Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • Розірвати коло: Як художниця Іва Стишун долала насильство
Статтi

Розірвати коло: Як художниця Іва Стишун долала насильство

«Для мене коло насильства — це коло терпіння та мовчання. Поки ми терпимо та мовчимо, ми не можемо його розірвати. Ми перебуваємо в ньому й не можемо більше ні на що розраховувати», — каже харківська художниця й активістка Іва Стишун. Вона наважилася розповісти про свій досвід назагал. Для фільму «Розірви коло», який зняла режисерка Єлизавети Сміт.

«Розірви коло» — це документальний фільм про двох жінок, які пережили домашнє насильство, але знайшли в собі сили змінити своє життя. Ці зміни виявляються довгим і складним процесом роботи над собою та своїми стосунками з навколишнім світом.  

Під час зйомок Іва Стишун згадувала, як у дитячі та підліткові роки її бив батько. І як ці згубні патерни поведінки вона перенесла у власну родину та сама стала бити сина. Художниця переконана, що під час такої розмови потрібно бути чесною до кінця. Їй важливо було розповісти не тільки, що вона була потерпілою, а й що сама стала агресоркою. 

«Дуже круто, коли згадують, що я не просто якась мисткиня та активістка. А й про те, що я постраждала від насильства, що я людина з інвалідністю. І це створює більш повноцінний образ людини, у якої є проблеми 24/7. Але яка хоче змінювати світ», – зізнається Іва.

«Батько сказав, що мене всі битимуть»

Елемент інсталяції «Кімната, де живе біль»
(Харків, Центр гендерної культури, листопад 2019 року)

Існує такий стереотип, буцімто насильство панує винятково в маргіналізованих родинах. Але це не так. Іва народилася в інтелігентній сім’ї, де обоє батьків мали дуже статусну професію. Вони працювали в інженерії, запускали ракети в небо. Але криза 90-х років істотно вплинула на благополуччя родини. Батько почав пити. Це був зовсім інший чоловік – агресивний, злий. Від нього хотілося відгородитися. Батько думав, що донька змінилася. І це його страшенно дратувало. Спочатку це була суто вербальна агресія. Але згодом в хід пішли кулаки.  

«Слово має дуже велику силу. Багато в насильстві робиться не кулаками, а словами. Батько казав мені: «тебе всі битимуть, бо ти не жінка», «ти не заслуговуєш на інше ставлення», «то тебе не б’ють, це мене били в інтернаті». І ці слова залишалися в голові. І в тебе немає нічого, щоб на них відповісти. Дуже часто ми не можемо відповісти агресору прямо… Бабуся казала: «Терпи, це ж твій тато. Мовчи, не зли його, він заробляє гроші». Тому для мене коло насильства – це коло терпіння та мовчання. Поки ми терпимо та мовчимо, ми не можемо його розірвати», – розповіла художниця.

Коли Іва вперше намагалася піти з дому, їй було всього 15-16 років. Але не було куди: дівчина гуляла містом, ховалася в парках і дворах. Це було її порятунком. Їздила до бабусі, але розуміння не отримувала. Бо бабуся казала: «Повертайся, це ж твої батьки». Ні ресурсу, ні можливостей розірвати коло ще не було. Піти з дому вдалося хіба що в 18 років, коли друзі вже могли якось прихистити. А одного дня Іва таки змогла дати батьку відсіч і вдарила його у відповідь. Для чоловіка це був шок. Відтоді батько ніколи не бив її.

Насильство проростає в благодатному ґрунті

Але остаточно розірвати коло не вдалося. Зокрема тому, що Іві все ще доводиться спілкуватися з батьками. Соціум жорстко засуджує тих, хто рве стосунки з ріднею. За словами Іви, батьки дивилися фільм, хоча жодного фідбеку не дали. Для них це велике випробування. Адже про насильство, що відбувалося за зачиненими дверима, дізналося дуже багато людей. За словами художниці, людям узагалі важко слухати про такі речі. Її мати болісно реагує на такі зізнання. Вона живе з цим чоловіком і не хоче нічого чути про його вчинки.

