Жіноча агенція новин JINHA працює на Близькому Сході й прагне змінити маскулінну мову медіа. Повага зустрілася з журналістками в їхньому офісі на сході Туреччини.
Квартира на останньому поверсі типового для Діярбакира багатоквартирного будинку. Над дверима табличка – JINHA. «“JIN” курдською означає “жінка”, “HA” – скорочення від турецького “haber”, тобто “новини”», – пояснює Ґюзіде, єдина, хто в цьому офісі вільно володіє англійською.
Ми знайомимося, але Ґюзіде не називає свого прізвища. Згодом я дізнаюся чому.
Сідаємо біля вікна просторої кухні. На столі у великій жаровні лишилося трохи страви, що нагадує овочеве рагу і назву якої я одразу забуваю. Поки ми спілкуємося, колєжанки час від часу забігають на кухню пообідати, покурити, налити чаю.
– Ми готуємо по черзі. Ще в нас немає прибиральниці, тому кожного тижня двоє з нас миють офіс. Моя черга була вчора.
Дівчина розповідає, як заснували єдину на Близькому Сході агенцію новин, де працюють виключно жінки:
– Кореспондентки, редакторки, наші cameramen, тобто camerawomen, – виправляється, – усі жінки.
– А якщо чоловік дуже хоче з вами працювати?
– Є інші агенції новин, він може піти туди, – Ґюзіде категорична.
Свої перші новини агенція зробила 8 березня 2012 року. Тоді, чотири роки тому, кілька жінок з Діярбакира зібралися й вирішили створити ресурс, який пропонував би новини з жіночого погляду. Ґюзіде пояснює, що найбільше допекло журналісткам:
– Візьмемо ситуацію зґвалтування. Коли медіа говорять про це, наголошують на тому, чому жінка була сама на вулиці вночі, чому була вбрана в коротку сукню, чому зробила макіяж? Медіа намагаються легалізувати чоловіче зґвалтування. Вони не говорять, що це насилля проти жінки. Але причин для зґвалтування не існує. Жінка може вийти з дому гола, і це не дозволяє її ґвалтувати.
Заснована в Діярбакирі, найбільшому місті переважно курдського південного сходу Туреччини, агенція з часом розширилася. Сьогодні має офіси в Стамбулі й Анкарі, мережу кореспонденток у різних містах країни, а також в Іракському Курдистані та Рожаві – так курди називають Сирійський Курдистан (Рожава буквально означає «захід», а курдські території в Сирії – це західна частина Курдистану; хоч цієї країни ніколи не було на мапі, та курди знають, де її межі). Загалом в агенції працює 60 жінок віком від 18 до 35 років. Більшість – волонтерки.
Переважно JINHA робить курдські новини кількома мовами: англійською, турецькою, а також двома діалектами курдської – курманджі (поширений у Туреччині, на півночі Іракського Курдистану й у Сирії) і горані (ним розмовляють курди в Іракському Курдистані й Ірані).
– У нас немає начальниці. Кожна знає свою відповідальність. Наприклад, я маю перекладати новини англійською. Ніхто не каже мені, які саме. Я вибираю, – Ґюзіде наголошує на слові «Я», – тому що знаю, які новини важливі.
Дивуюся: якщо вони волонтерки, значить, працюють безкоштовно? А якщо колєжанки сваряться, немає начальниці, за ким же останнє слово? Тут мене повертають до ідеологічних засад курдського руху:
– Ми віримо в людей. За своєю природою люди не потребують начальника, не потребують ієрархії. Вони можуть управляти собою самі. Такою є жіноча перспектива. Жіноче бачення світу – інакше.
На моєму обличчі помітний сумнів, тому Ґюзіде заходить з другого боку:
– От для вас важливі гроші чи люди?
Відповідаю, що грошей потребую тільки на життя, пояснюю, що поїздкою в Діярбакир не зароблю нічого, коротше, не надаю грошам великого значення.
– Чому? – запитує моя співрозмовниця.
– Ну-у… Такий спосіб мислення.
– Ось! Різниця між чоловіком і жінкою – спосіб мислення! Я не можу пояснити, чому це так, але весь час жінки стараються для добра інших людей. Ми не прагнемо керувати. Якщо люди живуть у мирі, для нас цього достатньо. І особисто моя точка зору така: якщо більше жінок буде в політиці, то мирнішим буде світ.
Нашу розмову перериває гуркіт військового літака, що пролітає низько над містом, одразу за ним – звук автомобільної сирени. Ґюзіде закурює.
– Що стосується фінансового боку, то це відбувається так. Якщо котрась із працівниць потребує грошей, вона їх отримує, а якщо не потребує – працює так. Хтось, наприклад, сьогодні мене спитає, чи треба мені зараз гроші. І я скажу, що зараз – ні. А за два тижні прийду й сама попрошу, тому що будуть потрібні.
Фінансується JINHA підписниками, які купують новини на сайті. Наразі мають їх 90.
