Часто українські політичні діячки пропускають сексистські коментарі «мимо вух» і роблять вигляд, що не помітили їх. Таким чином вони намагаються зберегти гідність і сподіваються, що поведінка опонента говорить сама за себе.
«Повага» поцікавилася у відомих активісток і активістів, якими саме проявами сексизму щодо жінок рясніє український політикум, і як політикиням варто реагувати на подібні речі. Мовчки робити вигляд, що нічого не відбувається, чи давати рішучу відсіч?…
Віра Карайчева, медіа-експертка громадської організації «Жіночий консорціум»:
– Я не готова назвати яскраві приклади сексизму, бо в нас зараз дуже багато жінок з’явилося у політиці. Яскраві приклади бувають, коли жінок мало. А у нас зараз дуже багато жінок-спікерок у різних політичних партіях. Мені взагалі дуже подобається, що реальні проблеми в країні таки вивели в політику реально працюючих жінок. Якщо раніше у нас жінки були на других-третіх ролях, то сьогодні вони працюють, говорять, висловлюють свою позицію, і таких випадків сексизму, як колись, я вже не помічаю.
Одначе, є один момент, дуже притаманний нашому суспільству. Навіть не медіа, а саме суспільству. Це дуже характерно, коли обговорюють зовнішність публічних жінок. Звісно, зовнішність чоловіків теж обговорюють, але жінок обговорюють особливо. Щодо реакції, то кожна жінка повинна обирати сама той варіант поведінки, який їй зручніший і більше притаманний. Тому що є, наприклад, досить спокійні жінки, яким насправді наплювати на сексизм, вони, як то кажуть, добре тримають удар. Колись один психолог дав гарну пораду – шокувати відвертих сексистів. Насправді, сексизм же по-різному виявляється, не лише грубими висловлюваннями. Може вестися бесіда про якісь серйозні речі, а чоловік буде всіляко демонструвати, наприклад, зверхність, наголошуватиме на тому, що жінка слабка. Тому психолог порадив шокувати, приголомшити, сказавши «Я розумію, що ви сприймаєте мене як жінку і розглядаєте мою сукню, але давайте поговоримо по суті». Це вже питання досвіду, і кожна жінка повинна сама орієнтуватися і знати, як реагувати.
Ірина Славінська, журналістка:
– Для мене останнім, на чому я окремо сфокусувала увагу, було висловлювання з ФБ Петра Порошенка за мотивами виставки «Жінки і конфлікт в Україні»: «Нехай якомога швидше настане час, коли українські жінки матимуть можливість займатися мирними справами – народжувати та виховувати дітей, дбати про родинне вогнище і бути щасливими». Не впевнена, що тут ідеться про сексизм стосовно жінок у політиці, але, з іншого боку, що може бути більш політичним, ніж участь українських жінок у війні… На мою думку, що спирається на власний досвід роботи (хоча і не в політиці), плідним є вибір не бути «хорошою дівчинкою» та відмова грати за встановленими патріархальними правилами. Боротьба з внутрішньою мізогінією, солідарність, спільний захист своїх прав – це те, що може змінити ситуацію докорінно. І навіть уже почало змінювати. Зі свіжих прикладів змін – заходи в київських школах, приурочені до 8 березня, що мають за тему “Міжнародний день жіночої солідарності та миру”. Хоча в дужках зауважу, що словосполучення «мужні жінки» мене трохи бентежить, але колись чиновники вивчать слова «відважні» та «сміливі».
Ліза Рай, директорка департаменту комунікації міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна»:
– Мені першими на думку спадають класика від Азарова і ненормоване хамство від Могильова. Азарова – про те, що жінкам не місце у процесі реформування країни, бо вони жінки і справа їх – то «кіндер-кюхен-кірхен». Могильов же у найпублічнішому виступі в кримському парламенті поєднав в одному виступі і ейджизм, і сексизм, і порушення загальних правил пристойності, звернувшись до Олександри Кужель.
Щоб такі ситуації не повторювалися, як на мене, повага до жінок має стати безапеляційною нормою у суспільстві, так мають виховуватися діти змалечку, у школах, вишах. Тим часом, жінкам варто реагувати на сексизм конструктивно, посилаючись на законодавство та мiжнароднi норми. І, звісно, було б непогано, аби спеціальний закон “Про рівні права і можливості жінок і чоловіків” носив більш практичний характер.
