Якось моя подруга брала участь в одній програмі на місцевому телебаченні. Йшли Дні протидії гендерному насильству (всесвітня кампанія, започаткована ООН, яка проходить щороку з 25 листопада по 10 грудня), в Дніпрі проходила вулична акція «Право на ніч», присвячена цій темі, і подруга виступала однією з її співорганізаторок. В цьому статусі її й запросили як спікерку. Програма пройшла без особливих дискусій і напружень, тож коли по завершенні до подруги підійшов один із учасників, вона була переконана, що він просто хоче взяти інформаційну листівку, які вона саме роздавала. Яким же було її здивування, коли чоловік навис над нею і почав кричати.
Тема насильства над жінками на перший погляд здається особливо безпечною серед всього спектру феміністичних тем – нею важко нажити ворогів, бо хто стане виступати за насильство і проти боротьби з ним? Це ж вам не служба жінок в армії і не проблема відсутності жінок у політиці. Одначе виявилося, і ця тема може бути дуже дражливою. «Та ви знаєте, що робиться в селах? В селах жінки б’ють чоловіків! – кричав той пан моїй подрузі в лице. – І чоловіки навіть не можуть нікому поскаржитися, бо це ж соромно!» Подруга намагалася привернути його увагу до того, що хоч проблема насильства над чоловіками дійсно існує, статистично це непорівнянні цифри, жінки стають жертвами як фізичного, так і психологічного насильства значно частіше. Розлючений пан виявився глухим до аргументів зі сфери статистики, і діалог не склався.
Дуже схожа ситуація, щоправда, не в агресивних тонах, сталася в мене самої, коли на вечірці ми стали дискутувати про проблему зґвалтування з одним добрим знайомим. Я заговорила про те, як потенційна можливість бути зґвалтованою організовує щоденне життя навіть тих жінок, які ніколи не зазнавали сексуального насильства (бойфренд, який проводжає ввечері додому; чоловік, який зустрічає з вечірнього транспорту; не пий в малознайомій компанії; не вдягайся надто яскраво, якщо плануєш повертатися пізно; десятки й десятки правил техніки безпеки, яким дівчат зумисно вчать в більшості сімей). Коли я спробувала зауважити, що це така винятково жіноча реальність, яка чоловікам незнайома, цей постійний страх стати жертвою, мій знайомий дуже обурився. Він почав пристрасно доводити мені, що насправді всі чоловіки теж бояться бути зґвалтованими і теж страхуються, тільки ніколи не розповідають про це, бо для чоловіка це соромно.
Насправді такі тенденції можна простежити майже в будь-якій дискусії про ґендерно забарвлені проблеми, з якими стикаються жінки. Ти говориш про те, що жінки заробляють на 20-30% відсотків менше – тобі починають розповідати про те, як важко зараз заробляти чоловікам. Ти говориш, що молодих жінок або жінок з малими дітьми не хочуть брати на роботу – тобі починаються розповідати про те, яке взагалі страшне безробіття панує в Україні. Про яку б жіночу проблему ти не згадала – одразу виявиться, що в чоловіків у цій сфері все нічим не краще, якщо не гірше.
Часто ця тенденція заходить навіть далі. Важко й порахувати, скільки разів у коментарях до постів, колонок і статей на ґендерну тематику я бачила: «А чому ви не говорите про те, що у чоловіків теж…» Так і уявляю собі, як активістам, які займаються проблемами людей з інвалідністю, одразу починають дорікати, що вони нічого не говорять про проблеми безхатченків. Або активістів, які працюють із проблемами екології, звинувачують, що вони нічого не кажуть про відсутність велодоріжок в містах. Чому активістки та активісти, які обрали для себе за сферу діяльності боротьбу за права жінок, мають обов’язково паралельно займатися правами чоловіків? Навіть якщо припустити, що ці права справді порушуються так катастрофічно часто, тільки про це ніхто не знає, бо всім хронічно соромно?
Власне, ось це особливо насторожує мене завжди. Виникає враження, що якби феміністки та феміністи ніколи не говорили про проблеми насильства над жінками, дискримінації на роботі, сексуальної експлуатації жінок, то ми б ніколи не почули про всіх цих битих, принижуваних, безпідставно звільнених та сексуально використаних чоловіків. Драматичні картини чоловічого бідування завжди виникають як реакція на спробу заявити про важкість жіночого положення у суспільстві, і ніколи – як самостійні історії. Я не знаю жодної організації, яка би мала своєю основною метою боротьбу за права чоловіків або протидію домашньому насильству над ними. Хоча якби всі пристрасні коментатори, які під кожним постом про права жінок розповідають жахи про чоловіче життя, об’єдналися в якусь спілку, більшість чоловічих проблем, певно, вже була б на шляху до вирішення.
Втім, я знаю, що сказали б мені такі коментатори на пропозицію створити організацію і боротися собі за свої права, а не дорікати жінкам, що вони не за те боряться: чоловіки не можуть говорити про те, як їх дискримінують, бо їм соромно. Якщо взяти це на віру, то ми маємо справу із зачаклованим колом: спершу чоловікам соромно говорити про свої проблеми, а потім вони вражені в самісіньке серце, що про ці проблеми ніхто не знає і не говорить замість них.
Зрештою, ці скарги – не брехня, а напівправда. Статистика щодо чоловіків як жертв зґвалтування або домашнього насильства дійсно вважається дуже ненадійною через підозру, що про значну кількість випадків не заявляють (хоча ця проблема в принципі наявна з сексуальними злочинами та насильством у сім’ї, незалежно від статі постраждалих). Так само не дуже ясною є картина зі статистикою розбещень, адже хлопець-підліток, який мав сексуальний стосунок зі старшою партнеркою, отримав перший досвід з умілою жінкою на заздрість менш спритним одноліткам, але дівчинкою-підлітком в такій самій ситуації скористалися, її одурили та збезчестили (хоча з точки зору закону обома зловжили). Одначе те, що могло би артикулюватися і вирішуватися як проблема, артикулюється лише як аргумент в суперечках про те, чи справді жінкам так уже погано живеться, щоб треба було боротися за їхні права.
