Повага
Image default
Статтi

Вижити в пеклі: історія жінки, яка вирвалася із Маріуполя

«Ми жили біля церкви, там обіцяли роздати пайки, якщо пустять гуманітарний коридор. І щоденно стояли кілометрові черги, щоб записатися на ці пайки. Я якось підійшла до такої черги, і мій номер був 729. Волонтери записували прізвища, кількість осіб у родині, а в дужках — скільки дітей і скільки років цим дітям. Треба був писар, тож я зголосилася писати. 

Це було пекло, бо всі люди щось від тебе хочуть. Коли дадуть ці пакунки? Коли буде хліб?.. А я ж не знала, що їм відповісти. Тому просто мовчки записувала прізвища — українські, російські, грецькі. Десь годину писала, поки не втомилася. Майже всі мені диктували дітей. Шість місяців, два рочки, п’ять рочків. Наступна родина — шість рочців, одинадцять рочків, чотирнадцять рочків. Наступна — двійнята по два роки, шестимісячне дитя… Хотілося плакати. У всіх була надія в очах, що завтра прийде гуманітарний пакунок і буде їжа. Я розуміла, що це тільки за умови, якщо пустять конвой. Але казала: “Так, завтра о 14 годині приходьте», — пригадує Леся. 

Вона народилася і виросла в Маріуполі. Тут навчалася, здобула вищу педагогічну освіту, вийшла заміж. Була можливість переїхати до Києва, але Леся лишилася. У квітні минулого року вони з чоловіком придбали трикімнатну квартиру неподалік від дому батьків. Самотужки зробили там ремонт. Але змушені були залишити житло 24 лютого й переїхати в інший район. Що зараз із її будинком, Леся не знає. Їй вдалося виїхати з Маріуполя на 21-й день війни. 

ZMINA. Центр прав людини спілкується із Лесею телефоном, коли вона та її родина вкладаються спати в одному з міст центральної України. Вони прямують на автівці за захід. У Маріуполі залишилися їхні рідні й друзі, тож не називаємо жодних прізвищ і намагаємося уникати будь-яких згадок, які можуть бути впізнаваними та завдати шкоди вимушеним утікачкам та втікачам. 

Переїхати через Кальміус

У перший день війни Леся перевезла всю родину в центр міста. Справа в тому, що багатоповерхівки, в яких жила вона та її батьки, були на лівому березі річки Кальміус. Неподалік від мікрорайону “Східний”, який обстрілювали в 2015 році. Цього разу обстріли там почалися зранку 24 лютого. 

“Кажуть, що обстріляли по тих самих місцях. Тобто у них навіть нового навідника не було. Обстрілювали ті самі будинки. Мені казали, що навіть якийсь снаряд потрапив у те саме дитяче ліжко, як і в 2015 році. Лівий берег маленький, його легко захопити. Щоб перебратися на правий берег, треба переїхати річку Кальміус. Є лише два мости для цього. Якщо їх підірвати, мікрорайон залишається без сполучення, без їжі, води і так далі. Тому в мене почалася паніка, і я вирішила, що з цього небезпечного мікрорайону треба всіх забрати в центр до сестри”, — розповідає Леся.  

Її двоюрідна сестра Ірина жила біля драматичного театру. Жінка була на п’ятому місяці вагітності. Її чоловік виїхав за кордон на заробітки. Ірина теж от-от мала їхати до нього — лишилася, щоб поздавати необхідні аналізи й зробити УЗД. Але не встигла. 

Батьки їхати не хотіли, але Леся їх вмовила. Свекруха, яка теж жила неподалік, відмовилася залишати дім. Сказала, що в неї плановий візит до стоматолога. 

“Із нею зараз немає зв’язку. Чоловік дуже переживає. Начебто з лівого берега росіяни почали маріупольців вивозити в Ростов, є якісь списки в інтернеті. Ми шукали, але її прізвища там немає. Її будинок цілий. Вона така бойова, сподіваюся, в плані їжі щось придумає і з кимось скооперується. але зв’язку нема, ми досі не знаємо, як справи в нашої другої мами”, — констатує Леся. 

