Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • Зузанна Ґінчанка: продертися крізь скляну стелю чоловічого світу
Жінка в історії Статтi

Зузанна Ґінчанка: продертися крізь скляну стелю чоловічого світу

Невдовзі минає 105 років від дня народження Зузанни Ґінчанки (22 березня 1917 – січень 1945) — польської поетки єврейського походження родом із України. Авторка єдиної (і культової) збірки «Про кентаврів» (1936) загинула в гестапо, трохи не доживши до закінчення Другої світової. Постать і творчість Зузанни характеризують цілу епоху, як і становище жінки-мисткині в чоловічому світі міжвоєнної Східної Європи та жіночий досвід і пам’ять Голокосту. 

У цьому тексті я накреслюю власні напрямки прочитання й розуміння авторки. 

Перші публікації підписувала як «Зузанна Ґінцбуржанка»

Спершу пригадаємо головні віхи короткого, але насиченого авторчиного життя. Зузанна, себто Зузанна Поліна Ґінцбурґ, народилася в Києві в розпал Української революції в родині юриста Шимона Ґінзбурґа й домогосподарки Цецилії (Цуні) Зандберґ. Мати з батьком швидко розлучилися. Шимон удруге одружився та зрештою опинився в Голівуді, звідки слав доньці рідкісні знімки. Мати перебралася в Іспанію, теж заміжня вдруге. Уже в 1950-х вона надішле діамантову шпильку в подарунок приятелеві Зузанни Юзефові Лободовському, коли почує про нього від місцевого студента. Принаймні цю історію розповів сам Лободовський. 

Зузанна росла в Рівному, у бабусі Клари Зандберґ, яка мала будинок із аптекою на тодішній вулиці 3-го Мая (нині Соборна). Їздила на канікули у Клевань під Рівним та до Вільнюса, де жила її кузина Ліда й тітка Хана Ногід – витончена блондинка, яка зналася на високій моді. Училася майбутня поетка в польській гімназії імені Теодора Костюшка й рано почала віршувати – польською. Перші публікації в гімназійній газеті підписала як «Зузанна Ґінцбуржанка». То була дань моді спольщувати єврейські прізвища – так і повелося. Хоча друзі знали її переважно як Сану.

Надіслала пару віршів найбільшому тодішньому поетові Юліанові Тувіму. З його поради подалася і здобула третю премію престижного конкурсу «Турнір юних поетів» при головному літературному журналі «Wiadomości Literackie» (Літературні відомості). Це вирішило її письменницьку долю.

У колі сатириків була чи не єдиною жінкою

Відтоді мала підтримку Тувіма, а далі здобула дружбу й симпатію безлічі польських інтелектуалів. Спершу належала до групи «Волинь», потім до Скамандерів (Skamander), знаменитого гуртка поетів-модерністів, але далі дистанціювалася від них. Вирушила вчитися до Варшави.

Втім, навчання скоро обірвалося: якраз потрапила у вихор антисемітських виступів. Але залишилася мешкати тут як поетка, вхожа до літературної богеми. Нею захоплювалися Чеслав Мілош, Казимєж Брандис, Станіслав Пєнтак, Ян Шпєвак, Юзеф Лободовський та інші. Друкувалася в найпрестижнішій літературній пресі Другої Речі Посполитої: «Skamander» (Скамандр – назва ріки біля Трої) (1920–28; 1935–39) і «Wiadomości Literackie» (Літературні відомості) (1924–1939). Публікувала в газеті «Szpilki» (Шпильки) сатиричну поезію, відгукуючись нею й на антисемітські спалахи в Польщі кінця 1930-х. У колі сатириків була чи не єдиною жінкою. 

На черговому приїзді в Рівне Зузанну застала війна. Тут назавжди попрощалася з бабусею, яка невдовзі помре в колоні до Здолбунова, і виїхала до Львова. У вже не польському місті стала членкинею радянської Спілки письменників, перекладала з російської окремі вірші Лесі Українки й  Тараса Шевченка, ба навіть писала щось радянофільське. Але це були поодинокі, ситуативні проби. Несподівано для всіх вийшла заміж за старшого на 13 років мистецтвознавця Міхаеля Вайнціґера, хоча мала стосунки з художником Янушем Возняковським. Вайнціґер був лівих поглядів, контактував із комуністами. 