Що ж насправді означає ця вічна карта чоловічого страждання, яку дістають із рукава в суперечках про права жінок? По-перше, один із найпростіших способів дискредитувати жіночий рух, довести його анахронічність і непотрібність («ну які права вам іще треба?») – це представляти гендеровані проблеми як загальнолюдські, виводити проблеми, з якими стикаються жінки, в загальну гуманітарну площину та розчиняти їх у ній. Це дуже вигідний спосіб: той, хто намагається заперечити унікальність якоїсь проблеми для жінок, водночас ніби й не заперечує проблеми як такої, тобто не виглядає якимось домостроївським орангутангом, якому не місце в XXI столітті, та й взагалі, вважайте, стоїть на майже феміністичній позиції «жінка теж людина». Ні в якім разі не подумайте, ніби я підозрюю, що простори інтернету заповнені якимись таємничими агентами боротьби з фемінізмом, які застосовують хитрі НЛП-технології. Зовсім ні. Простори інтернету заповнені звичайними людьми, вирощеними в культурі повсюдного побутового сексизму, яких лякає слово «фемінізм», бо вони так до кінця й не розібралися, що воно таке. Звичайні люди схильні інтуїтивно вибирати способи поведінки, які демонструють їх у вигіднішому світлі; всі ми вважаємо себе добрими, хорошими людьми, мало хто хоче бути тим нелюдом, який каже: «У тебе проблеми? Так тобі й треба! Ну не повезло родитися жінкою, що вже тут». Набагато легше та приємніше сказати: «У тебе проблеми? У всіх проблеми! При чому тут взагалі те, ким ти народилася?»
По-друге, навіть у тих жінок і чоловіків, які ніби й у фемінізмі нічого кримінального не бачать, і концепцію прав людини радо приймають, є досить глибокі мотиви не помічати існування ґендерованих проблем, не розуміти того, наскільки ситуація з гендерною рівністю далека від ідеальної. Насправді однаково важко визнати себе і дискримінованою, і дискримінатором. Визнати, що ти, така сильна, незалежна, успішна self-made woman, водночас є представницею утисненого класу, часом буває непосильною задачею. Визнати, що ти, такий добрий, тихий, ввічливий випускник філологічного факультету, який на муху, не те що на дружину, ніколи не підняв руки, є представником панівного класу (при твоїй-то аспірантській стипендії та обідраній хрущівці!), добробут якого родиться з експлуатації труда інших – не менш непосильна задача. Ще більш непосильна: побачити в тому, що ти не прасуєш своїх сорочок сам і не готуєш собі вечері, безсумнівний доказ тієї експлуатації, яка відбувається прямо тут, в твоєму власному домі, при твоїй повній бездіяльності або навіть сприянні. Тому набагато приємніше доводити, що жінок і чоловіків єднають «загальнолюдські» проблеми, вирішивши які, ми всі досягнемо щастя і гармонії.
Ну і по-третє, ставити щось у ряд із іншими речами, порівнювати – це безвідмовний спосіб знецінення, применшення проблеми. Ось вам приклад, через який проходили ми всі: коли в юному віці ми страждали від мук нерозділеного кохання, і чули щось типу: «Всі закохувалися, і нічого, живі» або «У тебе ще таких буде вагон і маленький візочок», невже хоч хтось почувався при тому справді підбадьореним і заспокоєним? Ні. Ми почувалися розчавленими. Жалюгідними. Відкинутими. Наш біль, такий великий, справжній і пекучий, раптово ставав сірою плямкою у безмежному океані чужих нещасливих закоханостей, жорстоких відмов, розбитих сердець. Ставав неважливим і негідним співчуття. Немає кращого способу применшити проблему, ніж сказати, що це ніяка не проблема, а частина щоденної реальності для кожного та кожної.
Парадоксальним є те, що всі, хто говорять, що чоловіки страждають від тих самих проблем, що й жінки, але стоїчно мовчать про це, насправді, замість доводити непотрібність чи безглуздість феміністичного руху, лише підкріплюють його правоту. Адже таким чином вони і самі визнають: патріархальний лад є зло, і не тільки для жінок, але і для чоловіків. Патріархальні приписи змушують чоловіків мовчати про складні речі і про травматичні ситуації. Патріархальні вимоги позбавляють чоловіків тих важелів упливу на своє майбутнє і на свій добробут, якими доволі успішно користуються жінки-феміністки.
А що стосується звинувачень у тому, що феміністки не говорять про «чоловічі» проблеми, то вони попросту несправедливі. Про гендеровані проблеми, з якими зустрічається чоловік у патріархальному суспільстві, якраз і говорять вголос поки що здебільшого феміністки та гендерні активістки. Почасти тому, що дискримінація жінок не відбувається у вакуумі, а є частиною складнішої системи патріархальних стосунків, і час від часу виникає потреба говорити про різні аспекти цієї системи. Почасти просто тому, що знаходити симпатиків і союзників серед чоловіків багатьом здається важливим. Та хай там як, поки про проблеми чоловіків не заговорять самі чоловіки, вони залишатимуться лише примітками на берегах феміністичних студій і запасним козирем у навколофеміністичних суперечках. Можливо, замість інтернет-воєн із феміністками, тим чоловікам, які відчувають себе несправедливо ображеними в боротьбі за гендерну рівність, варто просто почати переймати в них досвід. Забагато боротьби за права не буває, долучайтеся.