Ганна Вронська: В Україні недостатньо жінок, які обирають політику своєю професією

Ганна Вронська – юристка, адвокатка й одна з небагатьох жінок, які очолювали міністерства в українській політиці. Донедавна Ганна була в.о. Міністра екології та природних ресурсів України, а ще раніше працювала на посаді заступника Міністра з питань євроінтеграції (з травня 2015 року до лютого 2016 року). Успішна юристка та знана державна діячка поділилася з «Повагою» своїм баченням рівності жінок у політиці.

— Пані Ганно, яким був Ваш шлях до посади міністерки?

— Я юристка в третьому поколінні. У моїй родині всі – юристи. Тож мене навіть не питали, ким я буду після закінчення школи – і без внутрішнього протесту я сприйняла те, що стану юристкою. Я закінчила Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка й отримала фах юриста-міжнародника. Отримавши диплом, одразу ж пішла працювати у відому юридичну компанію «Василь Кисіль та партнери». Пройшла кар’єрний ріст від помічника адвоката до адвокатки. А потім заснувала власну фірму. Усе моє життя було пов’язане з юридичним бізнесом.

Але коли після Революції Гідності в мене з’явився шанс зробити свій внесок у реформи, я без вагань прийняла виклик очолити напрям євроінтеграції в Міністерстві екології. Мої батьки – біологи: тато – біофізик, а мама – біохімік. Батьки з дитинства прищепили мені екологічний світогляд. Я переконана  в тому, що екологія – це не просто наука, це – стиль життя. Тому Міністерство екології було вдалим і логічним продовженням моєї юридичної кар’єри, утіленням мого екологічного світогляду на практиці.

— Жінки й політика: речі поєднувані чи ні?

— Коли я працювала в Уряді, було три жінки міністерки. Але, у той же час, переважно жінки працювали на рівні заступників із питань євроінтеграції! У нас склалися теплі й товариські стосунки з колегами та колежанками, які відповідали за євроінтеграційний  напрям інших міністерств. Усі вони без винятку – компетентні фахівчині у своїй галузі.

Багатьох жінок також призначили заступниками-керівниками апарату. Знаєте, можна простежити тенденцію – так, більше жінок прийшло до влади, але вони виконували переважно технічні завдання на рівні заступників, хоча ‒ за законодавством ‒ були політичними особами, як міністри.

На перші посади жінок справді призначали рідко. Важко сказати, чому так склалося. Це – комплексне питання. Міністр – це все-таки політична особа, яка повинна бути впливовою. Вочевидь, Революція Гідності оголила проблему: не було достатньо впливових жінок, які могли б стати топ-посадовцями. Адже міністр повинен мати відповідний досвід і «чоловічий характер», так би мовити. Ми крок за кроком повинні виборювати реформи та євроінтеграційний поступ, а для цього потрібні сильні лідери. Нині в нас не так багато жінок, що змогли створити імідж у політиці як лідерки, жінок, спроможних обійняти перші посади. Пройде час – і вони з’являться. Уже сьогодні ми маємо потужну «жіночу» команду заступників міністрів. Вони напрацьовують свій імідж, роблять реформи, я сподіваюся, їхні кандидатури як можливих очільниць різних міністерств будуть серйозно розглядатися в майбутньому.

Ганна Вронська на Громадському радіо

— Якими є Ваші враження від керування Міністерством екології?

— Коли я  працювала на посаді виконуючої обов’язки Міністра екології та природних ресурсів України, то часто жартувала з цього приводу: в.о. має багато обов’язків, але мало прав. Це така юридична колізія. Я навіть не могла повноцінно голосувати на засіданнях Кабінету Міністрів України. Тому працювати було важко – адже я відповідала за все міністерство, колектив, усі напрями його діяльності. А прав було досить мало. Я мала обмежені повноваження в кадровій політиці, не могла ініціювати важливих питань на засіданнях Кабміну, не мала таких важелів впливу, які має міністр. Це була тимчасова посада, з обмеженими важелями впливу. Тому залишилися відчуття того, що за ці два місяці можна було б зробити більше – але, на жаль, я не мала для цього юридичних повноважень.

— Як Ви ставитеся до впровадження гендерних квот у партійні списки? Успіх Скандинавських країн, Канади та деяких країн Західної Європи справді надихає.