Елемент інсталяції «Кімната, де живе біль»
(Харків, Центр гендерної культури, листопад 2019 року)

«Батько якось сказав: «Прости за весь біль, який я тобі завдав». У минулому часі, ніби зараз нічого немає. Насправді ти живеш із цим болем усе життя. І ти не можеш його просто викинути, він стає часткою тебе. Як у залізної людини атомний реактор став часткою організму. І ти на цьому «реакторі» живеш. Але він може знищити тебе, якщо ти перестанеш слідкувати за тим, щоб постійно збирати себе докупи. А це великий виклик. Ти знаєш, що можеш зірватися, стати агресоркою», – каже Іва Стишун.

Саме насильство вона порівнює із зернятком. Якщо воно падає на благодатний ґрунт, то продовжує проростати далі. Уже в дорослому віці жінка перенесла насильство у власну родину. Вона відчувала, що в моменти гніву не може спинитися. Свої зриви пояснювала тим, що так із нею чинив батько.

«Я намагаюся створювати, а не руйнувати»

«До того, як я стала агресоркою для свого сина, була ще велика ланка аутоагресії. Я знищувала саму себе. А коли не змогла знищити себе, почала знищувати сина. Зараз я на зовсім іншому етапі. Бережу себе, намагаюся щось створювати, а не руйнувати. Але до цього треба було прийти через зізнання в тому, що я щось руйнувала. Що спочатку руйнували тебе, а потім руйнувала ти. І ідея цього фільму полягала в тому, щоб показати вир насильства. Що це такий ланцюжок, який проходить через покоління», – каже Іва Стишун.

Жінці було соромно зізнатися, що била сина. Вона навіть зрозуміла, що тоді відчував батько. Якось син намалював комікс про злу маму. Він запевняв, що то просто якась жінка, але Іва впізнала себе. З одного боку, це було схоже на звинувачення. Але з іншого – то був шанс щось виправити, визнати проблему. Коли хлопчик навчився писати, він став залишати матері записки. У них він запитував, чому та на нього кричить та б’є.

«Я не знала, як відповісти. Бо не знала, чому я так чиню, чому я не можу любити без цієї агресії. І ці питання показали, що треба знайти відповідь… Коли я сказала йому, що насилля – це не просто погано, що це злочин, що він може поскаржитися, тоді все чомусь припинилося… Одного разу син написав таку річ: «Давай забудемо, що ти мене била. Я бачу, що ти жалкуєш». Я розумію, що ще багато потрібно зробити, щоб він визнав, що сталося. Прожив це, можливо, обговорив зі своїм терапевтом, зі своїми друзями. Щоб він зрозумів, як із цим жити. Як я свого чому зрозуміла, як жити з тим, що зробив мій батько», – розповіла Іва Стишун.

«Мене склеює рух»

Іва Стишун

«Найголовніша проблема – це думка про те, що насильство тебе зламало до кінця. Тобі хочеться просто померти. Ти відчуваєш, що доведеться прожити все життя з цією відкритою раною. Це страшно. І тобі хочеться, щоб тебе взагалі не було, щоб тебе вбили. І це найстрашніша правда про насильство. Жінки вже постраждалі, зламані, їм важко жити в такому стані. Їм хотілося, щоб усе закінчилося. Тому вони й залишаються. Щоб нарешті це закінчилися смертю. Бо дуже важко уявити, як ти житимеш знівеченою», – розповіла художниця.

За її словами, пережите колись насильство не минає безслідно. У самої Іви було 20 років, щоб цей досвід пережити, продумати, проаналізувати. І це дуже вплинуло на особистість художниці. Щоб далі жити, потрібно було якось склеїти себе докупи. А для цього знадобилися воля, творчість та активність. Адже коли цього немає, жінка перестає почуватися живою. Тому Іва й позиціонує себе як діячку – у сфері мистецтва, громадського життя та інклюзії.

«Мене склеює рух – рух проти насильства, за інклюзію, за права людей. У мене немає якогось статусу. Просто діячка, громадська активістка, яка щось робить, ворушиться. І це дає енергію. Але мене почали сприймати як людину, що може допомогти іншим. А це важко. Бо ресурс іде на допомогу собі та синові. Цю тріщину у стосунках ми постійно склеюємо любов’ю та повагою», – зізналася Іва Стишун.

Спроба переосмислення

Іва не вперше піднімає таку складну тему. Так, у межах цьогорічної кампанії «16 днів проти насильства» вона разом із іншими мисткинями створила інсталяцію. Це була кімната, в якій живе біль. Там розмістили предмети, які так чи інакше нагадують про насильство. Наприклад, там був віник і килимок, під який «замітають» проблему. Або картина з вишнями, які нагадували краплі крові. Ця інсталяція здавалася художниці пересічною. Але глядачі були вражені. Зокрема тим, як простими речами вона передала таку складну тему.