Ночівлі у сховищі

Люди у бомбосховищі Маріуполя. Фото: телеграм-канал Маріупольської міськради

Батьків вона влаштувала на півночі міста, де вони зголосилися доглядати літню родичку. Тим часом Леся з чоловіком оселилися в Ірини. Вагомим недоліком квартири було те, що зовсім поряд — будівля СБУ. 

“Там ще була Ірина свекруха та її мати. Тобто нас спочатку було п’ятеро. Потім, коли почали обстрілювали селища біля міста, до нас ще приїхали родичі, бо в їхньому будинку повилітало скло з вікон. 12 людей у квартирі. Не було місця для ночівлі, й ми з чоловіком почали ходити в укриття в школу, яка була неподалік. Драмтеатр тоді був зачинений, туди нікого не пускали”. 

Ще кілька днів ходили тролейбуси на лівий берег, потім перестали. До Лесі телефонувала свекруха. Казала, що вона сидить у коридорі й не може навіть вийти в магазин через постійні вибухи на вулиці. 

Читайте також: Жіночий ветеранський рух і війна: як ветеранки працюють у тилу? 

“Але ми в центрі цього майже не чули. Обстріли були ніби десь далеко, ми ще не відчували війни, У сховище щодня приходило десь до 30 людей. Ті, хто з лівого берега, жили там постійно. Інші приходили ввечері, а якщо було тихо, то поверталися додому. Сховище було маленьке, але збудоване за всіма правилами.  Шкода тільки, що третина приміщення була заповнена архівом радянських кінострічок у таких металевих коробках. А посередині ще й стояв стіл для тенісу. Я обурювалася і писала скарги у відділ культури, щоб звільнили місце для людей. Спати там було неможливо. Діти весь час плакали. Мій чоловік взагалі сидів на стільці цілу ніч, щоб дати поспати вахтерам, які були на вході й приймали людей”, —  пригадує Леся.

Потім почалися проблеми з продуктами. У місто нічого не завозили. Леся купила їжу й вирішила віднести дещо батькам. Для цього треба було пішки йти в інший кінець міста.  

“Це десь 40-50 хвилин в один бік, якщо швидко йти. Я купила хліба й безлактозну молочку для мами. Вже стріляли по околицях, було дуже страшно. Я йшла і молилася вголос, щоб просто не вмерти на цій дорозі. Батьки мене насварили, що я прийшла. І тут почали завивати сирени. Я йшла сама, навіть автівок не було, ніде ані душі. Коли повернула на центральну вулицю Миру, люди чули мої кроки й відчиняли двері в сховища. Дивилися на мене, чи буду я до них заходити ховатися. Потім мене зустрів чоловік, і ми добігли до квартири сестри. Було дуже страшно”. 

Втеча на південний захід

Згодом у подружжя з’явилася можливість виїхати в район на південному заході міста. Товариш дав ключі й дозволив там оселитися, попросивши про догляд за котом. Леся якийсь час вагалася, але потім погодилася. Найбільше її пригнічувало, що немає бензину. Тому вона весь час економила на випадок виїзду з міста. Ходила скрізь пішки й не використовувала автівку. 

“1 березня ми вирішили переїхати в інший район. У центрі вже не було зв’язку і не було світла, вода теж зникла. А коли ми приїхали в квартиру друга, то там ще була вода. Чоловік, здається, навіть пішов у душ. Ми ще пораділи, що є умови і тільки за котом доглядати треба і все. Але зв’язку не було, світла не було, телефон почав сідати. Ми не знали новин. Це була інформаційна блокада в першу чергу”, — каже Леся. 

