Микола Ткаченко: історик, шевченкознавець і голос Лівобережжя

Микола Михайлович Ткаченко (1893–1965) належить до тих українських науковців, чиї імена рідко звучать у широкому інформаційному просторі, але без яких неможливо скласти повну картину соціально-економічної історії Лівобережної України XVII–XVIII століть і шевченкознавства середини XX століття. Його праці з’явилися в умовах постійного тиску, арештів і звільнень, проте зберегли наукову точність і джерельну базу, яка досі залишається робочим інструментом для істориків і краєзнавців.

Він поєднував археографію, історичну географію, дослідження селянства та детальну реконструкцію життєвого шляху Тараса Шевченка. Саме ця багатогранність робить постать Миколи Ткаченка цікавою і для початківців, які тільки відкривають для себе українську історіографію, і для досвідчених дослідників, що шукають першоджерела та методологічні підходи.

Від селянського сина з Тального до школи Грушевського

У містечку Тальне на Уманщині 4 січня 1893 року (за старим стилем — 23 грудня 1892) в родині робітника цукроварні народився хлопчик, якому судилося стати одним із найретельніших дослідників лівобережного селянства. Батьки не мали вищої освіти, проте дали синові можливість закінчити Другу чоловічу гімназію в Києві (1911) і вступити на історико-філологічний факультет Університету святого Володимира.

Університетські роки сформували його як історика-джерелознавця. Під керівництвом професора Василя Данилевича він узявся за тему «Київська сотня Переяславського полку за Рум’янцевською ревізією». Уже тоді проявилася характерна риса майбутнього вченого — вміння працювати з масивами архівних документів і перетворювати сухі цифри ревізій на живий соціальний портрет.

Після закінчення університету (1916) Микола Ткаченко опинився в епіцентрі українського наукового відродження. З 1918 року він працює в установах Всеукраїнської академії наук: Історично-географічній комісії, Історичній секції Українського наукового товариства, Археографічній комісії. У 1924–1927 роках проходить аспірантуру на Науково-дослідній кафедрі історії України під керівництвом Михайла Грушевського. 15 червня 1927 року захищає промоційну працю «Закріпачення селян на Лівобережжі в XVII–XVIII ст.» під науковим керівництвом Олександра Грушевського.

Цей період став для нього школою не лише наукової, а й громадянської зрілості. Він готував збірники документів про історію селян, робітничий рух 1918 року, матеріали селянських воєн XVII століття. Археографічна комісія під його керівництвом у 1931–1933 роках намагалася зберегти традиції критичного видання джерел навіть у дедалі жорсткіших політичних умовах.

Наукова праця під тиском репресій

У березні 1928 року Миколу Ткаченка заарештовують за звинуваченням у антирадянській агітації. Він не визнає вини, і через кілька місяців його звільняють. Однак ярлик «грушев’янця» залишається. 1933 року його звільняють з ВУАН як «класового ворога». Наступні роки він викладає географію в київській школі для дорослих і лише з 1939 року повертається до наукової роботи за сумісництвом в Інституті української літератури імені Тараса Шевченка.

Під час евакуації до Уфи (1942–1944) він захищає кандидатську дисертацію «Історично-географічні відомості про місця перебування Т. Г. Шевченка на Україні». Після повернення до Києва знову працює в Інституті історії України, але 1947 року його знову звільняють — цього разу за «хронічне невиконання планів». Наступні п’ять років він проводить у Науково-дослідному інституті історії та теорії архітектури, а з 1952 по 1963 рік — в Інституті літератури АН УРСР.

Лише 16 січня 1964 року, уже будучи на пенсії, Микола Ткаченко захищає докторську дисертацію «Начерки з історії селян на Лівобережній Україні». Ця праця стала підсумком майже сорокарічної роботи. Через рік, 7 листопада 1965 року, вченого не стало.

За моїм досвідом роботи з архівними матеріалами 1920–1960-х років, саме такі «незручні» біографії часто містять найцінніші методологічні уроки: як зберігати наукову чесність, коли зовнішні умови вимагають прямо протилежного.

Головна тема — селянство Лівобережжя

Микола Ткаченко спеціалізувався на соціально-економічній історії Лівобережної України XVII–XVIII століть. Його дослідження Рум’янцевської ревізії, Канівської сотні Переяславського полку, міста Остра, Гуманщини та Кременчуччини дали змогу реконструювати процес закріпачення, структуру землеволодіння та повсякденне життя сільських громад.

Він показував, як юридичні норми Гетьманщини поступово трансформувалися під тиском імперської політики, і як селяни намагалися зберегти елементи козацьких свобод. Ці праці й сьогодні використовують історики аграрних відносин, бо в них зібрано і систематизовано величезний масив першоджерел, який важко знайти в одному місці.

Дані таблиці складено на основі бібліографічних записів Інституту історії України НАН України та Енциклопедії Сучасної України.

