Повага
Колонки

Про материнство – болючі роздуми без логічних висновків

У нас була сусідка, яка не могла завагітніти, але дуже хотіла дитину. У моєму пострадянському дитинстві. Зразкова була сім’я – вона і він. Я їх часто бачила вдвох на велосипедах, із кошиками грибів. Часом вони обіймалися біля гойдалок – обоє стрункі, з поривом, у витертих синіх спортивних костюмах. А дітей – зась.

Зате в родині алкоголіків із будинку навпроти їх було четверо. Життєрадісних, веселих, голодних, недоглянутих. Їх то забирали, то повертали.

Мабуть, тоді, таки тоді я вперше замислилася про несправедливість світу. От чому порядній родині, яка прагне дітей, Бог не дає їх? Зате в сім’ї, де про них ніхто надто не дбає, їх більше, ніж треба, більше, ніж хочеться батькам, схильним до чарки, а не до виховання. Я завжди сумувала, дивлячись на пару в спортивних костюмах. Здається, вона так ніколи й не завагітніла. Коли з’явилися можливості спробувати, вона була вже не в репродуктивному віці.

Життя поглибило моє відчуття несправедливості світу. Я довго працювала журналісткою. Займалася так званими соціальними питаннями. Тісно співпрацювала зі службою в справах неповнолітніх, із органами опіки й піклування. Це такі, знаєте, органи, що якщо раз потрапиш у поле їхньої уваги, то вийти з того поля шансів уже не матимеш. Хіба коли діти виростуть.

Часто, набагато частіше, ніж мені хотілося б, я брала участь у страшній процедурі вилучення дітей із неблагополучної родини. Ті епізоди досі стоять перед моїми очима, хоч минуло вже майже двадцять років. Досі мій мозок свердлить слово «Заспокойтесь». Це слово постійно повторюють, коли забирають дітей. На батьків раптом падає усвідомлення й каяття. Їх часто доводиться тримати за руки. Це роблять зазвичай працівники правоохоронних органів. Словом… Не хочу я переповідати ці жахливі сцени. Скажу тільки, що спокійно все проходить дуже рідко. Вкрай рідко.

Дітям байдуже, чи їхня мама професорка, чи блогерка, чи завідувачка гінекологічного відділення в обласній лікарні, чи продавщиця з магазину на розі, чи власниця популярного бутика. Матір, яка п’є чи вживає наркотики, вони люблять точнісінько так само. Так самісінько. Найперше, що їм потрібно від мами – не ляльки, не конструктори «Лего» й не розмальовки. Ви знаєте, що їм потрібно найперше. Не гірше за мене. Тому я не повторюватиму цього слова всує.

Після тих «рейдів», коли ми приїжджали в райвиконком заспокоїтися й випити кави, найдовше не могла отямитися… начальниця служби у справах неповнолітніх. П’ятдесятирічна жінка з пергідрольними завитками і, здавалося, сталевим поглядом. Вона виходила надвір, ховалася за крислату ялину й курила. Дві-три цигарки підряд. Руки в неї тремтіли. Вона часто ламала сірники й нецензурно себе лаяла.

– Наталя Борисівна, – якось зважилася я на запитання, – ви вже так давно тут працюєте. Хіба вас досі?..

– Досі, Наташа. Досі. Я до цього не можу звикнути.

– Але чого ви звинувачуєте себе? Ви ж усе правильно робите, інакше ж…

– Немає нічого неправильнішого на світі, ніж видирати дитину з материних рук. Просто часто інакше не можна.

Я чула від колишніх колег, що вона досі там працює. Досі організовує новорічні ранки для дітей із неблагополучних родин. Досі молить-благає власників кафе й ресторанів не бути скупими, пам’ятати, що життя строкате, не забувати слово «добро». Досі домовляється з медсестрами в дитячих відділеннях і пхає їм у кишені різні там шоколадки – щоб і на її дітей (!) увагу звертали не казенну, а людську. Хочу, щоб Наталію Борисівну беріг найкращий Різдвяний Янгол…

Моя донька вже на другому курсі університету. Ось-ось стане матір’ю.

Учора вночі я ходила в супермаркет. Удень запрацювалася, не встигла. Уночі там добре – жодної штовханини, можна все спокійно роздивитися й подумати. Зауважила молоду пару. І Він, і Вона були такі красиві, що почни вони цілуватися у відділі побутової хімії, я б неодмінно відчула, що моє життя побігло швидше, ніж раніше. Так, я маю такий гріх – іноді заздрю молодим і красивим.

