By Левчина Вероніка 
Після повернення додому цивільні українці, які роками перебували в російському полоні, стикаються з новими випробуваннями. Бюрократія, відсутність житла, знецінення досвіду та брак медичної допомоги створюють відчуття, що їх кинули напризволяще.
Ігор Кір’яненко, лікар-стоматолог із Донецька, провів у полоні сім років. Окупаційна влада затримала його на блокпосту в 2018 році, інкримінувавши державну зраду та шпигунство через співпрацю з українською стороною. Мати померла в 2019-му, не витримавши тиску обшуків. Чоловіка звільнили в серпні 2025 року. Перші п’ять днів він провів у лікарні Чернігова, потім його перевели до Києва. «Пам’ятаю, що у лікарні стояли кавові апарати, є якісь базові речі, а в тебе немає жодної копійки. Ти ходиш і клацаєш зубами. Людина після семи років полону опиняється у вакуумі. Їй треба видавати бодай 500−1000 гривень чи картку одразу, щоб вона не почувалася безпорадною», — згадує він.
Кір’яненко тривалий час співпрацював з українською спецслужбою. Після звільнення він звернувся до СБУ з проханням підтвердити факт співпраці та надати статус учасника бойових дій. У відповідь отримав формальну відписку: через «державну таємницю» не можуть ані підтвердити, ані спростувати цей факт.
Схожий досвід у Азата Азатяна, який провів у полоні 43 доби. До повномасштабної війни він жив у Бердянську і допомагав вивозити людей. 6 липня 2022 року його захопили окупанти. «Перша моя зустріч, на якій пояснили подальші кроки, відбулася з громадськими організаціями. А з боку державних органів був лише допит в СБУ — ну, це не про надання якоїсь допомоги, а просто факт встановлення потерпілого. Тобто якоїсь допомоги від держави я не отримав», — розповідає він. Статус цивільного полоненого Азатян досі не отримав. Йому відмовили через брак доказів. «Мені не дуже зрозуміло, де я мав би взяти докази. Я що, з відеокамерою або з фотоапаратом мав бігати там все фіксувати, або сказати росіянам, дайте мені довідку, що я у вас перебував в полоні, що ви мене катували?»
Станом на літо 2026 року офіційно верифіковано 1878 цивільних, яких утримує РФ. Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив 892 випадки. Реальні цифри, за оцінками правозахисників, значно вищі.
Міжвідомча прірва і труднощі з підтвердженням статусу
Відповідальність за допомогу цивільним, звільненим з полону, розподілена між кількома структурами. Міністерство у справах громад формує політику щодо захисту прав осіб, позбавлених свободи. Факт позбавлення свободи встановлює спеціальна комісія. Медичну допомогу забезпечує Міністерство охорони здоров’я, соціальну підтримку — Міністерство соціальної політики. На практиці це призводить до розпорошеності та бюрократичних перепон.
Найбільша прірва існує між тими, хто повернувся в межах офіційних обмінів, і тими, хто звільнився самостійно. Правозахисниця Людмила Янкіна, голова правління Фундації захисту громадянського суспільства Civis Fortis, пояснює: «Людей, які повернулися самостійно, для держави як постраждалих від російських злочинів просто не існує. Коли Росія викидає людину за ворота СІЗО чи неофіційної катівні після років утримання, їй не дають жодних довідок. У неї відбирають паспорт. І коли така людина повертається в Україну, вона мусить на кожному кроці переконувати державу, що вона дійсно була в полоні».
У серпні 2026 року Civis Fortis презентували дослідження «Цивільні після російського полону: державна політика України, міжнародний досвід, дороговкази». Воно наголошує, що самостійно звільнені є найбільш вразливою категорією. За словами Янкіної, понад 80% колишніх цивільних полонених отримують відмови в статусі. «Ці люди хворіють, мають психологічні та фізичні травми. У нас в Україні вони почуваються як валіза без ручки: і нести важко, і викинути шкода».
У Міністерстві соціальної політики зазначають, що правовий статус і обсяг гарантій не відрізняються залежно від способу звільнення. Після підтвердження факту позбавлення свободи права на підтримку є ідентичними. Для самостійно звільнених процедура верифікації потребує додаткового часу та ширшого пакета свідчень. Після встановлення факту людина може подати заяву на грошову допомогу, статус внутрішньо переміщеної особи та соціальний супровід.
