Нині тема жінки на війні не видається новою. За останні два роки наша країна виховала нове покоління жінок – волонтерок, медпрацівниць, військових, які хоробро воюють, борються за життя в АТО часом дуже дорогою для себе ціною. Жорстоко звучать ці слова, але війна розкрила потенціал сучасної українки у військовій справі, дозволила продемонструвати сталеву силу духу, поглибила патріотизм і спонукала серця битися безстрашно. Тепер жінка на фронті – явище не унікальне, проте не кожна наважиться на такий крок. Але жінка на війні – рівна чоловікові, а в деяких випадках – навіть цінніша професіоналка.
Олена Мосійчук (позивний – Мальок), жінка-парамедик в АТО
«Порада жінкам: АТО – це війна без правил та пощади. Ніколи не давайте слабинку й ніколи не показуйте слабкі сторони. Хай Боги вас бережуть».
«Я завжди була бойова. Як друзі кажуть, “борза”, бо завжди відповідала за вчинки та слова».
Олена Мосійчук народилася в Дніпропетровську, де тепер проживає її сімя. Навчалася в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті. Також отримала освіту в Естонії у військово-медичному інституті.
Родина в Олени невелика, але міцна: мама, яка завжди підтримує та поділяє її рішення, і син – найдорожча людина у світі. «Матуся доглядає сина, я відвідую їх постійно, дзвоню, – розповідає Олена. – Син знає, де я і чим займаюся, пишається мною. Є в мене ще велика бойова сім’я, яка з’явилася за період війни. Це мої брати!».
З гендерною нерівністю Олена особисто майже не стикалася. «Хіба що коли водила авто, – пригадує жінка. – Буває, якийсь бовдур робить зауваження тільки тому, що ти жінка. Мовляв, не заробила на авто, то й не їзди! Інколи, коли спортом ще у школі займалася, були ситуації гендерної нерівності, та я їх навіть і не пам’ятаю».
Олена вважає, що з народження жінки та чоловіки змагаються за місце лідера чи лідерки у світі. В АТО вона з самого початку. Спершу волонтерила, а потім залишилася як боєць, бо на фронті були друзі й ті, хто потребував допомоги лікаря/ки.
В АТО у своєму підрозділі Олена жодного разу не відчувала гендерної нерівності. За її словами, хлопці, з якими служила, виховані. Завжди належно оцінювали її як професіоналку. «А от у військкоматі я, мов баран рогами, добивалася того, щоб мене поставили на облік, – зізнається Олена. – Багато чого чула від тилових пацюків у військкоматі, що купила УБД і прийшла, а що тобі тут треба? Тебе туди ніхто не посилав та таке інше. Часто в маршрутних таксі доходить до лайки з водіями. Бо дуже їм не віриться що жінка воювала й захищала країну, поки вони тут дупи свої віджирали. Також хлопцям легше пільги та житло отримати, аніж нам. Бо ми не призовні, – як мені відповіли. І, окрім папірця про те, що я служила, мені нічого не дають. Тобто якщо я жінка, мені не прийшла повістка й немає військового квитка, то я ніхто. Як борюся???».
Олена півроку ходить до держструктур, але самотужки складно бюрократію подолати. Але щоразу знаходить сили, хоча поки що всі її намагання закінчуються лайкою.
Після АТО, за словами Олени, її життя – це суцільне пекло. Докази перебування в АТО, лікування контузій, які не реєструвала, бо переходила їх на ногах, і не знала, що потім буде гірше, вибивання пільг…
«А тепер мені кажуть, – безнадійно зізнається Олена, – що півроку пройшло, тому я вже нічого не зможу отримати . Моє життя – це ходіння по кабінетах жирних тилових пацюків, пусті розмови й пусті обіцянки. І я зрозуміла, що краще б я не поверталася з війни. Там люди, які знають, що таке честь, що таке повага один до одного. А тут, у цивільному житті всі думають, як один одного *******.»
Її правило – цінувати кожну хвилину, бо «чорна з косою завжди ходить за нами».
Оленина робота – це її життя, це відданість народу й воїнам. «Я живу своєю роботою, – каже жінка. – Ну де б я не була в АТО, мене завжди поважали й цінували. Бо, мабуть, розуміли, що їхнє життя залежить від мого професіоналізму».
Олена пригадує випадок, коли в АТО стався вибух: «Ми з хлопцями нарівні працювали, завжди з моїм підрозділом робили все нарівні. Я, як і всі, заряджала міни, вантажила міни, їздила на авто, спала стільки ж, як і вони, іноді й менше, але найбільше, звичайно, роботи було в мене, коли були поранені – і витягнути, і надати допомогу, і довезти. Я була парамедиком і водієм у полку “Азов” у підрозділі артилерії».