Ольга Веснянка, членкиня експертної ради «Поваги»:
– Прикладів сексизму щодо жінок у політиці було багато. Завдяки соціологині Тетяні Бурейчак є ціла колекція, я її передавала в Мінсоцполітики, коли Україна готувала звіт до Комітету ООН щодо подолання дискримінації жінок… Згадую одразу, бо актуально про реформи, що, мовляв, “реформи не жіноча справа” (автор нахабної нісенітниці Азаров, якщо не помиляюсь). Як бачимо, реформи не є справою крадіїв, брехунів і злочинців, незалежно від статі. На жаль, сексистські вислови ще можуть звучати, але демократичне суспільство, яке має гідність, знає, як реагувати. Зокрема, жінці я радила б психологічно не сприймати на свою адресу, адже такі промовці, вочевидь, мають якісь комплекси, є невігласами. Якщо ж це відбувається на роботі, чи в сфері, за яку відповідає держава, то варто скаржитись чи судитись. Взагалі, важко радити щось конкретне, залежить від ситуації. Якщо доречно звернути увагу сексиста чи сексистки, що за Конституцією жінки і чоловіки є рівними, а гендерна рівність – одна з демократичних цінностей, то зробити це. І гуртуватись разом з тими законодавцями (законодавицями), які можуть працювати над досягненням рівноправ’я і недискримінації в усіх сферах.
Марія Дмитрієва, феміністка:
– Існує надзвичайна увага до зовнішності нових жінок в політиці. Дуже дратує, що журналісти потурають низьким смакам своєї уявної аудиторії і пишуть про те, наскільки ці жінки молоді та не/привабливі, обсмоктують, за які такі невідомі заслуги призначено цих жінок. Поради тут можуть бути лише журналістам, від політикинь нічого особливо не залежить. Вони, звісно, можуть у відповідь зауважити, що це сексизм, але скоріш за все ніякої користі це їм не принесе. Головне – аби вони радісно з цим не погоджувалися. Тим часом, журналісти повинні себе запитувати: якби це був чоловік, чи вони б стільки уваги приділяли його зовнішності і можливим сексуальним зв’язкам?..
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
– Я пам’ятаю слова Азарова з приводу жінок у політиці: «не жіноча це справа – проводити реформи в Україні…Одні кажуть, що наш уряд великий, інші – що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання Кабінету міністрів. Лише нудні обличчя. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи» (сказані весною 2010 року). Вважаю їх сексизмом, що є неприйнятним для політиків і публічних людей загалом. На мій погляд, плюсом є те, що реакція була досить активною і критичною із боку жіночого руху, громадських активісток. Зокрема, Катерина Левченко та Олена Суслова подали до суду за такі слова. У них ви можете поцікавитися про результат.
Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:
– Останній приклад, що спадає на думку – це критика нової заступниці міністра економіки за її зовнішність та фотосесії без огляду на її професійні якості. Згодом подібна хвиля критики прокотилася ще й по інших урядовицях. Щоб такі ситуації не повторювалися, потрібна постійна інформаційна кампанія, спрямована на різні цільові групи, потрібна гендерна освіта починаючи зі шкіл. Щодо реакції політикинь – я вважаю, реагувати і ставити на місце варто, але тільки в тому випадку, якщо критика і висміювання лунають не із маргінальних джерел, щоб не опускатися до їх рівня. Можливо, найкращою реакцією буде яскрава демонстрація професійності й успішності.
