Автор Левчина Вероніка 
У сумському дворі, де ще вранці лунали кроки репетицій і голоси акторів місцевого театру, 13 квітня 1993 року народився хлопчик, якому судилося вирости в тіні двох яскравих зірок українського шоу-бізнесу й водночас створити власне світло. Пилип Коляденко — єдиний син хореографині Олени Коляденко, засновниці шоу-балету Freedom, і шоумена Дмитра Коляденка. Його історія не про спадкування слави. Вона про тихе, майже вперте прагнення чути власний голос серед гучних оплесків батьківського світу.
Сьогодні цей 33-річний музикант стоїть на перетині кількох доріг: учасник гурту KADNAY, засновник творчої спілки Phil It, викладач музики в київській школі й чоловік, який навмисно тримає особисте життя в тіні. Його музика — не гучні хіти для радіо, а глибокі, майже камерні сповіді про втрату, пошук себе й свободу, що народжується з тиші.
Дитинство в ритмі репетицій і гастрольних автобусів
Батьки Пилипа познайомилися в Сумському академічному театрі. Дмитро закохався миттєво, вже наступного дня зробив пропозицію, і невдовзі народився син. Дев’яності були жорсткими: батько шив підгузники з марлі й навіть зі старих скатертин, аби прогодувати сім’ю. Маленького Пилипа брали на концерти, де він засинав у куточку під гучну музику. Бабуся працювала в театрі десятиліттями, дідусь розповідав історії. Творчість текла в крові, як річка, яку неможливо було спинити.
Хлопець пробував усе, що пропонували батьки: футбол, теніс, бальні танці. Нічого не чіпляло так, як фортепіано «Україна», на якому колись грала мама. Саме там, біля старого інструмента, зароджувалася його любов до звуку. Він ріс у постійному русі — гастролі, репетиції балету «Арт-класік», пізніше Freedom. Цей хаос став його природним середовищем, але вже тоді всередині жила потреба в тиші, яку він пізніше назве головним джерелом музики.
Будинок у Сумах, де Пилип жив до третього класу, пізніше постраждав від російських обстрілів. Коли він побачив світлини зруйнованого двору, відчуття виявилося дивним: «Я навчився не прив’язуватися до матеріального. Важливішими стали люди». Ця фраза звучить як ключ до всієї його подальшої творчості.
Освіта як перший бунт
Після школи батько мріяв про театральний інститут. Пилип пішов у журналістику Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дмитро Коляденко до останнього відмовляв сина, але той стояв на своєму. Цей вибір став першим серйозним кроком у бік власного шляху. Університет дав не лише диплом, а й досвід лекцій — пізніше Пилип читав їх і в університеті культури, і в альма-матер.
Генетика, однак, взяла своє. Музика не відпускала. У 19 років, 2012-го, він разом із Дмитром Каднаєм, випускником першої «Фабрики зірок», створює гурт KADNAY. Пилип бере на себе гітару, клавіші, бек-вокал і, головне, співавторство. Мати стає продюсеркою й натхненницею колективу. Гурт швидко знаходить свій інді-поп звук: альбом 2014 року з треками на кшталт «Моя слабость» і «I Don’t Belong to You» збирає першу аудиторію.
KADNAY двічі бере участь у національному відборі на Євробачення. У 2017-му з «Freedom In My Mind», у 2018-му з «Beat Of The Universe» — третє місце у фіналі. Це був період світлих, майже повітряних пісень, де Пилип уже відчував, що всередині росте щось інше — глибше, темніше, особистіше.
Phil It: музика, що народжується з болю й тиші
Повномасштабна війна й смерть дідуся 2022 року стали переломом. Дідусь, з яким Пилип був особливо близький, довго хворів, але після вторгнення серце не витримало. «Він завжди був поруч. Коли приходжу до бабусі, подумки вітаюся з ним», — зізнавався музикант. Біль вилився в музику. У березні 2023-го з’являється Phil It — творча спілка, де емоція важливіша за жанр.
Дебютний альбом «Пролог» — п’ять треків, записаних майже самотужки. «Свобода», «Останні мрії», «Її немає», «Не ховай темряву». Пилип описував його як «ліки для заплутаної душі» й «спосіб визволитися від страхів через музичні вібрації». Потім прийшли «Епілог», «Елегія», спільна платівка з ROXOLANA «Коли квітне папороть». У 2025-му — «Паміна (Reimagined)»: десять треків, записаних наживо з глядачами, перший вініл, солдаутні концерти в Києві.