За її словами, росіяни обстрілювали перш за все лікарні, пологові будинки, центри переливання крові, а також пожежні частини та комунальників. Тобто всю інфраструктуру, яка працює для населення. Тому  в ремонтних бригад не було шансів приїхати і щось полагодити, бо їх обстріляли першими. Тож дуже швидко Маріуполь повністю залишився без світла, води, газу та без зв’язку. 

“Воду в нашому мікрорайоні відключили на другий день. Добре, що були криниці біля порту. Ще я бачила, що якісь жигулі відкривали багажник і продавали ковбасу по 250 гривень. Там була велика черга. Чоловік чомусь сказав, що навіщо воно треба, і ми не купили. Хоча потім я жалкувала про це. Почалися довжелезні кілометрові черги в магазини, Блокада приводила до гуманітарної катастрофи”, — говорить Леся. 

Навіть за цеглу доводилося боротися

Коли ворожі війська почали заходити з півночі й обстрілювати Волноваху, жінка зрозуміла, що її батьки в небезпеці. 

“Ми пішли до них. Бігли більше години, реально бігли, аж розчервонілися. Я вже бачила це чорне небо, пролітав сніг із чорним попелом. Ми прибігли, а батько каже, що не хоче лишати бабусю, бо це буде негарно. Я коли до них зайшла, то вже йшла по склу. Вікна були вибиті на сходових майданчиках між поверхами, а в них квартира виходила у двір, і вони цього не бачили. Тож я почала казати про скло, що все в районі вже чорне. Далі ми пішли до родичів і попросили забрати ту стареньку бабусю, яку батьки доглядали. Так вдалося батьків переконати і забрати звідти”, — розповідає Леся. І додає, що самотні й прикуті до ліжка люди дуже часто залишалися самі. 

“У нас через стінку жив ветеран війни. Раз на три дні до нього приходила жінка, яка приносила якусь їжу й змивала унітаз. Вона кричала йому про війну, пояснювала, що відбувається. Чоловік погано чує, тому їй доводилося голосно говорити — ми все чули”. 

Читайте також: Покоління доць

Першого дня, коли Леся забрала батьків на квартиру друга, там ще був газ. 

“Я приготувала плов і ми поїли. Наступного дня газ відключили. Тобто ми лишилися без світла, опалення і води. Мороз, холодно на вулиці. В кімнаті дихаєш і йде пара. Дві шапки на голові, чотири кофтини, колготи, штани… Ми максимально утеплювалися, але все одно тремтіли від холоду. Коли холодно, хочеться їсти, але їжі в нас було обмаль”, — пригадує жінка. 

Родина змушена була готували їсти на вулиці. як і всі інші люди із сусідніх багатоповерхівок. Шукали дрова і розпалювали багаття. Маленькі діти весь день бігали біля вогнищ, щоб зігрітися, бо в квартирах було страшенно холодно. 

Люди готують їжу на вогнищі у дворі багатоповерхівки. Фото надане героїнею статті

“Такий у нас був розпорядок дня, щоб вижити: прокинулися, рубаємо дрова, думаємо, яка каша швидше підходить на вогні. Наприклад, рис ми на ніч замочували, і тому він швидше варився. Їли двічі на день. Крім рису в нас ще була пачка кус-кусу, пачка кукурудзяної крупи і трохи приправ. Звісно, ніхто не наїдався. Варили також чай, щоб зігрітися. Дров було мало, бо люди все спилювали і тягли собі. Навіть за цеглу доводилося боротися. Я ж не місцева в цьому районі, але все познаходила, і ми розпалювали вогнище. А потім за два дні до виїзду в нас хтось поцупив дві цеглини. хоча всі знали, що це наша “пічка” на вулиці. Кожен боровся як міг”. 

Зіпсована скумбрія, буряк із пліснявою і заморожені котлети

Леся розповідає, що в місті було багато випадків мародерства. Люди розбивали скло і виносили все з магазинів. У першу чергу чомусь алкоголь та цигарки.

