Тренерка Women’s Democracy Network Елісон Кларк досі зберігає жовту тканину з написом «Votes for women». Її бабуся в 1915 році брала участь у марші за право жінок голосувати на виборах у Бостоні. Під час ходи жінка тримала в руках це гасло. «Це один із моїх найбільших скарбів», – зізнається Елісон.
Нещодавно вона відвідала Україну, де виступила в рамках конференції для жінок-лідерок «Жінки в політиці: сила в єдності», що відбулася в Києві.
«Повага» записала найцікавіші тези з виступу пані Кларк.
Досьє «Поваги»:
Елісон (Лізі) Кларк, тренерка Women’s Democracy Network. Уродженка штату Массачусетс, переїхала до Вашингтона після виборів Рональда Рейгана та працювала на державній службі у Міністерстві торгівлі США в адміністраціях двох президентів – Джорджа Буша-старшого та Джорджа Буша-молодшого. Обіймала посаду заступника помічника секретаря з питань міжурядових відносин, очолювала апарат секретаря Дональда Л. Еванса. Крім того, керувала офісами губернаторів штатів Нью-Йорк та Коннектикут.
Також Елісон працювала на посаді старшого віце-президента з питань урядових та міжнародних відносин в Об’єднаній технологічній корпорації (United Technologiest Corporation), де відповідала за взаємодію з урядом США та урядами інших країн. Була однією із членкинь правління Американсько-російської ділової ради, Російської консультаційної ради з іноземних інвестицій (FIAC), а також співголовою Наглядової ради Центру національної політики (CNP).
У 1994 році Лізі була спостерігачкою на виборах від Міжнародної фундації з виборчої безпеки під час перших національних виборів у Сальвадорі. Того року вона також очолювала делегацію американських жінок-законодавців до Гватемали та Сальвадору. До того ж, Елісон перебувала в раді правління Національної жіночої ділової ради та Республіканського жіночого федерального форуму.[/su_note]
Про родину
Кожен із нас стоїть на плечах тих, хто був перед нами. Тих, хто надихав нас, заохочував, підтримував і був прикладом для нас. І я переконана, що ми повинні їм віддати належну шану й повагу. Я народилася у звичайній типовій сім’ї середнього класу в США, але в мене були надзвичайні батьки. Батько був юристом у маленькому містечку, а мама – агентом із нерухомості. Коли їх запитували, скільки у них дітей, вони жартома відповідали: «Ми маємо лише п’ятеро дітей».
Моя бабуся була для мене одним із чудових прикладів. Вона жила через дорогу від нас і відігравала дуже активну роль у нашому житті. Народилася в 1880 році й завжди була переконана, що живе в найбільш вражаючий час. Пережила появу електроенергії, автомобілів, літаків і кроки першої людини на Місяці. Вона була дуже прогресивною для свого часу. Не лише не соромилася свого стану, коли була вагітна, а й виходила в публічні місця, що було нечувано на початку 1900-х років. Більше того, вона балотувалася на виборні посади під час вагітності! А в 1915 році була однією з тих, хто брав участь у марші за право жінок голосувати на виборах у Бостоні.
Тож мій батько був вихований дуже сильною жінкою в оточенні трьох дуже сильних сестер. І він навіть жартома скаржився, що його оточували жінки, які домінували. Я знаю, що це дуже вплинуло на нього й допомогло зрозуміти, що жінки можуть дуже багато.
Моя мама також була для мене вражаючим прикладом. Перша жінка, яка працювала в складі Ради директорів банку та Ради директорів лікарні.
Варто зазначити, що наша сім’я була дуже політично активною, ми займалися політикою на місцевому рівні. Не пригадую жодних виборів, коли б я не тримала агітаційне гасло за когось зі своїх рідних.
Коли старшому братові було 21, він балотувався до законодавчого органу штату. Тоді ми постукали в кожні двері в нашому окрузі, щоб агітувати за нього. Таким чином я познайомилася зі своїм чоловіком, який теж працював у нашій команді. Завжди, коли є виборча кампанія, є якась романтика, правда ж? У 1979 році ми разом працювали в команді Джорджа Буша старшого під час виборів президента. Хоча він тоді програв, а виграв Рональд Рейган, але Рейган обрав його своїм заступником. І все, що я знала тоді, це те, що ми переїжджаємо до Вашингтона.
Про подвійні стандарти
Коли я вперше потрапила до адміністрації президента, то працювала в складі Національної ради з питань жінок. Це було на початку 90-х років, і ми проводили слухання по всій країні. Одного разу в мене була зустріч із групою інженерок. Дівчата, які потрапили до інженерних факультетів, – це топ-клас, найрозумніші й найкращі студентки. Якщо повернутися в 60-70-ті роки минулого століття, то жінок виховували таким чином, що постійно повторювали: «Не страшно, якщо вам математика чи фізика не дається, ми ж не думаємо, що ви повинні цим займатися».
І ось ми спілкувалися з жінками, які закінчили технічні факультети й мали дипломи інженерів, які були найкращими студентками на своєму курсі. І вони пригадували своїх колежанок, що мали не дуже гарні оцінки, тому їм казали: «Краще припиняй навчатися, це не твоє». Коли ж гірші оцінки були в чоловіків, їм такого ніхто не говорив.