Подвійно, потрійно чужа

«У польському каноні [Ґінчанка] – ніби подвійно чужа: і як жінка, і як єврейка. Її біографія, як і її досвід, не є зрозумілими. (…) Письменство жінок, оточене атмосферою винятковості чи скандалу, – то голос німий, невислуханий і стертий». Ця цитата належить Аґаті Арашкєвич, знаковій польській літературознавиці й авторці монографії «Wypowiadam wam moje życie. Melancholia Zuzanny Ginczanki» (Виповідаю вам своє життя. Меланхолія Зузанни Ґінчанки) (2001).

До жіночої та єврейської ідентичності додалися й інші конотації – найперше «кресова». Тодішня Волинь – це польські Східні Креси, далека з погляду столичної Варшави провінція. Зрештою «подвійна чужість» спіткала багатьох мисткинь, які продиралися крізь скляну стелю чоловічого світу. Аби врятуватися від цього тавра, чимало з них обирали чоловічі імена, як Марко Вовчок і Грицько Григоренко, або писали за своїх чоловіків, як «Анн і Серж Голон», чи й (частіше) відмовлялися від кар’єри. 

Зузанна Ґінчанка стала частиною варшавської літературної богеми, більшість якої складали чоловіки. У чоловічих спогадах про неї проступають реверанси в бік зовнішності, що закриває досягнення. Наприклад, цим питанням симпатії Лободовський трактує інтерес Євгена Маланюка до віршів 19-літньої Ґінчанки. 

Повсякчас поетка мусила опиратися архетипові Суламіти, з яким її тісно асоціювали. Метафори її як Суламіти (Суламіткою звав її Лободовський), Юдити, Дебори, київської чарівниці, троянди Сарона, єврейської газелі, сіонської царівни, зірки Сіону та інші сипалися з усіх боків. Цими образами Зузанну вписали в літературу її приятелі і прихильники. Всі вони так чи інак ведуть до стереотипної ідентифікації зі старозавітною красунею, привабливою єврейкою. Це те, що Міколай Ґлінські назвав «красою і тавром» Зузанни Ґінчанки. У чоловічому світі, вважає Аґата Арашкєвич, така краса могла бути лише «демонічною або мертвою». 

Тіло й жіночість

Лірика Зузанни Ґінчанки наповнена сенсами чуттєвого й водночас трансцендентного пізнання свого буття жінкою. У ній звучать відкриття й в(и)писування тіла та тілесності, еротично-чуттєві образи та рефлексії. З українського боку ця поезія вкладається в міжвоєнні шукання Раїси Троянкер, Олени Теліги, Наталії Лівицької-Холодної та інших авторок. Як про Троянкер із її еротичними захопленнями, так і про Ґінчанку найбільше відомо зі спогадів закоханих у них чоловіків: Юрія Смолича та Юзефа Лободовського відповідно. Це теж своєрідний відбиток доби. 

Сімона де Бовуар у «Другій статі» міркує про проблематизм жіночого тіла, яке потребує оцінки з боку, а з фізичним дорослішанням жінки стає причиною її сорому. Натомість Ґінчанка опирається гендерним стереотипам, творить чутливу й чуттєву лірику, насичену метафорами й символікою тіла. Наприклад, у вірші «Wyjaśnienie na marginesie» (Коментар на марґінесі) (1936) вона протестує проти біблійного міфу про створення Єви з ребра Адама – і, відповідно, християноцентричної ідеї жіночої меншовартості.  

Nie powstałam

z prochu,

nie obrócę się

w proch.

Nie zstąpiłam

z nieba

i nie wrócę do nieba.

Jestem sama niebem…

//

Не постала я

з праху

і в прах

не обéрнусь.

 Не зійшла я

із неба

й до неба не вéрну.

Бо сама стала небом…

(переклад із польської Ярослава Поліщука)

«Я сама є небом…», – стверджує лірична героїня. Вона заперечує концепцію «постання з праху» й утверджує свою невмирущість. Цей дух Ґінчанчиної поезії мені резонує з життєлюбним кредо Лесі Українки: «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

У фокусі вірша «Kobieta» (Жінка) (1933) – жіноча тілесність і сексуальність. Останню авторка амбівалентно трактує як святість і як гріх, «поклик природи» і «прокляття». Такий підхід, на мій погляд, з-поміж іншого віддзеркалює суспільні табу для жінок на оновлення власної сексуальності. Проте лірична героїня не вдається до евфемізмів, а залишається суб’єктивною й відвертою. Ці риси парадоксально підкреслюють феміністичний аспект постання жінки як рівноцінної чоловіку, що може послугуватися тією ж лексикою й висловлювати те ж бажання, що й чоловік. Складнощі сприйняття такого тексту неодмінно пов’язані, за словами французької літературознавиці Валері Басні, з тим, що «тіло (жіноче – авт.) нерідко репресоване або замовчуване», а процес його відкриття й вербалізації – болісний». 

