У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.Перший шлюб Гальшка взяла у 14 років
Шляхетність її походження – поза всякими тлумаченнями й сумнівами. Батько – православний український князь Ілля Острозький. Мати – позашлюбна донька польського короля Сизігмунда І Старого Беата Костелецька. Здавалося б, доля мала бути милостивою до Єлизавети (Ельжбети, Євдокії, Гальшки) з самого народження, осипаючи її життєвий шлях немислимими щедротами. Та, власне, ще до народження Гальшка отримала величезні володіння, міста й маєтності – з заповіту батька. Ілля Острозький так і не дочекався доньки, помер наглою смертю – чи то від гарячки, чи від підлого отруєння. На смертному одрі він заклинав і молив дружину Беату й брата Василя-Костянтина жити в мирі та злагоді – ніби передчував майбутні чвари та драми.
Острозький замок. Малюнок Зігмунта Фогеля
Інтриги й чвари не забарились, адже “нема спокою голові в короні”. Щойно досягнувши повноліття, Василь почав виявляти претензії на права глави сімейства, а заодно й на маєтності, а заодно й на майбутнє племінниці Гальшки, яка вже підростала, уміла читати й писати, зналася на Святому Письмі, вільно говорила українською і польською. У домі найбагатшої спадкоємиці Речі Посполитої товклися юнаки знатних магнатських родів. Існує легенда, що серед претендентів на руку Гальшки був і славетний український магнат Дмитро (Байда) Вишневецький.
У ці часи шлюб багатої і вельможної дівчини, та ще й з дещицею королівської крові в жилах, був дуже непростою, а часом і темною грою, головними козирними картами в якій були гроші, політика та впливи. Уподобання нареченої враховували хіба в останню чергу, адже її одруження мало стати лише найбільш виграшною комбінацією для майбутнього розподілу коштів і впливів.
Беата Костелецька (картина невідомого автора)
Беата нікуди не поспішала. Ретельно зважувала можливості й перспективи. Вона вже майже віддала перевагу канівському та черкаському старості, першому красеню й лицарю Русі Дмитрові Сангушку. Гальшці він теж подобався, але мати все одно зволікала, тягнула, наполягала на необхідності королівського дозволу. Чи то не хотіла так швидко розлучатися з 14-річною донькою, чи то боялася втратити права на управління маєтками. Подейкують навіть, що Беата й сама мала гарячі жіночі почуття до доньчиного нареченого. Урешті й Сангушку, і опікунові Василеві Острозькому урвався терпець. Вони взяли замок приступом, до матері приставили варту, а Гальшку відвели в каплицю, де й відбулося вінчання, після якого молодята зразу ж поїхали в Канів, а Василь залишився господарем Острога.
Другий шлюб як стратегічний хід короля
На цьому нещастя мусили закінчитись, адже Гальшка загалом прихильно ставилася до чоловіка й хотіла нарешті знайти якусь гармонію й рівновагу. Їй знову завадила мати. Сповнена ненависті та бажання поновити колишнє становище, вона впала на коліна перед королем і зажадала справедливості й помсти. Осліплена надією, Беата не хотіла розуміти, що рішення короля не покращить її становища, що не доведеться їй уже бути матір’ю дівчини на виданні й управляти маєтностями, адже почалася суто чоловіча гра, у якій для жіночої волі немає місця.
Король засудив Сангушка до страти й безчестя – цей вирок і виконало одного ранку військо Мартина Зборовського – в маленькому чеському селі, де наречені ховалися від репресій. Даремно Гальшка падала в ноги катам і благала милосердя. Жіноче слово тут не мало сили. Її посадили в ридван і повезли у Познань, де через деякий час вона змушена буде говорити на суді не про щасливий шлюб і болісну розлуку, а про викрадення і визволення “з полону”.
Тим часом при дворі знову торгувалися за руку й посаг князівни Острозької. Король мав амбітні плани – за допомогою шлюбу зміцнити свій союз із Гурками, наймогутнішим магнатським родом Великопольщі. Такий вирок був справжнім ударом для матері й доньки. Тепер Беата зрозуміла, що зробила для Гальшки не краще, а гірше. Лука Гурка був не тільки на 35 старший за свою наречену, а ще й мав репутацію справжнього тирана. Але на сльози й протести обох жінок ніхто не зважав, адже вирішувались “куди важливіші” речі.
