Повага
Image default
Статтi

Як українські ЗМІ пишуть про ЛГБТ+? — дослідження

Українці й українки поступово рухаються до створення толерантного суспільства. Зокрема, в аспекті ЛГБТ-спільноти. Значним поштовхом до розвитку стали суспільно-політичні події з 2014 року. Ідеться про Євромайдан, окупацію Криму та війну на Донбасі. Окрім цього, суттєвий вплив на зміну ставлення до ЛГБТ-спільноти мали євроінтеграційні процеси. До прикладу, у 2013 році майже 65 % представників ЛГБТ+ постраждали від гомо- чи трансфобії. Зокрема від словесних образ, розголошення конфіденційної інформації про особу, погроз насильства, фізичного насильства, пограбування, вимагання грошей чи коштовностей, зґвалтування чи навмисного поранення. Учасниками дослідження тоді стали майже півтисячі людей. Такі дані правозахисного ЛГБТ+ Центру «Наш світ». За 2020 рік фахівці центру зафіксували вісімдесят таких випадків. Попри це, серед європейських країн в Україні досі найнижчий рівень сприйняття ЛГБТ+. Це підтверджують результати дослідження Pew research center за 2019 рік.

Беззаперечний вплив на сприйняття суспільством ЛГБТ-спільноти мають засоби масової інформації. Медіа формують думку людей, окреслюючи проблеми ЛГБТ, інформуючи та навчаючи аудиторію. Згідно з даними моніторингу громадської організації «Інститут масової інформації», 37 % матеріалів про ЛГБТ+ у загальнонаціональних інтернет-ЗМІ — це передруки з інших медіа. Це свідчить про недостатню поінформованість журналістів щодо ЛГБТ-спільноти, а також про незначну увагу в інформаційному просторі. Ідеться про загальнонаціональні медіа.

Тут варто зауважити, що Київ – найтолерантніше місто в Україні. Про це свідчать дані опитування соціологічної групи «Рейтинг». Тоді як більшість населення, яке виступає проти ЛГБТ+, проживає в регіонах. Тож відповідальність у створенні толерантного суспільства, зокрема, до ЛГБТ-спільноти, нині лежить на регіональних ЗМІ. Саме тому ми зосередили увагу на висвітленні ЛГБТ-тематики в областях України.

Методологія

Для дослідження ми використали метод глибинних інтерв’ю. Опитали по чотири респонденти з Волинської, Херсонської, Київської, Харківської, Чернігівської, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Одеської, Полтавської, Закарпатської, Запорізької, Вінницької, Сумської, Донецької областей та міста Києва. Серед опитаних — редактори та редакторки видань, журналісти й журналістки, репортери, репортерки, блогери та блогерки, які працюють на радіо, телебаченні, у друкованих та Інтернет-виданнях. Вік респондентів варіювався від 20 до 50 років, приблизно дві третини опитаних були жінками.

Хоча дослідження не репрезентативне через малу кількість респондентів, завдяки йому можна виокремити загальні тенденції та проблеми медіа в репрезентації ЛГБТ-спільноти в Україні.

ЛГБТ+ у редакційних політиках українських ЗМІ

Узагальнюючи відповіді респондентів, можна виділити два типи позицій редакцій щодо матеріалів про ЛГБТ+ спільноту. Одна — уникати обговорення без суттєвого інформаційного приводу, аби не викликати обурення консервативної частини аудиторії. Інша — говорити про квір-спільноту, щоби ламати стереотипи, боротися за права людини, інформувати суспільство.

Залежно від того, яку з позицій обере редакція, будується вся робота з ЛГБТ+ тематикою. Видання з першою, нейтрально-пасивною, позицією зазвичай не мають окремих положень про висвітлення ЛГБТ+ у своїх редакційних політиках, не володіють термінологією, не проводять спеціальних тренінгів. Проактивні ж видання частіше турбуються про дотримання коректної термінології, формують спеціальні словники, тісніше контактують із правозахисною та квір-спільнотами, беруть участь у навчанні.

Прикладом такого толерантного видання стали «Новости Донбасса». Тут виробили редакційні правила, де зазначено:

«Мова ненависті ніколи не може бути мовою об’єктивного викладу фактів. Тому використання негативу, особливо щодо певної групи людей зі спільною ознакою (ВПО, етнічна або релігійна група, жінки, ЛГБТ і т. д.) відразу перетворює нас із журналістів на пропагандистів».

Варто, однак, зазначити, що опитані журналісти майже ніде не стикалися з прямим цензуруванням власних матеріалів про ЛГБТ+ спільноту чи з відкритою мовою ворожнечі в українських ЗМІ.

Тож у середньому в українських медіа спостерігається позитивна динаміка щодо висвітлення ЛГБТ+ спільноти: редакції потроху відмовляються від стереотипів та гомофобної чи трансфобної призми при написанні матеріалів. Однак повсюдно все ще помітне мовчання та певна байдужість до становища квір-спільноти в Україні.

