Сьогодні, 8 вересня 2015 року, ми («гендерна» активістська спільнота) із гордістю та з радістю можемо сказати, що як мінімум декада розбудови політики гендерної рівності позаду. І подумати про певні наші успіхи. Колись політики боялися слова «гендер», і тому вітчизняний закон про гендерну рівність називається так, аби уникнути цього незрозумілого і страшного слова – Закон України про рівні права і можливості жінок і чоловіків. Дійсно, до назви не підкопаєшся. Адже хто виступить проти рівних прав і можливостей?
Зате у змісті Закону вас чекатиме приємний сюрприз – уже в самій статті 1 подаються визначення основних понять, серед яких і «гендерна рівність», і «гендерно-правова експертиза», і навіть «сексуальні домагання». Якраз Розділ 4 про забезпечення рівних прав і можливостей про жінок і чоловіків у соціально-економічній сфері привертає особливу увагу.
На курсах із гендерних студій я заохочую студенток вивчити на пам’ять статтю 17, яка може стати у нагоді тим, хто працевлаштовується і стикається із гендерною дискримінацією. Уявімо, що ви проходите робоче інтерв’ю і у вас раптом роботодавець розпитує у вас не так про ваші фахові навички, досвід роботи, а про заміжжя чи інші речі приватного плану.
Тут слід не розгубитися і продемонструвати знання вітчизняного законодавства, аби відстояти свої права – адже за що ми стояли на Майданах? Ви спокійно посміхаєтеся і зазначаєте, що не можете відповісти на це запитання, адже як свідома громадянка демократичної держави не можете сприяти порушенню статті 17 «Закону України про рівні права і можливості жінок і чоловіків» (від 8 вересня 2005 року), у якій йдеться про те, що «роботодавцям забороняється …. вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей». Упевнена, вам буде цікаво побачити реакцію роботодавця.
Принагідно закликаю ретельно почитати увесь текст 17 статті, адже так само роботодавець не може «в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі». Тому оголошення на зразок «на роботу потрібні продавці-консультанти (чоловіки) у медіа відділ» є дискримінаційними стосовно жінок, а пропонування секретарської роботи саме жінкам – щодо чоловіків. Тому якщо маєте сили та натхнення, чому б не поборотися за свої трудові права.
Успішних історій не так багато. Не знаю жодної стосовно відстоювання своїх прав відповідно до цього закону. І це не дивно, адже закон вважають радше декларативним документом, бо інші нормативно-правові акти не дуже то й узгодили відповідно до нього. От як карати роботодавців за випитування у працівниць приватної інформації? Чи за оголошення із преференціями працівниць чи працівників? Чи за те, що роботодавець не виконує норму із унеможливлення випадків сексуальних домагань або із забезпечення жінкам і чоловікам (зауважте, не тільки жінкам!) можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов’язками?
Зате перечитавши доволі невеликий за обсягом текст Закону, ви знайдете для себе щось цікаве та особисте. Наприклад, вам буде приємно, що саме ви виконуєте таку важливу місію, як «виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері». Чим не свідома громадянська позиція?
Або, от, на носі вибори, а у нас у Законі є стаття 15 про «Забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі». І хоча законодавці дуже боялися цього разу двох слів – «гендерна квота», усе ж таки маємо визначення «позитивні дії» – «спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права». Тобто, хоча не завжди чітко прописані, але практичні речі.
Я – за те, аби не винаходити щоразу нові велосипеди. Працювати із тим, що маємо. Удосконалювати, пропагандувати. Боротися за свої права. Хоча для цього треба принаймні уважно почитати закон.
Тамара Марценюк, к. соц.н., доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія»