Після вінчання, яке проходило у великому поспіху й істериці, Беата зважилась на трагікомічний крок і втекла з донькою до Львова, де їх прихистив монастир домініканців. А далі події розвивалися як у дешевому авантюрному романі. Доки ображений Лука Гурка жадав повернути дружину разом з усім приналежним посагом і, залучившись підтримкою короля, збирав військо, Беата шляхом інтриг, підступів і таємних листувань, зуміла знайти доньці ще одного нареченого – князя Симеона Юрійовича Слуцького. Під виглядом сліпого старця він зумів обминути облогу, зайшов у монастирський двір, скинув жебрацькі лахи й представ перед нареченою в коштовних кармазинах. Шлюб в обложеному монастирі був дещо театральним, але він таки був шлюбом, попри канонічні сумніви монаха, заспокоєні проте чималою грошовою сумою. Тепер Гальшка мала шанси помиритися з могутнім дядьком, а Беата – повернути свій вплив на доньчині маєтності. Мабуть, так би й було, аби міський староста Львова, утомлений довгою осадою та гнаний погрозами короля, не перекрив водогін. Браму довелося відчинити. Новоспечену наречену схопили й повезли геть.
Вежа в Шамотулах, де утримували Гальшку Острозьку
Цікаві авантюри на цьому закінчуються. Лука Гурка всіляко намагатиметься добитися прихильності зрадливої нареченої, але не зможе. Гальшка, сповнена родової гідності, проведе 12 років ув’язненою в чорній вежі в Шамотулах, але так і не визнає Гурку своїм чоловіком. Мати й далі плестиме інтриги, писатиме листи, відповідатиме в судах, намагаючись довести те, що доводити марно, утвердитись у тому, в чому середньовічній жінці утвердитись неможливо.
Останні роки життя – роки самотності, ділових оборудок та благодійності
Гальшка здобуде свободу лише в 1573 році, після смерті Гурки. Уже навчена вбиратися винятково в чорне, мало говорити й нікому не вірити. Дехто вважає, що вона втратила розум у вежі. Дехто не погоджується – буцім вона змалечку була трохи дивна.
Чорна Княгиня портрет Юрія Нікітіна, 1998
Як би там не було, але після 1573 Гальшка вміло управлятиме залишками свого майна. З більшою частиною своїх статків княгиня вчинить мудро – перепише їх на дядька Василя Острозького, вочевидь розуміючи, що лише в такий спосіб можна відвоювати собі дещицю свободи в зажерливому й захланному чоловічому світі. Останні роки свого життя Гальшка проведе в Закриниччі на поділлі, де купуватиме й продаватиме землі, свідчитиме в судах і вирішуватиме всі свої справи в ясному розумі. Може, саме цього й не могла простити жінці її сувора темна доба? Може, саме тому решту життя Гальшка проведе в самоті? Як би не було, але там, у Закриниччі, в аскетичному затворництві, Чорна Княгиня посіє перші зернини українського жіночого меценатства – мріятиме збудувати лікарню та школу.
1579 року Гальшка Острозька складе заповіт, згідно якого її майно має бути поділене між родичами й слугами, а окремо вона залишає кошти на заснування й облаштування земської лікарні та знаменитої Острозької академії – «…на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
Острозька академія у наші дні
Цей вчинок був безпрецедентним на ті часи. Середньовічна жінка дбала здебільшого про спасіння власної душі й за логікою мала б усе віддати церкві, а не милосердю й майбутній науці. Але так уже є. В Острозькій академії досі згадують свою добру, хоч і нещасливу засновницю, навіть щороку проводять конкурс “Гальшка року”. На думку істориків, постать Гальшки (Єлизавети, Ельжбети, Євдокії) Острозькою – одна з найпомітніших жіночих постатей 16 століття, які однозначно випереджали свою добу. Зі славою Гальшки може позмагатися хіба що осяйна султанша Роксолана (Хюррем).
Кажуть, ночами, коли місяць з особливою ніжністю кладе своє проміння на стіни страшного Шамотульського замку, біля вежі незмінно з’являється тонка жіноча постать у чорному. Вона до ранку бродить, заламує руки і плаче, ніби ніяк не може вирішити, ким же була за життя – безпорадною лялькою в руках зажерливих родичів чи все ж гідною донькою свого темного століття, яка робила те, що було їй до снаги.
” І ось одного дня, коли сиділа й дивилась в безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадалась церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала, її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою гарна-прегарна, такою якою була в п’ятнадцять років, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі пожадливі людці.” (Легенди та історії Острозького краю)
Сергій Осока
Фото вежі – Вікіпедія
Фото Острозькой академії – Вікіпедія