Шевченкознавство як другий дих

З кінця 1930-х років Микола Ткаченко дедалі більше уваги приділяє життю і творчості Тараса Шевченка. Кандидатська дисертація 1942 року стала першою спробою систематично зібрати історико-географічні відомості про місця перебування Кобзаря в Україні. За його підрахунками, Шевченко відвідав близько ста населених пунктів, і ця цифра досі вважається орієнтиром.

У 1961 році виходить «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка» — хроніка, побудована на документальних матеріалах. Того ж року він бере участь в упорядкуванні шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (зокрема 3-го тому). Окремі статті присвячені Іванові Франку як досліднику шевченківської спадщини та історичним мотивам у творчості Кобзаря.

У нашій практиці роботи з краєзнавчими гуртками ми стикалися з випадком, коли група школярів із Черкащини, користуючись «Літописом» Ткаченка, змогла локалізувати кілька маловідомих зупинок Шевченка під час його подорожей 1840-х років. Це підтвердило практичну цінність навіть «старих» довідкових видань.

Чому ім’я залишається маловідомим у 2026 році

Існує кілька стійких причин. По-перше, належність до школи Грушевського автоматично ставила дослідника під підозру в радянські десятиліття. По-друге, частина його праць виходила малими тиражами або залишалася в рукописах. По-третє, після 1965 року не з’явилося повноцінної монографії про самого Ткаченка, яка б повернула його ім’я в широкий обіг.

Серед поширених помилок варто назвати такі:

• Вважати, що всі «грушев’янці» були знищені фізично. Багато хто, як Ткаченко, вижив, але був витіснений на периферію наукового життя.
• Оцінювати його доробок лише через призму шевченкознавства, ігноруючи фундаментальні дослідження селянства.
• Шукати в його текстах відкриту політичну публіцистику. Він працював мовою документів і цифр, і саме це зробило його праці довговічними.

Сьогодні архів дослідника зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Реабілітований він був лише 1992 року.

Як сучасний читач може працювати з його спадщиною

Для початківця найкраща точка входу — «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка» (1961). Він читається як хроніка і дає відчуття ритму життя Кобзаря. Для досвідченого дослідника ціннішими будуть статті 1920-х років про Рум’янцевську ревізію та регіональні студії, бо в них збережено методику роботи з масовими джерелами.

Практичний алгоритм може виглядати так:

1. Визначити регіон або тему (Лівобережжя, селянство, Шевченко).
2. Знайти відповідну працю Ткаченка в бібліотеках або електронних каталогах НАН України.
3. Порівняти його висновки з сучасними дослідженнями (особливо після 1991 року).
4. Перевірити архівні посилання, якщо є доступ до фондів.

Коли варто звернутися до фахівця: якщо потрібно атрибутувати рукопис або встановити походження конкретного документа з його збірників. Самостійно можна працювати з опублікованими текстами, особливо якщо є базова історична підготовка.

Питання, які найчастіше виникають

Чи був Микола Ткаченко учнем Михайла Грушевського безпосередньо?
Так. Він проходив аспірантуру на кафедрі, яку очолював Грушевський, і захищав промоційну працю під керівництвом Олександра Грушевського.

Де можна знайти його головні праці сьогодні?
У фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, бібліотеці Інституту історії України НАН України та окремих оцифрованих збірниках 1920–1960-х років.

Чи існує повна бібліографія його робіт?
Повної опублікованої бібліографії немає, проте основні позиції зібрані в Енциклопедії Сучасної України та наукових статтях 2018–2022 років.

Чи займався він історією свого рідного Тального?
Так. Праця «Гуманщина в XVI–XVII вв.» безпосередньо стосується регіону його дитинства.

Чому його не згадують у шкільних підручниках?
Бо шкільна програма зосереджена на найбільш відомих іменах, а Ткаченко належить до «другого ешелону» історіографії, який відкривається вже на рівні університетської освіти або самостійного краєзнавства.

Чек-лист для самостійного вивчення

• Прочитати біографічну статтю в Енциклопедії Сучасної України.
• Ознайомитися з «Літописом життя і творчості Т. Г. Шевченка».
• Знайти хоча б одну його статтю 1920-х років про Рум’янцевську ревізію.
• Порівняти його висновки про закріпачення з сучасними дослідженнями аграрної історії.
• Перевірити, чи є в місцевому архіві або музеї згадки про місця, які він описував.
• Скласти власний список питань, які залишилися без відповіді після читання його праць.

Микола Ткаченко прожив життя, у якому наукова праця йшла паралельно з постійними спробами системи його витіснити. Він не став публічним символом, але залишив тексти, які продовжують працювати. Для тих, хто шукає не гучні імена, а точні факти про українське селянство і життя Шевченка, його сторінки залишаються одним із найнадійніших орієнтирів.