Автор Левчина Вероніка 
Іван Жилюк — український актор театру та кіно, народжений 19 липня 1994 року в Харцизьку на Донеччині. Сьогодні йому 32 роки, зріст 193 сантиметри, а життя протікає між Києвом, знімальними майданчиками і сценами, де він не грає, а по-справжньому проживає кожну історію. Його шлях від маленького шахтарського міста, технікуму електриків і евакуації 2014-го до головних ролей у воєнних драмах і детективах — це не просто кар’єра. Це історія людини, яка взяла біль війни, бабусину ніжність і любов до сцени та перетворила їх на мистецтво, яке чіпляє за живе.
У серіалі «Шлях» 75 відсотків сценарію буквально знято з його власного досвіду: поїздки на окуповані території, переговори під дулами автоматів, вивіз людей через мінні поля. Саме тому глядачі відчувають у його Олексії не акторську техніку, а справжню, сиру правду. Іван Жилюк став одним із тих голосів нового українського кіно, які говорять не про війну збоку, а зсередини.
Дитинство в Харцизьку і бабусина школа життя
Харцизьк у середині дев’яностих був типовим донецьким містечком, де життя крутилося навколо шахт і заводів. Іван народився в сім’ї, де батько пішов рано, а мати не завжди справлялася. Вихованням зайнялася бабуся. Вона співала, читала вірші, захищала онука від жорсткої реальності і вчила головному: бачити людей наскрізь і нести світло навіть тоді, коли навколо суцільна сірість.
Ця бабусина наука залишилася з ним назавжди. Пізніше Іван не раз повторював, що саме вона навчила його емпатії — тій самій якості, без якої неможливо проживати ролі, а не просто їх зображати. У дитинстві він був звичайним хлопчаком, але вже тоді любив вигадувати історії і розважати оточуючих.
Після школи пішов у технікум на електрика. Диплом отримав, але душа тягнулася до іншого. У технікумі грав у КВК — і саме там уперше відчув смак сцени. Сміх залу, можливість дарувати радість, енергія, яка повертається від глядачів… Усе це запалило іскру. Він почав думати: а що, якби це стало професією?
Евакуація 2014-го і вступ до університету мистецтв
2014 рік перевернув усе. Події на сході змусили родину тікати. Іван виїхав до Харкова останнім потягом і більше не зміг повернутися. У новому місті довелося складати ЗНО і шукати себе заново. Якось побачив оголошення про набір до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. Без підготовки, без акторського досвіду, з дипломом електрика в кишені прийшов на прослуховування і прочитав вірш Віктора Баранова «До українців».
Комісія скептично дивилася на високого хлопця з Донеччини. Але викладачі — Олександр Аркадійович Школьник, Ірина Миколаївна Полянська та Людмила Андріївна Важньова — побачили в ньому щось більше. Він вступив і 2018 року закінчив університет за спеціальністю «актор драматичного театру та кіно».
Навчання виявилося не лише святом, як він собі уявляв. З’явилися конкуренція, заздрість, ієрархія. Іван порівнює акторство з коханкою: спочатку шалене захоплення, потім звикання, потім шлюб і діти. Питання стояло жорстко — піти шукати щось нове чи залишатися і копати глибше. Він вибрав друге. Бо не «перехворів» егоцентризмом і зрозумів: професія — це служба, а не лише задоволення.
Театральний шлях: від «На дні» до янгола смерті
Ще під час навчання Іван почав грати на професійних сценах. У театрі «Час» — роль «Він» у виставі «Аз Ісмь». У театрі «55» — Сатін у «На дні». У Полтавському незалежному театрі — Азазело в «Страстях Іешуа» і Хома в «Вії». Далі були ролі в творчому об’єднанні «Жити життя», Вільному театрі («Чоловіки не танцюють…») і Бориспільському муніципальному театрі, де він зіграв янгола смерті у виставі «Диявол носить Jivenchi».
Театр навчив його імпровізації, роботі з партнером і вміння тримати паузу. Саме на сцені сформувався його стиль — живий, фізичний, іноді різкий. Високий зріст, карі очі, русяве волосся і татуювання на лівому передпліччі роблять його помітним. Але головне — внутрішня свобода, яку він приносить у кожну роль.
Кіно і телебачення: від епізодів до головних ролей
Кінодебют відбувся 2019 року. У серіалі «Новенька» Іван зіграв слідчого. Паралельно з’явилася роль лаборанта Льоні в четвертому сезоні «Жіночого лікаря». Далі пішли епізоди в «Ловці снів», «Сліпій», «Батько рулить», «Водній поліції», «Сліді», «Екстрасенсі», «Агентах справедливості», «Черговому лікарю».
Більш помітною стала робота в «Слідаках» (2021–2022), де він грав оперативника Дениса. У 2023-му — головна роль у комедійному детективі «Новорічна зміна». А 2024-й став проривним: головна роль волонтера Олексія у воєнній драмі «Шлях» (режисер Денис Тарасов, канал 2+2) і роль бійця територіальної оборони Микити в «Лікарці за покликанням».
