Автор Левчина Вероніка 
Людмила Семенівна Волинець народилася 1961 року в Херсоні. Дочка вчительки, вона виросла в місті, де з дитинства бачила, як працює система підтримки сімей. Саме там, у приміщенні колишнього дитячого садка, який вона сама відвідувала, згодом з’явився перший в Україні центр матері і дитини. Цей факт ніби замикає коло: дівчинка з Херсона стала однією з тих, хто десятиліттями будував нову архітектуру захисту дитини в країні.
Кандидатка політичних наук (дисертацію захистила 1996 року в Одеському державному університеті імені І. І. Мечникова за спеціальністю «Політичні інститути та процеси»), заслужена працівниця соціальної сфери, співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей», багаторічна консультантка Верховної Ради. Людмила Волинець — це не просто посади. Це понад двадцять років щоденної, іноді невидимої роботи, яка змінювала долю тисяч дітей.
Вона ніколи не ховалася за гучними титулами. Коли журналісти просили перелічити посади — ексзаступниця міністра сім’ї, молоді та спорту, екскерівниця офісу Уповноваженого Президента з прав дитини, ексдиректор департаменту усиновлення — вона відповідала коротко: «Мені все одно. На всіх позиціях я займалася лише однією темою — захистом дітей».
Шлях від громадського руху до державної політики
На початку 2000-х Людмила Волинець увійшла до громадського руху, який згодом перетворився на політичну партію «Жінки за майбутнє». Тема захисту дітей була там не декорацією, а стрижнем. У 2002 році вона балотувалася до Верховної Ради четвертого скликання, але не пройшла. Це не зупинило. Навпаки — перевело роботу в практичну площину.
Перший великий проєкт — центри матері і дитини. Ідея проста і жорстка: дати жінці, яка хоче відмовитися від новонародженого, безпечний простір, підтримку і час подумати. Не тиснути, не засуджувати, а створити умови, щоб дитина не опинилася в інтернаті. Перший такий центр відкрили в Херсоні. Місцеві жителі спочатку вийшли з протестами: «Не потрібні нам тут проститутки». Людмила Волинець вийшла до натовпу. Одна з демонстранток впізнала її: «Підожди, так ти Люда?» — і атмосфера змінилася. Сьогодні таких центрів в Україні близько вісімнадцяти. Через них пройшли тисячі жінок, і тисячі дітей залишилися з матерями.
Паралельно вона працювала над створенням інституції Уповноваженого з прав дитини при Президентові. Коли Юрій Павленко став міністром сім’ї, молоді та спорту, а потім Уповноваженим, Людмила Волинець була поруч на всіх етапах. Дванадцять років спільної роботи — рідкісний приклад професійної послідовності в українській політиці.
Реформа інтернатної системи: як усе починалося
Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х Україна мала одну з найжорсткіших інтернатних систем Європи. Десятки тисяч дітей жили в закладах, де індивідуальний підхід майже не існував. Людмила Волинець стала однією з тих, хто розробив концепцію прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу. Вона брала участь у підготовці ключових постанов Кабінету Міністрів №866 і №905, а також закону, який пізніше назвали «законом Фельдмана».
Прийомна сім’я — це 1–4 дитини, максимально наближена до звичайної родини. Дитячий будинок сімейного типу — 5–10 дітей, часто брати і сестри з однієї біологічної сім’ї, зі спеціальними гарантіями житла і пенсійного забезпечення для вихователів. Ці дві форми не можна змішувати. Коли їх починають ліквідовувати або зводити до спільного знаменника, страждають саме діти, які втрачають родинні зв’язки.
У 2005 році, уже як заступниця міністра, вона розробила коротку, на три сторінки, концепцію подолання дитячої безпритульності. За президентства Віктора Ющенка провели п’ять нарад під головуванням глави держави. Результат — системна робота, яка практично ліквідувала явище безпритульних дітей, які раніше жили в наметах просто на Майдані.
«Для мене найпринциповішим є питання компетентності. Я ніколи не працювала на високих посадах, не знаючи своєї теми. Діяльність із захисту прав дитини вимагає такої ж професійності, як і питання економіки чи фінансів», — ці слова Людмили Волинець звучать як особистий маніфест.
Війна і парадокс статистики
Повномасштабне вторгнення 2022 року поставило систему захисту дітей перед найважчим випробуванням. Здавалося б, кількість сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, мала стрімко зрости. Натомість офіційна статистика щороку фіксує зменшення на 1,5–2 тисячі. Людмила Волинець називає це прямо: «Україна — єдина країна у світі, де під час війни зменшується кількість дітей-сиріт. Бо ми їх просто не виявляємо».
У серпні 2022 року до переліку підстав для визнання дитини позбавленою батьківського піклування додали чотири суто воєнні обставини: батьки в полоні, батьки утримуються країною-агресором, батьки на окупованій території, а дитина на підконтрольній, батьки зниклі безвісти за особливих обставин. Але навіть це не призвело до зростання офіційних цифр. Багато дітей ховають родичі, боячись втручання влади. Система просто не бачить їх.