Звісно, то не єдині лейтмотиви Ґінчанчиної поезії. У ній звучить замилування власним домом і маленьким містом, радість приватного «дівочого» простору, споглядання багатств природи, а ще – тривке передчуття ранньої смерті («чую смерть, як голку, що плаває в жилах»). Більше про все це можна читати в моїх дослідженнях.

Історія одного вірша

Після окупації Львова Зузанна ретельно переховувалася, без сну і спокою, але в інтенсивній праці. Жила з нансенівським паспортом (міжнародним ідентифікаційним документом для біженців без громадянства, який Ліга Націй видавала з 1922 року) та мала вірменські папери на ім’я «Марії Данілевіч». Спершу її видала нацистам господиня львівського помешкання. Поетка описала той жаский досвід у найвідомішому вірші-тестаменті «Non omnis moriar» (1942). «Non omnis moriar», тобто «Ні, весь я не помру» – це рядок із відомого вірша Горація. Римський лірик у ньому пише про безсмертну славу, яку подарує йому поезія. 

Ґінчанка повторює: «Ні, вся я не помру» – через століття, передчуваючи загибель. Ці слова звучать іронічно, трагічно, бо не встигла здійснити задумане, народити дітей. По її смерті залишаться хіба особисті речі: ясні сукні, подушки, тарелі. У цьому вірші авторка називає ім’я власниці львівської квартири, Зоф’ї Хомінової, та її сина як тих, що видали її гестапо. Пізніше Хомінову засудили за колаборанство. Основним доказом на суді став вірш, який дивом уцілів у Зузанниної приятельки. 

У кінці «Non omnis moriar» Зузанна пародіює образ янголів із «Заповіту» Юліуша Словацького, одного з «трьох бардів польської поезії» (до речі, уродженця Кременця). З гіркотою описує, як колишні друзі, справивши тризну, роздиратимуть її подушки й постіль у пошуках фантастичних «єврейських коштовностей». Тут їм пух прилипне до рук, обертаючи на янголів.

Останні роки

Тоді від доносу Хомінової Зузанна встигла врятуватися. Виїхала до Кракова, де з чоловіком ховалася в тітки художника Януша Возняковського, на інших квартирах. Зрештою перебралася разом із рівненською подругою Блюмою Фрадіс на квартиру чоловікової знайомої. Там їх арештувало гестапо – швидше всього, теж через донос.  

Вважають, що поетку катували перед смертю, але вона нікого не видала. Розстріляна, найімовірніше, в Плашеві. Може, за пару тижнів до звільнення Кракова. Могили немає. 

Інтерес до постаті Зузанни Ґінчанки повернувся з 1990-х, з першою монографію Ізольди Кєц «Zuzanna Ginczanka: życie i twórczość» (Зузанна Ґінчанка: життя і творчість) (1994). Нині вона – культова постать. Ентузіаст(к)и відтворили локації й маршрути її перебування у Варшаві, Львові, Рівному. 2017 року український дослідник Ярослав Поліщук видав першу збірку своїх перекладів Ґінчанки, опублікував з того часу чимало статей і розвідок. Так її ім’я зазвучало в Україні, повертаючись і в нашу пам’ять.

Христина Семерин,

фото: retrorivne.com.ua

P.S. Дослідження авторки «Жіночі досвіди Голокосту: поезія українських єврейок як артефакти культурної пам’яті про Катастрофу (Зузанна Ґінчанка, Роза Ауслендер, Алехандра Пісарнік)» (2019) здобуло перше місце у другому Всеукраїнському конкурсі наукових робіт «Зберігаючи пам’ять про Голокост». 

Схожі записи

Чи є місце солдатам Джейн в українській армії?

Артемізія Джентілескі: помстилась кривдникові не ножем, а пензлем

Дев’ять запитань про домашнє насильство і Стамбульську конвенцію в Україні