— Так, у нас уже є гендерні квоти. 30-відсоткова гендерна квота в партійних списках уже набрала чинності в жовтневих  виборах до парламенту (2015 року). Проблема в тому, що багато партій проігнорувало запровадження гендерних квот. І, на жаль, Центральна виборча комісія не відреагувала належним чином на порушення законодавства. Тому, з одного боку, квоти потрібні – ми повинні бути у світовому тренді залучення жінок до прийняття важливих політичних рішень. Але, з іншого боку, будь-яке насильне запровадження квот не буде дієвим, допоки не буде такого запиту від суспільства. Аби закон про гендерні квоти запрацював, потрібна підтримка громадянського суспільства. Якщо держава в цьому не зацікавлена, громадянське суспільство повинне проконтролювати рівний доступ жінок до політичної участі. Перші кроки вже зроблені в цьому напрямі. Але водночас в українському суспільстві все ще не вистачає достатньої кількості жінок, які свідомо обирають політику як професію.

— Чи стикалися Ви з дискримінацією у професійній юридичній практиці й на держслужбі?

— Мабуть, ні. Головне завдання юриста – бути радником, і мені подобалася моя робота. Я вважаю, що жінка як радник досить вдало може побудувати свою професійну кар’єру. Але на держслужбі я побачила дещо інше. Якщо в бізнесі люди мотивовані працювати та досягати певного результату, адже від цього прямо залежить їхній дохід, то на держслужбі, у тому числі й у міністерствах, люди працюють переважно не задля результату, а задля самого процесу виконання певних завдань. Досить часто на держслужбу влаштовуються саме жінки. Жінки погоджуються йти на держслужбу через стабільність, де за будь-яких умов вони отримують зарплатню. Але цей дохід є здебільшого мізерним. Це, власне, не що інше, як – фемінізація бідності.

Варто зауважити, що українське законодавство надає непогані соціальні гарантії жінкам у випадку материнства, а саме декретні відпускні й відпустки по догляду за дитиною. Але законодавство не надає рівних прав для їхньої професійної самореалізації. Власне, трудовий кодекс підтримує стереотипну роль жінки здебільшого як матері та дружини, берегині родинного кола. Проте у світі переважають інші тенденції. Багато західних країн забезпечує жінкам належні права, які надають їм змогу реалізувати себе і як професіоналкам, і як матерям.

— Пані Ганно, Ви – одна з небагатьох державних діячок, які свідомо закликають до гендерної рівності. Про це йдеться у Вашому блозі про рівні можливості для жінок і чоловіків. Як давно Ви почали цікавитися цією тематикою?

— Досить давно. Розуміння важливості рівних прав та можливостей як для жінок, так і для чоловіків прийшло у процесі моєї юридичної практики.  З 2010 року я також очолюю Форум жінок-правниць у складі Асоціації правників України.

На моє переконання, правильним є не формальне забезпечення рівних прав і можливостей, а забезпечення прав у тому обсязі, у якому жінки зможуть себе реалізувати нарівні з чоловіками. Хочу наголосити, я говорю не про забезпечення в усіх випадках рівних прав, а – відповідних прав. Жінка повинна мати змогу реалізувати себе як дружина та мати, а також як фахівчиня. Тому ми повинні говорити не лише про відпустки для догляду за дитиною, а й про можливість жінки брати дитину з собою на роботу, годувати немовля у спеціально облаштованих для цього місцях, проводити час із дитиною на обідній перерві в офісі тощо.

Наразі забезпечення прав жінок не є пріоритетом для держави, адже у країні йде гібридна війна, економіка в поганому стані –  нині є багато важливих питань, які вимагають негайного вирішення. Але жінкам треба роз’яснювати їхні права й також навчати їх підприємництва. Позитивний тренд – тепер з’явилося більше семінарів міжнародних організацій про те, як жінкам заснувати бізнес, знайти фінансування для своїх бізнес-проектів тощо. Власне, малий бізнес є хорошою альтернативою кар’єрі у великих компаніях або міжнародних корпораціях для жінки, яка прагне більше часу проводити з сім’єю.

Тому я вважаю:  ініціативу на себе повинні взяти насамперед громадянське суспільство та свідомий бізнес, які сьогодні можуть зробити в царині забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків набагато більше, ніж держава. І, звичайно ж, самі жінки повинні цікавитися новими можливостями професійної самореалізації, яких нині є чимало. Потрібні лише бажання, віра в себе та готовність наполегливо працювати.

Інтерв’ю Оксани Хомей