“Коли ми йшли до батьків, я вже бачила трупи — один чи два. І бачила мародерів, які виносили все з магазинів і кіосків. Бабуся, яку доглядали мої батьки, казала батькові, щоб він пішов і взяв бодай якісь продукти. Він пішов, побачив, як ящики горілки виносять із чорного входу, і не зміг. Повернувся із порожніми руками. Здається, там були не маріупольці, а хтось із Волновахи. Хоча, звичайно, місцеві теж цим займалися. Якось я проходила повз банк, і побачила, як жінка з донькою виносили звідти звичайний офісний стіл. Із ресторанів виносили меблі й навіть люстри знімали. А ще ми ж знайомилися, коли стояли в чергах. І обмінювалися інформацією. Так я дізналася, що “Епіцентр” розбомбили і люди виносили звідти побутову техніку. Жінка, яка мені про це говорила, обурювалася, що в місті немає води й електроенергії, але люди виносять із магазинів бойлери”. 

Для того, щоб мешканці не трощили все в магазинах, багато власників просто роздавали весь товар. 

Читайте також: «Скажіть Путіну забрати танки»: донька загиблого військового написала листа королеві Єлизаветі

“На нашому районі так зробили: поставили двох поліцейських, щоб люди заходили і брали все, що хочуть. Звичайно, була черга, але перші, хто зайшов, узяли дуже багато. Гребли, тому що “халява”. Не було справедливого розподілу. Люди в черзі почали обурюватися. Я була десь десятою. Стояла там півдня. І от нам кажуть: усе закінчилося, розходьтеся.  А батьки кричать: дайте хоча б чупа-чупс, он же залишився! Дайте щось дитині!” —  пригадує Леся. 

Наступного дня вона стояла в черзі по воду й випадково побачила, як один магазин відкрив “чорний вхід”, і власник оголосив, що зараз буде роздавати товар, у якого вже закінчився термін придатності. 

“Там відразу утворилася черга, але вона була хаотична: хто щось вирвав, той і правий. І я, як дикунка, почала хапати все, що давали. Якусь солону скумбрію, кров якої текла мені на куртку. Я її жадібно тримала й кидала собі в пакет. І ще якусь рибу взяла, що вже розповзалася. Батьки потім сказали викинути, щоб не захворіти на ботулізм. Ще я схопила вонючий буряк із пліснявою, його теж не можна було їсти. І магазин закрився. Єдине — вдалося взяти заморожені котлети. Вони були нормальні, ми приготували їх того дня на вогнищі. І це була страва богів”. 

Хліб на районі не продавали взагалі. Одного разу завезли корм для тварин. Леся з чоловіком кілька годин простояли в черзі й накупили корму на 600 гривень, але котик їхнього товариша відмовився їсти. Також була проблема з ліками. Їх не продавали. Якось у черзі жінка втратила свідомість — у неї був високий цукор, а інсуліну ніде не було. У Лесиної мами від рисових супів теж піднімався цукор.

На місці драмтеатру — чорна хмара

Леся дуже переживала за свою вагітну сестру. 

“15 березня компанія, де було три родини з дітьми, зникла. Вони завжди рано вранці починали готувати їсти. А тут не вийшли. І всі почали говорити, що вони поїхали, бо відкрили “зелений коридор”. Ми вирішили, що треба йти до Іри, щоб повідомити їй про можливість виїзду. Пішли наступного дня. Нам назустріч ішли багато людей із валізами. Коли ми доходили, почули потужний вибух. Це бомба впала на драмтеатр. Усе навколо почорніло, і я відчула, як моє серце вистрибує з грудей. Сестра жила зовсім поряд. Праворуч від центрального входу в міський парк ми побачили могили, які ще не були засипані. Там лежали сірі пакети, і я зрозуміла, що це ховають місцевих жителів. Неподалік стояли кілька людей із телефонами — там була точка, де нібито ловив МТС. Більше не було ані душі. Ми вийшли з парку й побачили, що вся дорога встелена склом. На місці драмтеатру — чорна хмара. Побігли до будинку сестри, але нам ніхто не відчинив”, —  каже Леся.  