Назва «Паміна» відсилає до героїні «Чарівної флейти» Моцарта — дівчини, яка обирає правду між страхом і ілюзією. Для Пилипа вона стала символом самої музики: багатогранної, здатної вести крізь темряву. У треках «Пірнаю», «Спогади» (з Monatik), «Батько» (присвята дідусеві) звучить те, що він називає «тишею, яка лунає». Команда — піаністка Емілія Шепель, скрипалька Мар’яна Пташник та інші — не акомпаніатори, а співтворці.
Phil It не женеться за хітами. Його місія — створити емоційний простір, де людина відчуває себе живою і трохи легшою. «Не створювати тренди — створювати простір, де можна прожити щось важливе», — каже Пилип. KADNAY залишається «світлішою стороною», Phil It — глибшою. Обидва проєкти він називає своїми двома натурами, які мирно співіснують.
Цікаві факти про Пилипа Коляденка
- Перший інструмент — старе фортепіано «Україна», на якому грала ще мама. Дідусь мав акордеон, але на ньому лежав лише пил.
- Весілля з Нодірою Тураджановою відбулося під час пандемії. На дачі Олени Коляденко зібралося лише шестеро людей: наречені, батьки, Дмитро Каднай і… його собака.
- Пилип має бронювання від мобілізації як викладач музики в Новопечерській школі Києва. Працює з 5–7 класами й каже, що його місія — за 15 хвилин уваги закохати дітей у звук і в самих себе.
- Зустріч із майбутньою дружиною організував Monatik. Нодіра — стилістка зачісок з Узбекистану, працює з Джамалою, ONUKA та іншими. Вона допомагає з дизайном і візуалом Phil It.
- У 2024 році Phil It переміг у категорії «Найкращі нові імена альтернативної музики» премії MUZVAR AWARDS.
Особисте життя: тиха гавань за штормом
У студентські роки Пилип зустрічався з Раміною Есхакзай. Пізніше були інші стосунки, але справжня історія почалася з Нодірою. Вони працювали на одних проєктах, але ніколи не перетиналися, доки Monatik не звів їх. COVID змусив швидко почати жити разом: «Вона мене заразила. Мама сказала: “От і лишайся з нею, сиди й хворій”». Через рік вони одружилися. Камерна церемонія без суконь і сотень гостей. «Це найвпевненіший мій вибір у людині», — повторює Пилип.
Нодіра — не публічна особистість, і він свідомо це цінує. «Мені завжди було все одно на публічність. Я любив поруч із собою яскравих, впевнених, ніжних людей». Вона бачить красу світу й зупиняє його, коли він «літає» у творчих хмарах. Разом вони пройшли два ковіди й війну. Дмитро Коляденко вже жартує про онука, але син відповідає: «Батьку, дай я ще попрацюю на себе».
Стосунки з батьками теплі, хоч і різні. З мамою — глибока близькість і повага. З батьком — шанування його енергії й щирості, навіть якщо смаки розходяться. «Він давно зі мною не радиться. У нас різне відчуття життя. Я ставлюсь до цього як фан», — каже Пилип.
Викладання як продовження музики
Кілька років тому Пилип отримав запрошення викладати музичне мистецтво в Новопечерській школі — тій самій, де колись навчався. Він працює з підлітками 5–7 класів. «Діти розносять усе, що бачать. Центр уваги — п’ять хвилин». Його головна місія — за ці короткі хвилини закохати їх у звук і показати, що вони самі можуть творити. Раніше були лекції в університетах, але школа виявилася особливим викликом і радістю.
Ця робота дала йому бронювання. Він відкрито говорить про це, не драматизуючи. Для нього викладання — не «запасний аеродром», а ще один спосіб передавати те, що дає музика: відчуття, що ти не один і що всередині є голос.
Музика як терапія й відповідальність
Пилип Коляденко не хоче виступати на великих аренах на кшталт «Олімпійського». Йому ближчі камерні зали, де можна створити спільне переживання, а не шоу. Він працює над саунд-дизайном, новими матеріалами, мріє про великий живий проєкт, де музика, світло, сценографія й зал стануть однією історією.
Його пісні слухають ті, хто шукає не розваги, а усвідомлення. «Я шукаю слухача, який прагне зрозуміти, ким він є в цьому житті». У часи, коли багато хто тікає в гучність, Пилип пропонує тишу, яка лунає. І ця тиша вже зібрала навколо себе команду, аудиторію й власний світ, який не залежить від прізвища на афіші.
Сьогодні Пилип Коляденко продовжує писати для KADNAY, розвиває Phil It, стоїть біля дошки в школі й повертається додому до жінки, яка вміє зупиняти його поглядом. Його шлях — не бунт проти батьківської спадщини, а її продовження іншою мовою: мовою тиші, вразливості й справжньої емоції, яка залишає слід глибший за будь-які оплески.