Запитую, як саме вони прагнуть змінити маскулінну мову медіа й що значить – новини з жіночої перспективи. По-перше, JINHA уникає прізвищ:
– Тому що вони походять із батьківського боку. Коли публікуємо новини, то лише перший раз уживаємо прізвище. Другий і подальші рази (чи говоримо про жінку, чи про чоловіка) – пишемо тільки ім’я. Ми не використовуємо формулювань на кшталт «містер такий-то» чи «міс така-то», як це зазвичай робиться з прізвищами.
В матеріалах JINHA чути переважно голоси жінок і дітей.
– Коли під час прес-конференції виступають різні спікери, і серед них є хоча б одна жінка, ми слухаємо її. Так само з фото – ми зазвичай використовуємо фото жінок і дітей.
Ґюзіде усміхається: звісно, є випадки, коли треба процитувати слова чоловіка. Але якщо є альтернатива, то перевагу надають жінці.
– Хочете знати чому? Тому що всі агенції новин у світі, усі канали й радіостанції говорять про чоловіків. Ми знаємо: якщо не візьмемо виступ чоловіка, усі інші видання це зроблять. Не так із жінками.
Пролітає другий літак. У сьогоднішньому Діярбакирі в таких випадках кажуть, що літаки полетіли в Іракський Курдистан бомбити позиції Робітничої партії Курдистану. Розмова переходить на тему жінок у війні. Природно, у JINHA невдоволені тим, як «чоловіча журналістика» показує воячок:
– Жінки в Рожаві мусять брати в руки зброю, не добровільно, а щоб захистити життя. Медіа говорять, що жінки воюють проти «Ісламської держави», проти тероризму, але ніколи не дають головної проблеми жінок: жінка змушена воювати, а це непросто. Дійсно непросто. Вони публікують фото дівчат з автоматами, і читачі реагують захоплено. Але хто знає, яке важке життя цих дівчат? Про це не пишуть.
Та ще більше обурює журналісток в JINHA те, як чоловіки реагують на фото членкинь жіночих збройних формувань у Сирії:
– Коли ми даємо новини англійською в соцмережах, чоловіки коментують: які гарні курдські жінки. Що ви маєте на увазі? Ідеться про війну, про що ви взагалі говорите?!
Цікавлюся, як чоловіки ставляться до жінок-репортерок. Адже тут, на сході Туреччини, суспільство доволі консервативне, попри всі спроби емансипації курдського руху. Дізнаюся, що переважно їх підтримують альтернативні незалежні медіа. Але й вони не одразу повірили в успіх JINHA.
– Казали: жінки спробують, але не вийде – і вони здадуться. Лише з часом люди в нас повірили.
– Наскільки суспільство готове до жіночої емансипації?
– Деякі чоловіки досі думають, що жінки мають лишатися вдома – так, я говорю про курдських чоловіків, – доглядати дітей, вийти заміж і підкорятися чоловікові. Багато речей поволі змінюється, та працювати є над чим. Але курдський рух має понад 40-річну історію, тому процеси емансипації почалися віддавна.
І це стосується не лише великих міст.
– У 90-х з кожної курдської сім’ї один чи двоє осіб приєдналися до Робітничої партії Курдистану. І тому, коли сьогодні представники курдського руху говорять про права жінок, наприклад, люди дослухаються, для них це дуже важливо. Вони відчувають себе дітьми тих, хто в 90-х роках приєднався до курдської боротьби й загинув.
Літак пролітає втретє, за ним проїздить швидка з сиреною. Ґюзіде запитує, як справи в Україні, і ми переходимо на розмову про інформаційні війни.
На момент розмови дві репортерки JINHA кілька місяців перебувають в ув’язненні. Одну з них, Берітан, арештували, коли вона висвітлювала демонстрацію. Привід для затримання: журналістка виглядала «збудженою», а вже потім поліція знайшла на її сторінці у Twitter фото жінки, убитої в Рожаві. Берітан звинуватили в підтримці терористичної організації – за цим звинуваченням проходять тисячі учасників та учасниць курдського руху в Туреччині. Другу репортерку, Рожду, арештували під час рейду поліції в університетський гуртожиток. В її соцмережах знайшли коментарі щодо ситуації в Туреччині – і звинуватили за тією ж статтею, що й Берітан (29 березня відбувся суд, журналісток звільнили).
Не встигаю завершити логічне запитання про те, чи не бояться журналістки за своє життя, як Ґюзіде відповідає з усмішкою:
– Звісно.
– Але як ви долаєте цей страх?
– Нещодавно були вибухи в Стамбулі, в Анкарі. Тут (на курдському південному сході Туреччини – СО) тривають сутички між курдською молоддю й турецькою поліцією. Ти не знаєш, де можеш бути вбитою. То для чого боятися? Ризик є завжди.
Бути журналісткою в Туреччині означає, що ти маєш робити ті новини, які від тебе вимагає уряд. Якщо не хочеш – тебе звинуватять у членстві в терористичній організації. Але влада матиме тільки більше ворогів – нині діти постійно бачать насильство.
Але держава не зможе вбити всіх курдів.
Світлана Ославська