Медицина, житло та потреба в єдиному супроводі
Навіть ті, хто отримав статус, стикаються з короткочасною медичною допомогою. Після обміну людина проходить до 21 дня обстеження в стаціонарі, після чого її виписують. Кір’яненко згадує: «Діагностику в лікарні зробили, а що робити далі — ніхто не пояснював. У мене в полоні був інфаркт та цукровий діабет. Я благав лікарів зробити коронарографію судин серця. Мені казали, мовляв, не треба і все. Довелося шукати допомогу через знайомих у приватній клініці. Але через зволікання державних лікарів у березні в мене стався другий інфаркт. Лише тоді нарешті поставили два стенти».
Поширеною проблемою є стоматологія. Через катування та брак харчування зуби вибиті або зруйновані. Кір’яненко залишився без зубів після тортур плоскогубцями. Він понад рік намагається відновити їх, але чує, що грошей немає. Для військових і ветеранів діє програма безоплатного лікування та протезування. Цивільні доступу до неї не мають.
Директорка Центру ментального здоров’я та реабілітації «Лісова поляна» Ксенія Возніцина зазначає, що лікування соматичних патологій за протоколами є безкоштовним. Проте комунікація з такими людьми має бути іншою через недовіру до інституцій. Якщо лікар не вміє працювати з травмою, людина закриється. Громадські організації надають психологічну допомогу, але не всі фахівці кваліфіковані для роботи з травмою полону. Азатян підтверджує, що іноді після спілкування з психологом людина виходить більш травмованою.
Експерти Civis Fortis наголошують на потребі повноцінної реабілітації до двох років: первинне обстеження, спеціалізоване лікування та довготривалий супровід з регулярними оглядами та психологічною підтримкою.
Більшість цивільних полонених походять з окупованих територій Донбасу, Запоріжжя, Херсонщини чи Харківщини. Повертатися немає куди. Вони мають право на першочергове розміщення в місцях тимчасового проживання, статус внутрішньо переміщеної особи та участь у програмах на кшталт єОселя. За законом №2010-IX особи, щодо яких встановлено факт позбавлення свободи, мають першочергове право на житло з фондів для тимчасового проживання, якщо це єдине місце на неокупованій території і дохід недостатній для іншого житла. На практиці вони опиняються в загальній черзі серед внутрішньо переміщених осіб.
Обіцянки сертифікатів на житло по 2 млн грн не виконані. Кір’яненко живе в тимчасовому Містечку Хансена на Київщині за договором до 2028 року. Азатян винаймає житло в Запоріжжі, де безпекова ситуація погіршується.
Законом передбачено щорічну допомогу в розмірі 100 тис грн за кожен рік перебування в несвободі та одноразову допомогу 100 тис грн після звільнення (або 50 тис грн, якщо є інші виплати). Кір’яненко отримав ці кошти, але швидко витратив їх на побут, лікування та догляд за паралізованим братом. У Державному бюджеті на 2026 рік за програмою захисту позбавлених волі та реінтеграції передбачено 1 226 619,2 грн. Це Державна стипендія імені Левка Лук’яненка. Станом на осінь 2026 року залишок становив 237 378,3 грн.
Головна системна вада — відсутність єдиного органу супроводу від моменту звільнення до реінтеграції. Люди, які роками були в полоні, стикаються з незвичними речами: QR-кодами, Новою поштою, Дією, сімейним лікарем. Янкіна пропонує кейс-менеджмент за принципом «єдиного вікна». За кожною людиною має бути закріплений соціальний працівник, який супроводжує від звільнення до повноцінної адаптації. Кір’яненко називає його персональним опікуном: «У полоні ти звикаєш жити суворо за розпорядком, за тебе все вирішують наглядачі. Коли опиняєшся на волі, настає моментальна когнітивна деградація: ти не знаєш, як формулювати прохання, боячись елементарних побутових кроків».
Возніцина порівнює з системою супроводу ветеранів, де є тисячі фахівців. Цивільні такого права не мають. У Міністерстві соціальної політики розробляють зміни до постанов Кабінету міністрів №296 та №64. Вони передбачають розширення мережі Центрів життєстійкості, цифрову інтеграцію реєстрів та індивідуальний супровід для кожного звільненого цивільного. Також планують програми професійного перенавчання та гранти.
Під час полону організм мобілізує всі ресурси. Після звільнення напруження спадає, і здоров’я погіршується. Кір’яненко підкреслює: «Саме тому суспільство й держава мають усвідомити: люди, які пройшли пекло російського полону, потребують не разових подарунків, а чіткої, закріпленої в законі системи комплексного медичного, юридичного та житлового супроводу. Без бюрократичних відмовок і безконечного збору довідок».