Процес усиновлення, який тимчасово призупинили на початку війни через хаос і фейки про «сиріт з евакуйованих дитбудинків», відновили вже в серпні 2022-го. До кінця літа усиновили понад 500 дітей. Але з’явилися жорсткі обмеження: громадяни, які виїхали за кордон, можуть усиновити лише після повернення. Те саме стосується дітей, евакуйованих за межі України.
Близько 20 % дітей з інтернатних закладів і 15 % дітей, які підлягали усиновленню, виїхали за кордон. Більшість залишилися в західних областях. Російська сторона погрожувала масовим усиновленням українських дітей. За інформацією, яку озвучувала Людмила Волинець, жодна українська дитина в РФ офіційно усиновлена не була — у них і своїх сорок тисяч сиріт у інтернатах.
Критика реформи 2020-х: де зникла дитина
У червні 2026 року в інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня» Людмила Волинець сформулювала найжорсткішу оцінку поточного стану реформи: «На цьому етапі реформи ми абсолютно втратили дитину». Деінституалізація триває понад двадцять років, але результат — катастрофічний брак сімейних форм виховання. У 75 % громад немає патронату. У половині — жодної прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу.
Патронат, запозичений із систем, де існують сімейні суди, позиціонувався як тимчасова підтримка для повернення дитини до біологічної родини. На практиці він розвивається лише в чверті-третині громад і часто сприймається як заміна прийомним сім’ям. Близько 60 % дітей з патронату не повертаються до рідних і знову потрапляють до інституцій.
Прийомні сім’ї і ДБСТ масово закриваються через конфлікти з органами опіки. Батьки-вихователі змушені самостійно «вибивати» виплати в Пенсійному фонді. Принцип взаємопідбору батьків і дітей майже зник. Якість влаштування падає, діти вибувають раніше строку.
Найбільша системна проблема, на думку експертки, — відсутність персональної відповідальності. Закон про відповідальність голови територіальної громади за дітей (№7087) з 2022 року лежить непідписаним. Децентралізація повноважень і фінансування допомоги сім’ям так і не відбулася. Координаційний центр із захисту прав дитини залишається дорадчим органом без реального штату і вертикалі.
Цікаві факти про Людмилу Волинець та її роботу
Перший центр матері і дитини відкрили в Херсоні в тому самому приміщенні дитсадка, де Людмила Волинець ходила в дитинстві. Це було не випадковість, а свідомий вибір — місце, де вона знала лікарів-акушерів і могла пояснити ідею «зсередини».
Статистика, якої не було. Саме під її керівництвом департаментом усиновлення вперше порахували дітей-сиріт і дітей, позбавлених піклування, за реальними категоріями, а не за даними 1990-х років.
Двадцять років однієї теми. Незалежно від політичних змін, партій і міністрів Людмила Волинець залишалася на позиції «я працюю тільки з дітьми». Від пропозицій, де не відчувала компетентності, відмовлялася.
Парадокс війни. Україна — єдина країна, де офіційна кількість сиріт під час війни зменшується. Експертка прямо називає це системним збоєм у виявленні дітей.
Книга нотаток. У Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського зберігається її робота «Про дітей, яких лелеки приносять державі» — нотатки несторонніх про реальність дитячого захисту.
Що залишається невирішеним
Старші діти (понад 10 років) майже не усиновлюються. Їх близько дванадцяти тисяч. Держава продовжує транслювати меседж «усиновлення як заміна материнству», а не «право дитини бути усиновленою». Третина дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей втратили житло через війну. Точкова допомога фондів, зокрема тих, що працюють під патронатом Олени Зеленської, не замінює системних змін у законодавстві.
Закон про запобігання домашньому насильству з 2022 року фактично не виконується на місцях. Випадки, коли батько з десятками приводів до поліції вбиває дитину (як у Радомишлі), стають можливими саме через відсутність алгоритмів швидкого втручання. ПТСР у військових, які повертаються, додає новий шар ризиків, з якими система поки не вміє працювати.
Людмила Волинець неодноразово підкреслювала: реформа почалася з форм влаштування, а не з виявлення дитини. Поки громада не матиме реального інструменту і відповідальності, поки не з’явиться вертикаль і децентралізоване фінансування, діти продовжуватимуть «зникати» зі статистики.
Сьогодні вона залишається однією з небагатьох експертів, хто пам’ятає, як усе починалося в 2000-х, і хто відкрито говорить про те, що відбувається зараз. Її голос — це не голос чиновника, який захищає відомство. Це голос людини, яка двадцять років дивилася в очі конкретним дітям і знає ціну кожної помилки системи.
Робота Людмили Волинець доводить просту, але важку істину: захист дитини — це не про красиві звіти і не про кількість закритих інтернатів. Це про те, чи є в країні хоча б одна доросла людина, яка відчуває персональну відповідальність за кожну дитину, що залишилася без родини. Поки таких людей одиниці, система залишатиметься крихкою. Але саме завдяки їм вона ще тримається.