Сусідка повідомила, що Ірина з батьками виїхала напередодні в бік Запоріжжя. Вони зважилися на це після того, як у сусідній будинок прилетів снаряд. У квартирі повилітало скло із вікон. Крім того, стало відомо про “зелений коридор”. 

Читайте також: Жіноче метро: станція воєнна

Леся з чоловіком теж вирішили, що варто виїхати з міста. 

“Місто було все чорне. І якщо раніше літак заходив раз на шість хвилин із моря і десь далеко кидав бомбу в центр, то зараз уже літаки безперервно літали над головою, і ти не знаєш, де і що впаде. Ми побігли до батьків і вирішили прориватися. Коли збиралися, нашу вулицю почали обстрілювати. Ми бачили, як ракета повністю прошила квартиру в будинку навпроти. Там утворилася чорна дірка, Батько ніколи на мене не кричав, а тут почав кричати “лягай!” Я злякалася цього крику, і ми впали за машину. Чоловік із мамою тоді саме збирали речі в квартирі. Мама сказала, що будинок дуже сильно хитнуло, вона аж схопилася за стіл, щоб не впасти. Останнє, що я пам’ятаю — чайник на вогнищі, який хтось забув забрати, тікаючи від обстрілу”. 

Обійняти батон

До селища Мангуш Леся з родиною доїхали за 8 годин. Довго стояли в тягнучці. Бачили багато техніки, яка палала. Бачили маріупольців, у яких закінчувався бензин, і вони лишали автівки й ішли пішки. Бачили тих, хто дуже поспішав і гнав по зустрічній смузі. Усі вони тікали з міста, над яким клубочився чорний дим і лунали вибухи. 

“Зупинилися на ніч в однієї грекині. Вона спала на підлозі, а нам і ще одній родині дала по кімнаті. Спати було неможливо, бо ми цілу ніч слухали, як із Мангуша обстрілюють Маріуполь. Росіяни гатили без кінця. Тут уже скрізь були автівки з літерою Z, а нам казали, що ми в “ДНР” і треба переходити на російський час. Грекиня розповіла, де можна знайти чоловіка, який продає бензин утридорога. Ми з чоловіком пішли, але його не було. Потім пішли до центру. Там росіяни продавали бензин місцевим за 20 гривень за літр. Ми були 169 в черзі, але нам сказали, що цього дня бензин даватимуть тільки російським військовим. На щастя, знайшли чоловіка, який за 100 гривень за літр продав нам бензин. Він пояснив, що з Маріуполя, усе втратив і йому треба виживати, тому так накручує ціну. Ми віддали йому останні гроші й змогли поїхати далі”, — говорить Леся. 

У Мангуші їм також удалося вперше за останні два тижні купити хліба. 

“О сьомій ранку чоловік пішов із нашою господинею в магазин, Вони вистояли чергу і взяли аж п’ять батонів. Я бачила, як моя мама просто обійняла цей батон і довго не відпускала. Бо хліб для нас устиг стати мало не якоюсь екзотикою. Ми реально за ним скучили. Раніше думала, що таке тільки в кіно буває”. 

Уже на виїзді родина побачила знайомого, який разом із дружиною, донькою й кицькою стояв на дорозі з табличкою “Заберіть до Запоріжжя”, але ніхто біля них не зупинявся. Леся їх забрала. 

Цигарки не для ворога

Особливими випробуванням стали блокпости. Їх було багато і всі вони були російськими. Ворог поводився зухвало. Якщо їм подобалася машина, могли “віджати”. Просто виганяли людей і забирали автівку. Лесі відразу сказали: або віддавай камеру, або картку пам’яті з відеореєстратора. Росіяни перевіряли документи, дивилися багажник і постійно просили цигарки. 

