Коли я ходила в середню школу, моя двоюрідна тітка працювала у воєнкоматі. Він розташовувався у старій триповерховій будівлі в центрі міста. Товсті стіни, специфічний запах паперів, печалі й марної праці. А ще багато чоловіків, які завжди зверталися: “Котік” і “А хто це в нас тут такий красівий?”
“Такий красівий” була я, але попри компліментарність виразу мене щоразу від нього пересмикувало. Як, зрештою, і від тих чоловіків. Пригадую єдиний рік, коли працівниці воєнкомату привітали зі святом 23 лютого одна одну, тому кожна прийшла додому з подарунком і квітами. Усі попередні роки вітали лише чоловіків, і ці привітання перетворювалися на марудну церемонію: жінки за тиждень починали закуповувати алкоголь, вигадувати подарунки, писати привітання на листівках, готувати свято тощо.
Інколи здавалося, що жінки там справді виконують функцію швидкої допомоги: намагаються врятувати те, що хтось занедбав, зневажив, на що решта махнула рукою. У відповідь рукою махали на них.
З того часу минуло 15 років. У країні багато чого змінилося. Ми пройшли Майдан, ми зрозуміли, як це: війна і ворог біля воріт. Навчилися бути чуйними й помічати чужий внесок у спільну справу. Почали вчитися, зрештою, цінувати допомогу й небайдужість.
На тлі таких змін привітання до Дня захисника України, яке 13 жовтня 2016 року Прес-центр штабу АТО опублікував у Фейсбуку, здивувало не лише мене. Адже підпис до фото, на якому зображувалися дві дівчини в камуфляжі, був наступним: “Напевно, привітальну листівку підписує комусь до Дня захисника України. Ви можете залишати теплі побажання до свята нашим хлопцям в зоні АТО в коментарях під цим постом. Ваші теплі слова дуже цінні для нас”.
Привітання жінок-військових не передбачалося. Їм знову відводилася функція тих, хто вітає. Тих, кого не видно, жінок-привидів. Тих, хто тішить чуже самолюбство, придушуючи власні емоції.
Сотні обурених коментаторів на ситуацію вплинути не змогли. Адже представник сторінки вперто відсилав розбиратися з ким-небудь іншим. Згодом просто ігнорував обурення. А ще згодом почав видаляти коментарі, які набирали більше лайків, ніж сама публікація. Повага також долучилася і зробила публікацію:
Коли, зрештою, попри десятки прохань зняти або відредагувати публікацію, її натомість зробили закріпленим дописом, аби цей допис ще пару тижнів висів на сторінці й “радував” око тих, хто стежить за новинами з зони АТО, команда Поваги звернулася до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської.
За три тижні прийшла відповідь, яка нарешті вплинула на ситуацію кардинально. У листі йшлося про те, що у Прес-центр АТО надіслано лист із рекомендаціями переглянути текст публікації. А також зроблений акцент на необхідності проведення роз’яснювальної роботи з особовим складом прес-центру штабу АТО, прес-центрів оперативно-тактичних угрупувань щодо нестереотипного висвітлення інформації або подій за участю жінок та чоловіків із числа військовослужбовців. Питання взято під контроль.
Коли я пішла подивитися на публікацію з привітанням, її вже видалили. Тож я сіла й почала уявляти. Як чоловіки-військові з прес-центру, світ яких, схоже, за 15 років змінився не так радикально, як мій, отримали листа від Уповноваженої. Як прочитали його. Як усі разом переглядали потому текст привітання на власній сторінці. Як шукали в ньому щось образливе. Як міркували вголос щодо необхідності проведення роз’яснювальної роботи. Може, хтось із них і сам був би не проти роз’яснення: у чому тут проблема? Що тут не так?
Якось, коли один із працівників того самого воєнкомату вкотре звернувся до мене-школярки: “А чия це така красавіца тут гуляє?” і спробував погладити по спині, я гойднула футляром зі скрипкою так, що він ударив чоловіка по коліну, і відповіла: “Ой”. Досі цікаво, випадково я це зробила чи навмисне?
Сподіваюся, що зрештою всі ми знайдемо відповіді на свої запитання.
Ніка Новікова
