Ольга Гіарфасова — соцілогиня, професорка Інституту європейських студій та міжнародних відносин словацького Університету Коменіус. Живе та працює у Братиславі. Має досвід участі в реалізації низки проектів, що стосувалися гендерної рівності та покращення становища жінок у суспільстві, зокрема соціальної кампанії «Плюс для жінок 45+». Більше 20 років свого життя присвятила питанням гендерної рівності.
– Пані Ольго, які найгостріші та найобговорюваніші проблеми жінок у Словаччині?
– Нині чи не найбільш актуальною для словацьких жінок є дилема: як поєднати працю та право на особисте життя? Як знайти баланс між сім’єю та робочими обов’язками? Ідеться не лише про поєднання кар’єри й материнства, це стосується також догляду за старшими членами в сім’ї тощо. Водночас протягом десятиліть словацькі жінки намагаються докричатися: чому наше суспільство не дає можливості повноцінної самореалізації половині свого населення?
– Чи вбачаєте Ви схожість у проблемах, пов’язаних із гендерною рівністю, в Україні та Словаччині?
– Я думаю, що найбільшу схожість можна простежити в нашій спільній спадщині комунізму, цього антидемократичного соціалістичного режиму. Тоталітарні вожді вважали, що досягли значної емансипації жінок. Але ж насправді ця емансипація була фальшивою! Жінок змушували працювати: вони не могли вибирати між роботою та бажанням залишитися вдома. Більш того, чимало актуальних питань гендерної рівності словацького та українського жіноцтва є схожими. Натомість західні феміністки часто не усвідомлюють і не поділяють розуміння важливості проблем, близьких словацьким жінкам.
Ще однією спільною рисою наших суспільств можна назвати контрарух – тобто нині можна спостерігати тенденцію, коли дедалі більше жінок прагнуть залишатися вдома, сподіваючись на підтримку партнерів та чоловіків, які їх фінансово забезпечуватимуть. На жаль, сучасні українські й словацькі жінки не цінують досягнень попередніх поколінь феміністок і суфражисток.
Ще однією спільною рисою є недостатня репрезентативність жінок у політиці як в Україні, так і в Словаччині. Нині ми не маємо жодної жінки-міністра, а кількість парламентаристок – нижче 20%. Ще гірша ситуація з репрезентативністю жінок на посадах топ-менеджменту в бізнесі.
– Чи словацька влада намагалася якось вирішити проблему недостатньої кількості жінок у владі?
– Точилися дискусії щодо запровадження квот для жінок у парламенті та на ключових посадах в уряді на рівні 30-40%. Але цю ініціативу відкинули. Суспільство вбачає квоту як щось таке, що насаджується ззовні. Словаки і словачки мають асоціації з попереднім соціалістичним режимом. Проте дебати тривають і досі. Вони розпочалися ще в 1990-х. І певні поступки таки є: деякі партії, наприклад, добровільно запровадили квоти для жінок у своїх партійних списках. Але суттєвого прогресу в цьому питанні так і не досягли.
– Як дослідниця та експертка, Ви залучалися в низку проектів, що стосувалися гендерної рівності. Оглядаючись назад, які саме ініціативи Ви вважаєте найважливішими?
– Мабуть, найцікавішою та водночас найскладнішою можу назвати свою участь у розробці й упровадженні кампанії «Plus for Women 45+». У Словаччині дуже важко знайти роботу жінкам, яким за 45 – 50 років. Є стереотип: працівниці мають бути енергійними, молодими. У віддалених регіонах Словаччини жінці за 45 практично нереально знайти роботу. Спершу ми досліджували, як суспільство сприймає жінок віком 45 – 50, у чому вбачає їхню роль. Наше дослідження ми опублікували, а на його основі підготували й запустили соціальну кампанію. Ця кампанія була націлена на те, аби переконати роботодавців, що жінки, яким 45 і більше, теж є компетентними, цілеспрямованими й відповідальними фахівчинями.
– Пані Ольго, як Ви вважаєте: є поступ у словацькому суспільстві щодо досягнення гендерної рівності?
– У словацькій мові ми використовуємо фемінітиви. Хорошим сигналом є те, що дедалі більше фемінітивів використовують у медіа, в оголошеннях про відкриті вакансії, вони характерні навіть для політичної лексики нашого президента. Поступом є й те, що проблеми рівності перестали бути маргінальними: на досягненні гендерної рівності акцентують не лише поодинокі громадські організації, а й комерційні структури. Нещодавно на прохання пані віце-президентки одного з найбільших банків у Словаччині (до речі, жінок на схожих керівних посадах у нас можна на пальцях перелічити) ми зробили дослідження та рекомендації, як допомогти працюючим жінкам з маленькими дітьми поєднувати роботу й материнство. Наші рекомендації передбачали незначні зміни: як-от, гнучкіший графік, можливість працювати половину робочого дня в день народження своєї дитини, жодних нарад у п’ятницю пополудні тощо. Важливо, що ці незначні зміни мали потужний сигнал з боку компанії: ми піклуємося про вас як співробітниць, ми вас цінуємо. Такий підхід – чудовий приклад для інших комерційних структур.
– Чи покращилася ситуація з гендерною рівністю після того, як Словаччина стала членом Європейського Союзу?
– Важко сказати. Справді, наш парламент ратифікував пряму директиву Єврокомісії з антидискримінації. Проте одна річ прийняти закон, а інша – його застосовувати на практиці. Але загалом європейський дух щодо досягнення гендерної рівності є надзвичайно позитивним. ЄС намагається донести ці тенденції в усі країни євроклубу, але це не завжди просто.
– Пані Ольго, Ви вважаєте себе феміністкою?
– Так, безперечно. Я не знаю, як в українській мові, а от у словацькій слово «феміністка» має негативні асоціації. «Феміністка» в уяві моїх співвітчизників – це активістка з барикад, чоловіконенависниця, неприваблива, асексуальна, більш схожа на чоловіка, ніж на жінку. Але ж це ненормально! Для мене бути феміністкою означає мати й реалізовувати всі права, якими наділені й чоловіки. Феміністки – це також звичайні жінки, які красиво вдягаються, ходять на роботу, мають сім’ї і в той же час не придушують своїх амбіцій щодо повної самореалізації. Навіть мій чоловік каже: «Я – фемініст», він підтримує гендерну рівність.
У Словаччині склалася дивна ситуація. Тепер популярно заперечувати: «Та ви що? Я в жодному разі не феміністка. Але я хочу мати рівні можливості, зарплатню нарівні з чоловіками».
Щодо мене, то я переконана, що жінка повинна мати вибір: залишатися вдома й доглядати за дитиною дошкільного віку чи працювати. Але яким би не був її вибір, вона не може бути дискримінована.
Оксана Хомей