Ірина Виртосу, журналістка і головна редакторка медіапорталу Центру інформації про права людини:
– Я записувала інтерв’ю з депутаткою Лесею Оробець для своєї книжки «Майдан. Жіноча справа». Вона мені розповіла курйозний випадок зі своїх буднів на Майдані: «Народний депутат Степан Кубів просив допомогти провезти фуру з рисом – тон із п’ять – на Майдан. Тоді даішники вже не дуже нас пускали, і треба було когось переконливого з посвідченням. П’ять тон рису, щоб годувати людей на Майдані! Та якось усі чоловіки відмахнулися, і тоді я погодилася допомогти. Кубів мені сказав зайти до кабінету, де він пояснить, з якого боку Майдану машині краще під’їхати. Заходжу я в кабінет, і тут на мене налітає хтось із нардепів, мовляв, йди звідси, тут чоловіча розмова… Я так і стала як вкопана: «Панове, ви що? Розвантажувати фуру рису – це жіноча робота?! А де ставити барикади – це чоловіча розмова?!». Завіса! То як реагувати на сексистські закиди? Я переконана, парирувати тільки професіоналізмом. Якщо жінка, незалежно від її сфери діяльності, буде показувати свої високі професійні навички й давати результат, якщо вона не намагатиметься «маніпулювати», мовляв, я жінка і я слабша, а ще в мене діти і чоловік, тому дайте відпустку тільки в липні… Рівень сексизму, переконана, зменшиться. І точно – не ігнорувати принизливе ставлення. Інакше, як навчити чоловіків, що їхні так би мовити компліменти можуть ображати?
Сергій Штурхецький, громадський діяч, журналіст, науковець:
Зміни в нашому суспільстві відбуваються. І, насамперед, зміни ментальні. Нас ще очікують цікаві гендерні речі в виборах до місцевих рад. А поки що останній досвід – це парламентські вибори. Тут варто розглянути аспект висвітлення журналістами як самого походу жінок в політику, так і того, що відбулося потім, після їх приходу до Верховної Ради. Основний дискурс медіа відносно жінок-політиків – це сприйняття їх не як політичних особистостей, а, скоріше, як світських левиць. При цьому іноді навіть прозоро натякається на те, що молоді жінки не можуть потрапити в політику якимсь іншим шляхом, ніж тільки через свої зовнішні дані. Слід відзначити, що, на жаль, окремі представниці політикуму дають цьому певні приводи. Наприклад, коли у депутатки Кошелєвої (а трохи раніше – у депутатки Повалій) запитали про державний устрій України, то вона не знайшлася, що відповісти. Але давайте будемо чесними і запитаємо це ж саме у всіх депутатів. Переконаний, що і багато чоловіків-депутатів будуть вагатися із відповіддю. Медіа-скандал виник і через проходження за списками депутатки Ледовських, котру через її молодий вік і знову ж таки – ефектні зовнішні дані – медіа піддали критиці. Але, зрештою, її вчинок – відмова від депутатського мандату на користь материнства (принаймні, так вона заявила офіційно) – має викликати повагу. Чи кожен з представників українського політикуму готовий на такий крок? Коли навіть захід на один день в парламент дозволяє користуватися пожиттєвими пільгами…
Інший аспект – поведінка медіа щодо жінок, котрі вже довели свою здатність ефективно працювати в царині політики. Основні питання, з якими зверталися журналісти до депутаток Богомолець, Продан інших – це які вони вдягають плаття, яких брендів сумочки тощо. Цьому Ольга Богомолець навіть присвятила гнівний пост у Фейсбуці, в якому вказує, що вона прийшла до парламенту із законопроектами, із прагненням реформувати галузь охорони здоров’я, але чомусь ці питання медіа не цікавлять.
Спрощений (побутовий) погляд на політику і роль жінок у парламенті, безумовно, викликаний багатьма причинами. З одного боку, так легше сприймати політичну інформацію аудиторії, з іншого – наш політикум завжди продукував негативні практики заведення в парламент своїх лікарів, водіїв, коханок, кухарок… Є певна недовіра суспільства до політиків і політики як процесу.
Жінкам, які потрапили під сексистську атаку, насамперед, варто зберігати спокій і впевненість. Адже вони – праві. На їх боці правда і вони обов’язково переможуть. В залежності від ситуації переводити розмову в конструктивне русло, акцентувати увагу на професійній дискусії, а не на особистих якостях чи вподобаннях. Інші способи боротьби із журналістами я, якщо дозволите, розкривати не буду суто із корпоративної солідарності. Одне слід знати – журналіст/журналістка хочуть зробити цікавий матеріал, потрібний і запитуваний аудиторією медіа. Тому потрібно говорити про політичні речі просто, цікаво і доступно. Так, щоб цікавість саме до цих тем, до професійної складової людини пересилила цікавість до кольору панчіх.
Підготувала Вікторія Кобиляцька
