Повага
  • Головна
  • Колонки
  • Жіноча інфляція, або Чому не треба боятися старших героїнь у кіно
Колонки

Жіноча інфляція, або Чому не треба боятися старших героїнь у кіно

У моїй журналістській практиці якось сталася історія, після якої нізащо не повірю, начебто буває пізно щось зробити в певному віці. 

Пан Григорій неабияк розширив межі моїх уявлень про спектр розваг на старості

Було все так: для редакційного експерименту я влаштувалася в кол-центр компанії, яка шахрайськими методами продавала довірливим пенсіонерам біологічні добавки, втюхуючи їх як ліки. Ті телефонували з різними проблемами, і належало підібрати їм відповідні «ліки». Якось мені, стажерці другого дня, надійшов дзвінок від такого собі пана Григорія з Кіровоградської області. Він просив поради дослівно такими словами: «Доця, мав бути сеанс любві, але не вийшло. Стидно тепер перед молодицею. Що робити?». Я трохи розгубилася, а тоді уточнила, скільки їм обом років. Молодиці було 79, йому — 86. «Один раз не вийшло?» – спитала я. «Один», – підтвердив Григорій. «Ну то спробуйте ще», – порадила я найкраще, що могла, хоч за інструкцією і щоб не спалитися, мала б пропонувати «препарати» за 800 гривень. 

Через два дні я назавжди покинула той кол-центр і написала статтю з описами схем для розводу. Пан Григорій тим своїм дзвінком неабияк розширив межі моїх уявлень про спектр розваг на старості й додав розуміння, що й коли повернуло на дев’ятий десяток, це не означає, що залишається тільки в’язати спицями під вечірні випуски новин.

«Який уже секс у такому віці, краще б не соромилися»

Я згадала цю розмову недавно, коли натрапила на коментарі в соцмережах із приводу продовження серіалу «Секс і місто». Через понад два десятиліття з часу виходу першого сезону творці вирішили розповісти про життя героїнь, яким наразі за 50. 

Із першими новинами про вихід сиквелу мені потрапляло на очі багато обурень у соцмережах, переважно в українському фейсбуці. Мовляв, чому б не завершити все гідно й красиво, 50+ — це вже перебір для такої історії, який уже секс у такому віці, краще б не соромилися. Я читала про «бабів у віці з неадекватною поведінкою», про «вміння зупинитися вчасно», про те, що «краще запам’ятати героїнь молодими й красивими, а не престарілими» й думала, яким же токсичним може бути цей фільтр вічної молодості. 

Такі пости про вік бачу часто, і вони стосуються далеко не тільки серіалу. З моєї антропології соцмереж і спілкування поза ними: часто це таке собі наче іронічне списування себе з певних процесів через вік на зразок «піду куплю собі ціпок, скоро 28», або кокетування (куди частіше жіночі) щодо власного віку й приховування його за сімома замками — наче сам факт про те, що живеш на світі певну кількість років, є чимось ганебним. 

На екранах варто показувати жінок різного віку

Зрештою, вся ця боязнь віку спричиняє глобальні проблеми, як-то ейджизм при прийомі на роботу. Торік, за опитуванням фонду «Демократичні ініціативи», з такою дискримінацією зіштовхнулося понад 40 відсотків опитаних респондентів. 

Сара Джесіка Паркер теж читала схожі критичні коментарі про себе, про зморшки й сивину, і відповіла на них в інтерв’ю Vogue: «Відчуття, що люди не хочуть бачити, що ми почуваємося добре такими, якими є. Наче їм подобається, коли нам погано через те, які ми сьогодні, незалежно від того, воліємо ми старіти природним чином і не прагнемо ідеального вигляду, чи робимо щось, щоб полегшити свій стан. Я знаю, який вигляд маю. У мене немає вибору. Що мені з цим робити? Зупинити старіння? Зникнути?» 

Дослідження свідчать, що вже згаданий ейджизм процвітає і в розважальній індустрії. Жінки, яким за 50, частіше грають у фільмах другорядні ролі пригнічених і самотніх, вони рідше з’являються в еротичних сценах та служать тлом, на якому розвиваються історії молодших героїнь. 

Тож новий серіал «І просто так…» — доказ того, що на екранах варто показувати жінок різного віку. Це хороша спроба зобразити життя без надокучливо-ілюзорного культу вічної молодості, життя з проблемами та втратами, де менше акценту на дизайнерські туфлі, але де так само хочеться радіти й відкривати нові грані буття, незалежно від того, скільки тобі років. 

Бо ж якщо мій телефонний знайомий Григорій у свої 86 був ладен віддавати левову частинку незавидної української пенсії, аби не відмовляти собі в задоволенні, то чому б мангетенські леді у свої 50 + мали би сходити з дистанції?

Ярослава Тимощук 

Схожі записи

Українські жінки – це бренд. Насильства чи бідності?

Нам потрібно деміфологізувати Стамбульську Конвенцію

Життя після пологів

Алла Сафонова