Герої та героїні матеріалів про квір-спільноту

Хороший маркер толерантності спільноти того чи іншого регіону – готовність ЛГБТ-персон розповідати свої історії відкрито. Зі слів учасників дослідження, більш охоче йдуть на контакт мешканці Києва, Запоріжжя та Одеси. Герої та героїні матеріалів як зі Сходу, так із Заходу досі часто погоджуються давати коментарі лише на умовах анонімності.

«У мене всі були відкриті — але це люди, які вже пережили хейт, самоідентифікацію, визначення, уже в них були і сльози, їх уже виганяли з дому… Ті ж, хто ще не прийнятий соціумом, на правах анонімності — таких героїв я ще не маю», — поділилася журналістка полтавського видання «Коло» Ніна Король.

Усі журналісти в роботі або користуються допомогою громадських організацій, або дописують у закриті спільноти в соціальних мережах, або звертаються до друзів та знайомих. Однак складність пошуку героя матеріалу може дуже варіюватися навіть у сусідніх областях. До прикладу, Чернівецька та Івано-Франківська області хоча й сусідують, та мають дуже різні контексти. Завдяки впливу релігії, традицій та місцевої влади, герої з Івано-Франківської області йдуть на контакт із журналістами значно складніше.

«… цей фактор впливає найбільше. Галицький менталітет і традиційні цінності, на мою думку, частково формують нетерпимість. До того ж, маємо мера-гомофоба, який неодноразово публічно кидав гомофобні фрази», — розповіла журналістка франківського видання «Глуzд» Ірина Блаженко.

Відкритість представників ЛГБТ+ до журналістів — часто заслуга роботи громадських організацій у тому чи іншому регіоні. Часто саме активна громадська діяльність та боротьба за права людини створюють майданчики для вираження поглядів стигматизованих груп населення, зокрема і ЛГБТ+ персон. Недарма найбільш відкрито герої чи героїні спілкуються з журналістами в тих містах, де вже проводилися прайди.

Суспільна думка про матеріали на квір-тематику

Представники більшості регіонів помічають випадки однозначно негативного ставлення частини суспільства до матеріалів на квір-тематику. Здебільшого від представників праворадикальних чи релігійних організацій. Ідеться про гнівні коментарі в соціальних мережах під публікаціями матеріалів і навіть про погрози журналістам.

Журналістка НВ Олександра Горчинська пригадує:

«Колись робила матеріал для сайту БЖ про лесбійську пару, яка разом виховує двох дітей. Попри те, що ці дівчата — відкриті лесбійки й у своєму ФБ не приховують нічого, у матеріалі тоді ми вирішили не показувати їхніх фото та не давати прізвищ (лише імена), адже йшлося передусім про безпеку дітей. Потім під цим текстом були коментарі типу «мам треба на фарш пустити, а дітей здати в дитбудинок».

Водночас опитані нами журналісти з низки областей (наприклад, Одеська й Запорізька) наголошують, що за останні роки ставлення суспільства змінюється. Громадяни стають менш радикально налаштованими й навіть виявляють зацікавленість до матеріалів. Зокрема пишуть листи в редакції з додатковими питаннями або ж надсилають подяки журналістам за пояснення того чи іншого явища.

Чому журналісти пишуть про ЛГБТ+?

Нерідко причина зацікавленості журналіста/ки у квір-тематиці – його/її приналежність до цієї спільноти. Такі представники ЗМІ опинялися в ситуаціях дискримінації чи навіть насильства через соціальну орієнтацію. Тож на своєму прикладі розуміють, у якому становищі представники квір-спільноти в Україні.

Окрім цього, мотивація писати – бажання розвивати толерантне суспільство. Тому часто матеріали про квір-спільноту – приклад журналістики пояснень. Ідеться про тексти з приводу детального опису того чи іншого явища, пов’язаного з квір-спільнотою.

Частина опитаних журналістів пишуть про квір-спільноту, адже виступають за справедливість — однакові права для всіх. Тож висвітлювати цю тему представники ЗМІ вважають своєю місією.

Софія Когут, Валерія Нікітіна

Дослідження підготували студенти та студентки в межах курсу «Журналістська етика» в Могилянській школі журналістики. Над дослідженням працювали Вікторія Бабич, Аліна Бугаєва, Катерина Гоголь, Єлизавета Драбкіна, Іван Кіщук, Софія Когут, Олександра Козлова, Ольга Круглій, Катерина Науменко, Валерія Нікітіна, Тетяна Олійник, Анастасія Проц, Дар’я Чиж та Олександр Шаріпов за науковим керівництвом старшої викладачки Могилянської школи журналістики Олени Демченко.

Зображення: medium.com

Схожі записи

Американське і українське жіноче підприємництво: порівняльний аналіз стимулів і бар’єрів

Валентина Шевченко – жінка на залізних підборах

Справа Анастасії Шикової: як минуло перше судове засідання з новою адвокаткою?

Ана Море