До речі, я знала чоловіка й жінку, які навчалися на одному з таких факультетів. Жінка допомагала чоловікові-студентові, якому дуже тяжко давалося навчання, вони закінчили університет, а потім пішли на роботу в одну й ту ж саму фірму. Він мав вищу посаду й вищу зарплату. Попри те, що не зміг би закінчити університет без допомоги цієї жінки.
Про босів-чоловіків
У мене було багато різних босів, і всі вони були чоловіками. Деякі з них були прекрасними менторами для мене, і я їх дуже поважаю і багато чому навчилася від них. А деякі були настільки невпевнені в собі, що хотіли керувати через страх. Не так уже й багато, але вони були.
Свого часу я працювала на губернатора штату Нью-Йорк, але при цьому перебувала у Вашингтоні (36 штатів США мають офіси у Вашингтоні, тож не потрібно було переїздити до Нью-Йорка). Згодом працювала в офісі губернатора Коннектикуту. Вважається, що працювати керівником офісу губернатора – це дуже круто, адже ви маєте справу з дуже багатьма різними важливими питаннями і політичними програмами, тісно співпрацюєте з делегацією Конгресу. Проте найкраще – те, що ваш безпосередній керівник дуже далеко. Втім, я працювала на чудових губернаторів, і вони багато чому мене навчили, попри те, що ми спілкувалися переважно на відстані.
Під час своєї роботи я навчалася, як керувати своїми босами. Політики завжди хочуть бути гарними хлопцями. Вони не завжди будуть відвертими з вами. Я навчилася в них, що їх треба загнати в куток і отримати пряму відповідь.
Про люб’язність і грубощі
Завжди казала своїм працівникам, що є два способи ведення справ: бути люб’язною або бути грубою. Я переконана, що можна бути люб’язною, ґречною й милою, але при цьому ніколи не поступатися в своїй позиції з певних питань. Проте, на жаль, було кілька випадків, коли я мусила бути грубою – щодо чоловіків, які не надто чемно поводилися. Один із них часто переходив будь-які межі і заходив на мою територію. Тож я його запросила до свого офісу, зачинила двері і сказала: «Я не хочу бути відьмою, але я можу». Щоправда, я сказала не «відьма», а інше слово, як можна здогадатися. Це універсальне слово, як ви розумієте. Після цього він перестав мене турбувати. Однак мені було сумно усвідомлювати, що це була єдина мова, яку він розумів.
Дуже часто я була єдиною жінкою в аудиторії чи за столом переговорів. Я була єдиною жінкою-керівницею офісу держсекретаря. І дуже цікавий той факт, що з 220 тисяч працівників компанії UTC я була єдиною жінкою, яка підпорядковувалася головному виконавчому директору та президентові компанії. Згодом нас стало двоє – ще одна жінка з’явилася. Багато чоловіків, з якими я працювала, почувалися дуже незручно, що їм доводилося працювати з жінкою, адже вони звикли все своє життя працювати з чоловіками. Нерідко це йшло мені на користь.
Так, я перебувала у складі Міжнародної ради з інвестицій. Нас було 50: 49 чоловіків і я. Кожного року ми зустрічалися з прем’єр-міністром, і завжди він виділяв мене з усіх колег, спеціально підходив до мене і спілкувався. І кожного разу інші чоловіки дивувалися і розпитували мене, як так сталося, що в мене такі гарні тісні стосунки з прем’єр-міністром, на що я відповідала, що я одна дівчина в цій залі, тож він мене запам’ятав.
Про те, як жінки прокладають шлях для інших жінок
Я не є видатною феміністкою, однак я навчала своїх доньок і розповідала їм, що моє покоління зробило дуже багато для того, щоб прокласти шлях для їхнього покоління. Коли я закінчувала навчання в 70-х роках, на юридичних факультетах навчалося близько 20% дівчат. Нині це приблизно 50%, але навіть сьогодні жінки не займають такої кількості керівних посад у юридичних фірмах, як чоловіки. І прикро, що в мій час жінки, маючи ті самі ступені тих самих вишів і факультетів, що й чоловіки, які разом із ними працювали, згадували, що саме до них зверталися із проханнями «підіть приготуйте каву, зробіть копії чи дістаньте папку». Такі прохання до чоловіків не надходили…
Коли я закінчила коледж, була незаміжня й мала власну квартиру в Бостоні. Тоді, попри те, що працювала, я не могла отримати кредитну картку, якщо б мій батько не пішов би зі мною до банку. Пригадую, як була розлючена через цей факт. Так само незаміжні жінки не могли придбати квартиру чи житло в кредит, не могли отримати позику для ведення свого бізнесу…
Про «скляну стелю»
Я говорила, що моїми босами були лише чоловіки, але це не означає, що на ключових посадах не було жінок. Вони були. Мої друзі працювали на декого з них. І мені було сумно чути від них коментарі, що складно з кимось спрацюватися. Чому так? Можливо тому, що жінкам потрібно докладати більше зусиль і навіть боротися, щоб рухатися кар’єрними сходами. Пробити «скляну стелю» нелегко. Їм доводиться мати гостріші лікті, щоб отримувати посади і щоб потрапити до цього «клубу гарних успішних хлопців». Може навіть для того, щоб їх серйозно сприймали, їм потрібно час від часу ставати «відьмами»…
Вікторія Кобиляцька
фото надані Українською жіночою демократичною мережею
