні акценти, проте всі вони мало звертають увагу на суто жіночий досвід, часто інструменталізуючи жіночі сторінки історії. Окрім цього, Оксана Кісь також пояснила, чому як у гуманітарній сфері, так і серед дослідників жіночої історії майже немає чоловіків.
Оксана Кісь: “Це така типова історія, яку “прикладають” до конкретних контекстів.
Перший шаблон, що з’явився в дослідженнях – “шаблон Берегині”. Дослідники послуговувалися розвідками вчених початку XX століття, для яких ідея матріархальності української культури була дуже органічною та на той час дуже актуальною. На тлі відсутності інших серйозних досліджень ці праці були сприйняті дуже аксіоматично. Ніби всі ці речі вже доведені. І шаблон “Берегині” власне і ґрунтувався на ідеологемі матріархальності української культури, яку достатньо некритично відтворювали. Праці в цьому стилі відрізняються академічною слабкістю, але мають політичний потенціал. Бо свого часу цей шаблон підхопили і традиційні жіночі організації, навіть політичні еліти. Кучма примудрявся жінок-підприємиць називати “Берегинями українського бізнесу”.
Інший наратив про “Велику жінку”. Це роботи біографічного характеру про видатних жінок, які зробили видатний внесок в українську політику, історію, культуру. Зазвичай дослідження орієнтувалися на істориків із української діаспори. Свого часу профеміністично орієнтовані дослідниці розкритикували такий підхід. Наприклад, Герда Лернер критикувала традиційні дослідження про жінок, бо вони відтворюють унікальні випадки, винятки з правил. Часто йдеться про представниць еліт або тих, хто досяг чогось у “чоловічих сферах”, і їхні здобутки оцінюються за критеріями, виробленими у цих сферах. Тобто шаблон не відображає всього спектру досвідів. Цьому шаблону притаманна глорифікація. Ці жінки ніби приклад для наслідування. До речі, цей шаблон став комерційно найбільш успішним. Багато видавництв підхопили цю ідею з назвами “100 видатних жінок”, “Видатні українки” тощо.
Національний фемінізм – це найбільш професійні ділянки досліджень. Моделюю для таких досліджень стала праця Марти Богачевської-Хомяк та теза про “прагматичний фемінізм”. На жаль, дослідниці, які робили розвідки регіонального характеру, не завдали собі труду працювати критично з тим матеріалом, який знайшли в архівах. Праці ці описові та факторграфічні. Там мало можна знайти рефлексій. Це пов’язано з тим, що дослідниці не володіють сучасними теоріями гендеру та нації. Такі праці слугують радше обгрунтуванням національних інтересів над будь-якими іншими. Тобто історія жіночого руху інструменталізується.
Наратив про жіночу самопожертву звертається до звичайних жінок, які не були в організаціях, не були видатними. Зазвичай ці дослідження базуються на матеріалах усної історії. Наприклад, учасниці Визвольних змагань або підпільниць Другої світової війни. Проблема з цим напрямком полягає в тому, що в публікаціях про жінок, які присвятили своє життя якійсь справі, жінки виглядають жертвами. Ті, хто поклали себе на вівтар боротьби, свідомо принесли себе в жертву. Словом, віктимна риторика. Дуже часто автори виключають із поля зору дієздатність цих жінок. У чому їхня власна ініціатива? Як вони самі виступали? Як вони вибирали свою долю? А там вони просто пасивні жертви історичних подій. І такі публікації слугують пропагандистсько-дидактичній меті, патріотичному вихованню, слугують ілюстрацією героїзму.
У нашій країні в гуманітарній сфері, в тому числі в дослідженнях історії жінок, мало чоловіків. Справа в тому, що академічна наука та гуманітарна сфера втрачають престиж. Мало платять, а для того, щоб чогось досягти, треба багато працювати. Для чоловіків – це неприваблива ділянка. Тому жінок у цій сфері більше. Цікаво, що цього року звання вчителя року, тобто у сфері, де більшість складають жінки, отримав викладач із Чернівців – чоловік. Я не сумніваюся в його кваліфікації, але це абсолютний тренд. Так само в багатьох справах. Коли мова доходить до престижу, де інша оплата та суспільний статус – з’являються чоловіки”.
Білим по білому
Марта Богачевська-Хомяк – історикиня, яка присвятила кілька десятиліть дослідженню жіночого громадського руху в Україні у другій половині ХІХ та на початку ХХ століття. Її фундаментальна робота “Білим по білому: Жінки у громадському житті України 1884—1939” стала прикладом для багатьох подальших поколінь дослідниць жіночої історії.
Марта Богачевська-Хомяк: Коли я писала книгу, то не могла дістатися до архівів в Україні. Я не мала співпраці з українськими науковцями. А вони не знали про моє існування. Книга була готова в 1980-х роках. Говорячи про моє академічне життя, я рада, що до якоїсь міри спричинилася до популяризації тих тем, які Оксана Кісь зараз обговорює. І добре те, що нині є люди, які досліджують; дослідження на тій фазі, коли мою книжку переписують інші люди. В Україні тепер я зустрічаюся з критикою. Це показує, як добре в Україні розвиваються дослідження, в Україні і з Україною є відкритість та співпраця. Загальна проблема в тому, що чоловіки узагальнюють свій досвід і не хочуть бачити інші.
Оксана казала про інструменталізацію історії. Зараз багато говорять про ідею України. І я дуже боюся будь-яких всеохоплюючих ідей”.
Попри те, що слово “фемінізм” досі лякає людей, в тому числі подекуди самих учасниць жіночого руху, його все більш помітно в публічному просторі країни. У тому числі на вулицях міст. Наприклад, 8 березня цього року в Києві відбувся Феміністичний марш під гаслом боротьби проти насильства над жінками з боку держави. Рух також був присутній на Марші рівності в червні. Дрібні акції, протести та мітинги відбуваються й поза Києвом. У всіх більш-менш великих містах є жіночі організації. Покращення координації та чисельності руху в наступні роки лише сприятиме розвитку громадянського суспільства та культурі захисту власних прав в Україні.
Андрій Кобалія