Та Вони не цілувалися. Навпаки – то перегиркувалися, то відверталися одне від одного. Вона була напружена, хрускотіла пальцями. За нею ледве встигали двійнята – хлопчик і дівчинка. Років по чотири.

На касі ми опинилися разом. Вони – попереду. Платив Він. Вона вийшла з супермаркету й нервово ходила коло ятки з біжутерією. Хоча було очевидно, що жодні там заколки й брошки її зараз не цікавлять. Та й ятка була зачинена…

Я розплатилася на касі й вийшла у великий хол торговельного центру. Там я й застала останній і головний акт цієї драми. Вона то хапала Його за руки, то била по грудях, то відпихала. Він здебільшого мовчав і намагався сховати руки в кишенях. Діти задрали голови вгору й мовчки дивилися на батьків. У напівтемному холі. У мерехтінні ялинкових вогнів.

Урешті Він стрімко рушив до виходу. Так стрімко, що й бувалий легкоатлет позаздрив би. Вона рвонулася слідом, ледь не ламаючи підбори. Діти кинулися слідом. З криком.

– Да от…битесь! – кинула Вона через плече і зникла за скляними холодними дверима.

А діти лишилися тут, по цей бік, коло мене. Дівчинка просто стояла й плакала. Хлопчик торгав двері, але дотягнутися до ручки не міг. Я стояла з пакетом у прострації. Збоку від мене заворушилися охоронці. Я перезирнулася з хлопцями і присіла навпочіпки коло дівчинки. Я так сиділа довго. Не знаю скільки. Час ніби щез. Але минуло ніяк не менше п’ятнадцяти хвилин. Точно. І Вони повернулися. Схопили дітей за руки й потягли до виходу. Надворі блиснули фари… Він обхопив Її за стан і поцілував, перш ніж посадити заплаканих дітей на заднє сидіння… Хеппі-енд?

Я – не святенниця. Я – не та, яка не може пробачити комусь мимовільної слабкості. Я чудово знаю, що мама не в змозі тримати стовідсоткову концентрацію весь час. Вона втомлюється. Депресує. Не бачить просвітку. Дуже важко жити тільки дітьми й не бачити за деревами жодного лісу. Я сама часом так утомлювалася від малої доньки, що хотілося втікати світ за очі, затулитися подушкою й волати.

Я думала про цей епізод до ранку. Згадувала сусідів у синіх спортивних костюмах. Наталію Борисівну з цигаркою. Згадувала матерів, на яких раптово, мечем, ножем, сокирою падало усвідомлення.

Я не робитиму висновків. Не висновуватиму зі своєї розповіді жодних філософій. Не роздумуватиму на теми моралі. Я тільки розкажу про одну річ, прочитану ще тоді, давно, коли я працювала журналісткою й займалася соціальними проблемами. То була стаття про притулки для немовлят початку ХХ століття. Які там були порядки… Хто там працював… Чим дітей годували тощо. Мені запам’яталося з того матеріалу тільки одне.

Я вже не можу пригадати точної цифри, але смертність у тих притулках була дуже високою. Ті няньки, ті сестри-жалібниці стверджували, що немовлята помирали не від хвороб. Не від недогляду. Вони помирали – це стверджую не я, а жінки, які працювали там – від того, що не почувалися потрібними.

Часом тим жінкам, загнаним, струдженим, смертельно втомленим, дуже впадала в око якась дитина. І знаєте, що вони робили, аби врятувати її, аби вона не померла? Ні, не краще годували. Ні, не говорили з нею. Вони, як то заведено в чорношкірих жінок, носили дітей у себе на спині. Гріли їх своїм теплом, давали відчути, що ті діти – потрібні. Носили, поки робили свою важку щоденну роботу – каші, постелі, пелюшки.   

Моя донька вже на другому курсі університету. Ось-ось стане матір’ю. Замість готуватися стати бабусею я думаю геть про інше. Зовсім, цілком про інше. Про те, як довго пам’ятатимуть оті двійнята з торговельного центру вчорашню ніч. Я думаю, що краще не народжувати аж доти, доки у вас не з’явиться справді сильне бажання народити. Доки не прийде усвідомлення, що ваше життя після пологів уже ніколи не буде таким вільним і незалежним, як до. Це не означає, що ви втратите себе. Ні – хоч багато хто, на жаль, втрачає.

Наталя Гаряча

Схожі записи

…а мені нудно (інтерв’ю з секс-працівницею)

Можна я в тебе переночую, або до чого тут брудна сорочка?

Вікторія Єрмолаєва

Село, яке виштовхує