“Я їм пояснювала, що ми з Маріуполя, у нас взагалі нічого не було — навіть їжі. Показувала каструлі, обпалені вогнищами, надувні матраци, спальники. Я просто показувала їм наше життя на підлозі й на вогнищах за останні тижні. Про які цигарки мова?! Але пригадую, що перереду їхала автівка, і коли почалися перші українські блокпости, то один водій віддав пачку цигарок українському воїнові. Тобто він десь приховав їх, щоб не віддати росіянам”

Лесі розповідали також про те, що ворог стріляв по автівках маріупольців, тому що на останньому російському блокпосту хтось показав їм середній палець. На щастя, ніхто не постраждав, але росіяни почали стріляти з автоматів по машинах. 

Меми в телефоні

На одному з блокпостів екіпаж ледь не втратив пасажира. 

“Під Запоріжжям нас зупинив “кадирівець”. Багато автівок пропускав, але чомусь саме нас зупинив. Я думаю, це тому, що мій чоловік був неголений. Він попросив телефони. У чоловіка нічого не знайшов. А у знайомого у папці “видалене” були меми, де песик какає на російський прапор, “Што ж ви так? Ми приєхалі на ученія, а вы такое сохраняєте на телефон!” — заявив кадирівець і сказав, що забирає знайомого з собою, а ми можемо їхати далі. Чоловік пояснював, що це не його картинка, що це просто хтось у вайбер прислав, але той був невблаганний. Я думаю, що він або дагестанець, або чеченець, бо у нього дуже погана російська мова. Я кричала і вмовляла, а він на мене взагалі не зважав, бо я жінка, я ніхто в його культурі, він навіть у очі мені не дивився. Десь пів години виносив нам мозок. Дивом удалося відбити знайомого, і ми поїхали далі”.

Лесі з родиною пощастило. Вони встигли доїхати в Токмак за 15 хвилин до початку коментської години. Усіх, хто не встигав, росіяни лишали в полі. Люди сиділи в автівках на морозі й чекали ранку. 

“Нас забрала на ночівлю велика родина. Небагаті люди, але нагодували нас, ще й у дорогу дали огірків і сала. Я не знала як їм віддячити. Вони були щасливі, що маріупольців пропустили. До цього їх бомбили літаками 5 діб, 5 ночей вони були в підвалах, а коли дали коридор, вони хоча б дома почали спати і приймати маріупольців”.  

Місто без живого місця

Російські війська знищують житлові квартали. Фото: Азов

“Маріуполь — місто, на якому не лишилося живого місця. Я не знаю, як люди там тримаються без води, їжі й тепла, як їм удається вижити в цьому пеклі. Кажуть, росіяни отримали списки тих, хто був в АТО. Бо вони вишуковують бійців. У Мангуші я чула, що знайшли чоловіка, який воював у 2015 році, вивели на центральну вулицю біля Нової пошти, публічно розстріляли і кинули тіло, щоб його ніхто не забирав”, —  говорить Леся. 

Дуже багато людей не можуть знайти своїх родичів, бо немає мобільного зв’язку. Крім того, всіх загиблих ховають без фіксації, нерідко в спільних могилах. На лівому березі цього взагалі ніхто не робить, бо росіянам байдуже, а українці бояться виходити й сидять по квартирах. Знайти і вивезти людину з Маріуполя зараз вартує близько трьох тисяч доларів. У соціальних мережах уже є багато груп із пошуку маріупольців.

“Я досі не знаю, що з моєю кращою подругою. Вона була в лікарні, яку обстріляли. 17 березня востаннє зателефонувала мені й повідомила, що з нею все добре. Її витягли з палаючого підвалу, який загорівся після обстрілу. Де вона зараз — невідомо”, — підсумовує Леся. 

Вікторія Кобиляцька, 

ZMINA. Центр прав людини

Схожі записи

Журналістські розслідування на гендерну тематику: ІРРП оголошує новий конкурс

«Cидіти вдома». Що таке піклувальна праця?

У вогні