За два роки на фронті Олена врятувала понад сотню життів.
Юлія Паєвська (Тайра), жінка-парамедик, інструкторка з тактичної медицини
«Я хотіла би, щоб одним із гасел української армії стало таке: “У нас немає в армії солдат-жінок, у нас є солдати, які народились жінками“»
Президентка Федерації Айкідо «Мутокукай Україна», нагороджена Медаллю «Захиснику Вітчизни».
Юлія Паєвська народилася в Києві в родині військовослужбовців. За фахом вона художниця-дизайнерка та викладачка айкідо з 20-річним досвідом. На фронт пішла свідомо. За словами Юлії, українці/ки мусять зупинити й вигнати ворога зі своїх домівок, інакше Україна навіки лишиться колонією, а наші діти не будуть вільні на своїй землі. Юлія вважає, що можливо саме зараз – той останній шанс для країни здобути істинну незалежність.
Її рішення захищати країну підтримали донька та чоловік.
«Цей відрізок мого життя почався з першого дня Майдану й закінчиться, коли ми здобудемо перемогу». За весь час перебування в зоні бойових дій гендерних непорозумінь їй не доводилося бачити. «В АТО до мене особисто ставляться завжди добре, – розповідає Юлія. – Якщо жінки поводяться достойно та професійно – повага гарантована».
Тайра постійно працює над собою – підтримує належний рівень професійної й фізичної підготовки, постійно навчається, моніторить усі новини й досягнення у сфері тактмеду й військової науки.
«Помилки на війні обходяться занадто дорого, – говорить Юля. – Ми мусимо постійно вчитись. Я вважаю, що жінки в армії не можуть собі дозволити розкіш у чомусь поступатися чоловікам. Жінок постійно оцінюють, і якщо якийсь боєць середнього рівня підготовки на навчаннях показує посередній результат, на це зазвичай не звертають особливої уваги, якщо ж помиляється жінка, її помилку обов’язково помітять. Тож ми мусимо підтримувати вищий рівень навичок».
Тайра розповідає, що коли приїхала в АТО нова волонтерка, то вона помітила, як хлопці подають їй руку, допомагаючи вийти з машини, підносять її речі, відчиняють двері. Звичайну ввічливість із мирного життя Юлія сприймала на війні як щось недоречне. «Ніхто за тебе на війні не буде виконувати твою роботу, – переконливо говорить Тайра. – І ніхто не буде носити за тебе твій автомат. А справжній солдат такого ніколи й не допустить. Війна це важка та брудна робота».
Юлія розвінчує думку про те, що жінкам на війні психологічно тяжче, ніж чоловікам. «Жінки мають більш гнучку психіку й адаптуються до екстремальних умов швидше і з меншими втратами, – з досвіду говорить Тайра. – Можливо, фізично непідготовлені дівчата будуть мати проблеми, але, якщо вони впевнені, що бути солдатом – їхнє покликання, вони здолають усі перепони».
Основним правилом життя Юлії Паєвської є контроль своїх думок та вчинків. Вона вважає, що самовдосконалення кожної особистості робить світ кращим. Юля також переконана, що багато жінок можуть знайти достойне місце на фронті, але їм варто зважити свої наміри, навички, фізичні та психологічні здібності.
«Головне – не стати тягарем для підрозділу. Якщо ти впевнена, що будеш корисною бойовою одиницею, маєш бажання й достатньо навчена, військо зустріне тебе без упередженості, і для тебе знайдеться достойне місце».
Воїн – це не є гендерна приналежність. Воїн – це той, хто стоїть між ворогом і тим, що він любить.
«Чим я буду займатися після війни? Подивимося – після війни…» – сміється Юлія.
Олена Білозерська, бойчиня Української добровольчої армії
«Я воюю за мою державу, щодня долаючи власні слабкості, і це приносить мені задоволення».
«Я не краща за інших, та краща за себе ймовірну».
Олена Білозерська народилася й виросла в Києві, у родині інженерів. Має вищу гуманітарну освіту й усе життя працювала в гуманітарній сфері.
Останні 10 років перед війною була журналісткою і правозахисницею. Її захоплення – поезія й військова справа.