Для підготовки до ролей Іван іде далеко за межі сценарію. Перед зйомками лікаря тижнями сидів у лікарні, переймав звички, жарти, втому і надію медиків. Перед роллю поліцейського — проводив час з оперативниками, щоб відчути запах страху під час допитів. Для нього акторство — «ультимативна професія, яка містить усі професії». Воно дозволяє ставати іншою людиною, змінюватися і відчувати те, чого не відчував раніше.
| Рік | Проєкт | Роль |
|---|---|---|
| 2019 | Новенька | Слідчий |
| 2019–2020 | Жіночий лікар (4 сезон) | Лаборант Льоня |
| 2021–2022 | Слідаки | Оперативник Денис |
| 2023 | Новорічна зміна | Головна роль |
| 2024 | Шлях | Волонтер Олексій (головна) |
| 2024 | Лікарка за покликанням | Боєць ТРО Микита |
Дані про ролі зібрані з відкритих джерел акторських агентств і інтерв’ю на detector.media та plandiy.com.ua.
«Шлях» — серіал, у якому Іван Жилюк зіграв самого себе
Воєнна драма «Шлях» стала поворотним моментом. Герой Олексій — волонтер, який до повномасштабного вторгнення допомагав сім’ям під лінією фронту, повертав полонених, шукав зниклих. Після 24 лютого 2022-го він стикається зі звірствами, втрачає ідеали і трансформується.
«У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років», — прямо сказав Іван в інтерв’ю.
Він справді їздив з друзями на окуповану Київщину, домовлявся з окупантами на блокпостах, бачив трупи, переїжджав мінні поля, де міни були замасковані під іграшки. Вивозив людей колонами. Усе це ховав глибоко всередині. На зйомках режисер Денис Тарасов і оператор Андрій Бухтіяров змусили його не грати, а відкрити ті самі «коридори душі». Партнерка Анастасія Пустовіт «за руку проводила» цими коридорами. Серіал став для Івана не роботою, а терапією — болісною, але необхідною.
Особисте життя: кохання, народжене з допомоги
У грудні 2024 року Іван уперше публічно розповів про дівчину. Вона працює в театрі. Знайомство почалося з прохання допомогти вивезти викладача з окупованого селища Клавдієво-Тарасове. Іван знайшов провідника, ризикнув, допоміг. Потім вони почали спілкуватися частіше, і професійна розмова переросла в щось більше.
«Вона мені одразу сподобалась. Хотів виглядати лицарем, тому трохи перебільшував історії про поїздки. Мабуть, це подіяло», — з усмішкою згадував він.
Сьогодні він не робить з особистого життя шоу. Продовжує поєднувати кар’єру і стосунки спокійно, без зайвого шуму. Офіційно неодружений, дітей поки немає, але відкрито каже, що любить дітей і сам залишається «бородатою дитиною» в душі.
Цікаві факти про Івана Жилюка
- Грає на гітарі і активно займається боксом — це допомагає тримати і тіло, і голову в тонусі.
- Має закордонний паспорт і водійські права, розмір взуття 45, одяг L.
- Пише вірші, прозу і сценарії. Багато читає і переживає, що «це не модно».
- У жовтні 2025 року під час прослуховування в Театрі імені Івана Франка влаштував перформанс, натхненний серіалом «Чорне дзеркало»: погрожував порізати себе на сцені, щоб «збадьорити» комісію і змусити її по-справжньому подивитися на нього.
- Не прагне слави і грошей заради грошей. Вважає, що спочатку треба вкластися, а вже потім отримувати.
- Друзі з Харцизька після 2014-го розділилися: хтось пішов на бік терористів, хтось виїхав у Росію, хтось залишився в Україні і не повертається.
Філософія акторства і погляд у майбутнє
Для Івана Жилюка акторство — не маска, а спосіб жити кілька життів. Він не боїться болючих тем. Навпаки, шукає їх, бо тільки через правду можна щось змінити в глядачеві. У 2025–2026 роках він з’являється в нових проєктах — «Парочка слідчих», «Діамант», можливо, сімейній комедії «Ну мам!».
Він залишається в Києві, продовжує грати в театрі, писати і читати. Не «захворів грошовою хворобою». Не женеться за кількістю ролей. Шукає ті, де можна прожити історію чесно — перед собою, перед партнером і перед глядачем.
Іван Жилюк — один із тих акторів, які з’явилися в українському кіно саме тоді, коли країна найбільше потребувала правдивих голосів. Він не кричить. Він просто бере свій досвід, бабусину ніжність, військові дороги і виносить усе це на сцену. І глядач раптом розуміє: перед ним не персонаж. Перед ним жива людина, яка вже пройшла цей шлях і тепер дозволяє пройти його разом.