Повага
Колонки

Жіноче метро: станція воєнна

Коли все почалося, вона спала. Зовсім не подумала про те, що скоро доведеться ввімкнути режим без сну, лежати на картонних коробках у метро, поспіхом збирати синів: одного – в дорогу на окупований Схід, іншого – до тимчасового сховку.

Звичайні речі, випадкові іграшки. Трохи їжі, пляшка води. Світ раптово потемнів в очах, дихати стало важче у переповненому дорослими й дітьми, тваринами й валізами підземеллі метро.

Коли усе почалося, змішалися слова і голоси. Сигнали повітряної тривоги і церковні дзвони. Чорні дими охопили Київ, Харків, Чернігів, Суми. Апокаліптичний жах на вулицях її рідного міста, ще вчора – мирного, привітного міста з тисячами туристів. Молитися ставало важче: слова порозкидані по вулицях, під чоботами ворогів…

За пів години їм сказали ховатися. Куди ти сховаєшся, жінко? Куди сховаєш увесь той смуток, що тепер такий виразний на твоєму обличчі?

– Мамо, ти спиш? – малий дихає тобі в лице і лякливо шарпає за рукав светра.

– Десяту добу не сплю, – відповідаю, схрестивши руки на грудях.

У метро пахне втомленим потом, згірклою сечею, чиїмись місячними. Дівчата на бетонній долівці розповідають одна одній про те, скільки лишилося ще прокладок і куди хотіли поїхати влітку на відпочинок. До моря, звісно. В Одесу чи Херсон. Одна з них тривожно питає:

– Як думаєш, коли ми звідси вийдемо, ще буде Одеса? Буде Херсон?

Старенька жінка, мама кількох синів, голосно плаче, бо Харків горить, бо Харків згорає, а там її онуки. І вона хотіла б обійняти Харків – своїми кволими руками з хворобою Паркінсона – усіх онуків – своїх, чужих, наших. Але їй навіть важко застібнути куртку чи знайти таблетки в кишенях.

Телефонує сестра із Сум: у нас вже нема дому. Отак, нема. Тепер твій дім– твоя валізка. Колись – тривожна, тепер – переможна. У нас нема нічого, що можна взяти і винести. Нічого вцілілого. Купка попелу замість квартири на десятому поверсі.

Пише подруга із Харкова: сніг, багато снігу. Багато диму навколо. Кров на снігу. Але ми таки вийшли з вільготного підвалу. Небо є – це одна із хороших новин. У нас нема води. Ми будемо топити сніг, ми будемо пити сніг. Зробимо води і нарешті обмиємо тіло. Без мила, шампуню, гелю для душу. Ми змиємо війну зі шкіри і пам’яті. Під звуки сирен і вибухів.

Пише знову, вже не із Харкова: ми не встигли. Не добігли. Нас поранило осколками… але ми живі.

Пише знову, ввечері: мені обрізали волосся. Відросте скоро, правда?

Роксолана Жаркова

Схожі записи

«Самавинна» або звідки росте мовчання

Катерина Міхаліцина

#metoo. Початок ери виходу з темноти  

Сергій Осока

Мамине варення

Ірина Виртосу