У 2004 році долучилася до УНА-УНСО й регулярно брала участь у вишколах. За словами Олени, вона не вірила, що в Україні колись почнеться війна, проте ця війна й не стала для неї несподіванкою. «Коли почалася війна, – говорить жінка, – практично всі мої знайомі, здатні тримати в руках зброю, пішли на фронт: частина в майбутній ДУК ПС, частина в 131-й батальйон ЗСУ, так званий “унсовський”. Ми з чоловіком у квітні 2014 року теж поїхали на Схід і два роки воюємо у складі спочатку ДУК “Правий сектор”, тепер “Української Добровольчої Армії під проводом Дмитра Яроша”». Олена впевнено додає, що питання про те, чи буде її родина осторонь цієї війни, навіть не розглядалося. Єдиний вибір для неї був – іти солдаткою чи воєнною кореспонденткою. «Оскільки ж на війні – і це тверде моє переконання, – зізнається Олена, – журналістиці місця немає, а лише пропаганді, то пішла солдаткою. Стріляти на той момент уже вміла, основи тактики знала. Писати й знімати, звичайно, продовжую, бо дуже звикла до того, але це для мене тепер не головне».
Узимку 2015 року Олені довелося вибиратися з охопленої пожежею будівлі, у якій детонував боєкомплект. «Мене тоді вибухом викинуло з першого поверху в підвал, – пригадує Олена. ‒ До кінця зими проходила на милицях. Так от, у тій будівлі я покинула документи, мобільні телефони й дороге спорядження, а схопила зброю і дві свої відеокамери. Коли мене викинуло вибухом, перше, що зробила – пальцями, а не розумом, бо була контужена й нічого не тямила, – це ввімкнула камеру GoPro на шоломі».
Олена служить разом із чоловіком. Бути разом на фронті – це, мабуть, ідеальний варіант для подружжя, адже небезпека та щоденний ризик роблять стосунки рівноправними, відвертими й міцними.
Оленині батьки, у яких вона єдина дитина, переживають, але підтримують.
У так званій «АТО» гендерна нерівність і гендерні стереотипи, за словами Олени, мають місце. «Але після унсовського досвіду для мене це все квіточки, – жартівливо говорить жінка. – На фронті багато жінок, які займаються “суто чоловічою” роботою: снайперки, кулеметниці, саперки. І якщо дівчина хоче, вона проб’ється, і ніякі гендерні стереотипи на заваді не стануть». Проте Олена додає, що у ЗСУ такі дівчата найчастіше за документами перебувають на небойових посадах ‒ рахуються, наприклад, кухарками, у кращому разі санінструкторками. З досвіду Олени – і чоловіки так само. Олена переконана: коли доброволець хоче йти воювати, він записується на будь-яке вільне місце: сапер рахується кулеметником, кулеметник електриком… тому… на фронті мають бути лише ті дівчата, які змогли туди пробитися, бо вони вже пройшли відбір і точно будуть корисні фронту як солдатки, а решті – краще допомагати в тилу.
Олена без сумніву заявляє, що жінка може бути хорошою солдаткою. «Особисто мені довести чоловікам, що я не гірша за них на фронті, удається єдиним чином: не лякатися та зберігати присутність духу в небезпечних ситуаціях. Хлопці знають, що я не бігаю так само швидко, як вони, і вагу тягаю десь у чотири рази меншу – зате ніколи не впадаю в істерику, не починаю кричати, метушитися, закривати голову руками, бігти в незрозумілому напрямку. На найбільш небезпечні завдання, де від бійців вимагається велика фізична витривалість, хлопці мене з собою зазвичай не беруть. Мені це прикро, звичайно, але я розумію, що, не дай Боже, не повинна стати для них у бою тягарем».
Олена розповідає, що до жінок в «АТО» ставляться так само, як і поза «АТО», – по-різному. Іноді справедливо, іноді не зовсім. Багато хто досі думає, що дівчата йдуть на війну, аби познайомитися там із хлопцями. Це неправда, викликана повним незнанням ситуації. Якби дівчата просто хотіли познайомитися, вони могли б служити на базах, на небойових посадах. Ця робота дуже потрібна й корисна, але дуже важко знайти тих, хто погодиться її виконувати, бо всі – і хлопці, і дівчата – рвуться на передову.
Олена зазначає, що на передовій дівчат оберігають. Але якщо жінка тримає себе не як дівчина, а як воїн і не приймає поблажок, пов’язаних зі статтю, то й ставлення доволі швидко стає відповідним. «Нікого не цікавить, – упевнено говорить Олена, – якої статі, наприклад, кваліфікований сапер. До речі, у нас у 8-му батальйоні УДА служить дівчина – сапер і гранатометник. Справляється зі своєю роботою краще за хлопців, до того ж у щоденному спілкуванні вона дуже мила й приємна, і всі її поважають».
Жінки, які хочуть служити, на думку Олени, мають служити. Чи здатна кожна з них воювати на передовій, покаже практика.
Тетяна Винник