Елемент інсталяції «Кімната, де живе біль»
(Харків, Центр гендерної культури, листопад 2019 року)

«Тоді я вперше на широкий загал розповіла про те, що мене бив батько. А також про те, що я сама стала агресоркою для свого сина. Я відчула, який це має великий ефект. Бо люди, які ніколи не стикалися з насильством, отримали такий досвід. Людина, яку вони вважали успішною, інтелігентною, не розуміли, що в її житті міг бути такий морок. Це було дуже несподівано і для них, і для мене. Мені сподобалося бачити, як люди змінюють ставлення до проблеми – від «сама дурепа винна» до розуміння та співчуття», – згадує Іва Стишун.

Елемент інсталяції «Кімната, де живе біль»
(Харків, Центр гендерної культури, листопад 2019 року)

Знятися у фільмі художниця погодилася відразу. Хоча розповідати про свій досвід було дуже важко. Перший день зйомок пройшов у дворі, в якому Іва провела дитинство. Саме там вона ховалася від побоїв батька. Після розмови вона залишилася сама, гойдалася на гойдалці та думала, як це витримати. А після другого дня зйомок її трусило.

«Мене молодша сестра запитала: «А ти не боїшся, що батьки про це дізнаються?» Але я хочу, щоб вони почули все в такому форматі. А не тоді, коли ми одне одному висуваємо претензії. Щоб вони побачили, який вигляд це має збоку. У цьому страшно було зізнаватися. Як і в тому, що ти сама агресорка. Бо відчуття таке, що знайомі перестануть тебе поважати», – зазначила Іва Стишун.

«Поки потерпілі мовчать, люди знецінюють цю проблему»

«Поки не почнеш говорити про насилля, є відчуття, що воно існує лише в твоїй голові. Ніхто не вірить тобі, ніхто нічого не пам’ятає. Бо агресор був п’яним, а свідків чи доказів немає. Тому ти це носиш у собі. Коли вперше розповідала – усміхалася. Бо психіка захищає від цієї страшної правди. Багато людей, які пережили насильство, взагалі не пам’ятають його. Вони витіснили його на якийсь підсвідомий рівень. Але воно отруює життя. Навіть коли насильства немає – ти його бачиш та боїшся. Бо це як морок, біль, що завжди з тобою», – розповідає художниця.

За її словами, в людини, яка пережила насильство, часом накопичується надто багато образи та агресії. Вона стає агресором чи агресоркою. Бо не змогла розповісти про пережите, її ніхто не захистив, ніхто не поспівчував, не дав емпатію. Такій людині важливо розповісти про свій досвід і отримати заслужене співчуття. 

Мисткиня наголошує, що поки потерпілі мовчать, люди знецінюють цю проблему. Їм здається, що таких випадків небагато, що з насильством можна впоратися самотужки. І тільки коли жінка говоритиме відкрито, оточуючі побачать масштаб проблеми. Та й агресори знатимуть, що тема не замовчуватиметься. Навіть якщо хтось випив і вдарив жінку, то завтра про це знатиме вся вулиця. І тоді кривдники не почуватимуться безкарними. Коли ми розриваємо коло насильства – дуже важлива реакція людей.

«Коли стикаємося з насильством, ми повинні діяти. Розривати коло – це дія. Якщо ми не будемо діяти, воно буде замкнутим. Але для цього потрібні ресурси. Без підтримки близьких дуже важко щось зробити. У тебе просто немає сил, ти не може устати й піти. Але якщо ти не підеш, то буде тільки гірше. Ти втратиш можливість щось зробити. Розірвати коло – це сміливість. Сміливість зробити те, чого не робила. Відкинути все, що в тебе є, відкинути навіть надію на якусь безпеку, підтримку та стабільність. І поринути в невідомість. Люди, які це роблять – дуже сильні та сміливі», – підкреслила Іва Стишун.  

Юлія Гуш

Схожі записи

6 зимних стипендий и грантов для женщин

Елла Лібанова: Пояснювати, що насильство — це неприпустимо, треба з дитячого садка

Анастасія Багаліка

Как может проявляться сексизм в средствах массовой информации