Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • Під синцями й рубцями: досвіди травм і травми досвідів в українській жіночій прозі
Книжкова полиця Статтi

Під синцями й рубцями: досвіди травм і травми досвідів в українській жіночій прозі

Тема травм – тема незручна. Адже розповідати/показувати свої рани (грец. τραῦμα – рана, пошкодження), незалежно від того, відкриті вони чи закриті, – то ніби приймати свою беззахисність і слабкість, визнавати її, ділитися нею, розмотуючи шар за шаром тугі бинти пояснень і зізнань. 

Якщо йдеться про травмованість фізичну (усі ці забої, розтягнення, розриви, вивихи чи переломи), то люди частіше звертаються по медичну допомогу. Без сорому чи страху «демонструють» свою проблему у вигляді пошкодженої кінцівки в тісному джгуті чи непробивному гіпсовому лонгеті. 

Матриця для розгляду жіночих травм 

Із психологічною травмованістю все складніше. Ми нечасто просимо інших про підтримку, рідко консультуємося з духівниками чи психологами, ще рідше відвідуємо психоаналітиків чи психотерапевтів. Так, ніби виявляти свої внутрішні духовні травми – непристойно. Бо ж кому приємна «роль жертви», «слабкої ланки», «істерички» чи «соплячки», яка шукає м’який жилет, рятівне кільце або міцну соломинку.

Мало кому вдалося уникнути психотравм, зумовлених сильними емоційними переживаннями та стресовими потрясіннями (смерть, зрада чи втрата (фізична або символічна) близької людини. Пережите насильство (у різних проявах), війни, катастрофи, нещасні випадки, хвороби, булінг, образа честі й гідності, будь-які форми дискримінації, а також ті, що безпосередньо пов’язані з тілесністю і сексуальністю). Численні праці, присвячені питанням травматичних станів і ПТСР, не лише визначають причини й особливості психотравм, а й намагаються дати поради виходу зі складних ситуацій шляхом внутрішніх трансформацій.

Ліз Бурбо (Lise Bourbeau), відома канадська психологиня та філософиня, авторка 26 книг-бестселлерів, вважає, що проблему травмованості треба розглядати комплексно, простежуючи зв’язок тілесного здоров’я і духовної гармонії. Увага до психосоматики, до своїх потреб і бажань має бути основою особистісного розвитку, міцних збалансованих стосунків між людьми, ефективної комунікації та плідної співпраці, фахового самоутвердження.

Цікаві міркування Бурбо про те, що всі наші психосоматичні травми можна об’єднати у п’ять загальних проблем, наявність яких змушує нас одягати маску (замотувати проблему в бинти). Замість того, аби всіма силами допомагати собі одужати, зцілюватися. До п’яти звичних ран Бурбо відносить: відторгнення (відкинутість), покинутість, приниження, зраду та несправедливість. Відтак суб’єкт звикає до масок утікача, залежного, мазохіста, контролюючого, жорсткого (ригідного). Використовуючи цю матрицю, розглянемо найпоширеніші жіночі травми на матеріалі української жіночої прози 90-х років ХХ – перших десятиліть ХХІ століття.   

Незалежність: розрив страху мовчання

Жіночу прозу 80-х (Ніна Бічуя, Галина Гордасевич, Любов Пономаренко та ін.) – початку 90-х (Оксана Забужко, С. Йовенко, Євгенія Кононенко, Софія Майданська, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Галина Тарасюк та ін.) складають «межові» жіночі тексти, що фонтануючим нестримним потоком вириваються з русла традицій колоніальної культури. Застигаючи в повітрі змін, вони шукають свої траєкторії руху «на льоту».

Посттоталітарний і посткомуністичний синдром перехідної доби визначає нову тематику і проблематику жіночого письма, яке після 1991 року стає розкутішим й оголенішим. Із тіла-тексту знято не тільки одяг. Іноді з тіла-тексту знято і шкіру, аби українські читачі не лише побачили, але й тактильно відчули все, що під синцями й рубцями. І це, мабуть, таки найважче – говорити про травматичний досвід (окремих жінок і цілих жіночих поколінь), виводити назовні травм(ова/атич)ну правду посередництвом героїнь, голосом Інших таких жінок.

Читайте також: 7 типів жіночих образів сучасної української літератури: у чому сила, сестро?

Проводити розкопки синців та рубців – це експериментувати з натуралізмом письма, демонструвати тілесність і сексуальність у різних проявах, занурюватися у простір крові й сечі, поту і сперми, передпологових вод і молока. Це писати про жіночі драми дорослішань та ініціацій, не уникаючи тем менструацій і дефлорацій, садистичного болісного коїтусу й небажаної вагітності. Торкатися питань абортів і викиднів, післяпологової депресії, материнських фобій чи комплексів, менопаузи і старіння.

Дескрипція всіх цих явищ присутня в художніх текстах початку ХХІ століття.  Одразу після 2000-х стається таке бажане постнезалежне й посттабуйоване розгерметизування українського жіночого письма, зближення його зі світовим письменством, у якому всі вищезгадані теми давно перестали бути замовчуваними.

У першому в українській літературі жіночому постколоніальному романі «Польові дослідження з українського сексу» (1996) Оксана Забужко голосно пояснює, як «страх передавався у спадок» [жінкам]. Як страх культивував несвободу [жінок]. Як страх змушував мовчати [жінок]. І найголовніше – пригнічував будь-які вітаїстичні прояви. Адже «рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любови – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю».

Не випадково творчість прирівнюється до вагітності. Адже, на думку багатьох психологів, усі наші страхи і травми присутні вже в зав’язі – у маленькому ембріоні, що в лоні матері росте й міцніє, накопичуючи не лише корисні речовини, а й сукупність усіх страхів і болю.    

Травма (від) матері, або травма відкинутої   

Експозиція питань, маркованих травмою і травмованістю, широко представлена у творчості Марії Матіос. Жіночі «одкровення» минулого письменниця реконструює у книжці «Нація» (2001), оповідаючи про сирітство фізичне й духовне («Вставайте, мамко», «Признай свою дитину»), провинну любов, що стає фатумом для її героїнь («Апокаліпсис», «Анна-Марія»). 

Не лише в культовій «Солодкій Дарусі» (2004) письменниця моделює «бездольність» дочки через «гріх» матері. Неперерізана невидима пуповина минулого пов’язує історію дитини з  передісторією матері, презентуючи тяглість (позбавленість кульмінації) досвіду травми, його неперервність (нерозв’язаність).

Маріца болісно усвідомлює, що «її дитина – це насправді – вона сама… і подеколи вона думає, що сама травмована не менше, ніж її нещасна дитина». Подібне відчуває й Северина-москалиця, несучи тягар травми не від дня свого народження, а радше з моменту свого зачаття (байстрючка поневолі). Будучи дитям од ворога, Северина переживає відторгнення як соціальне, так і особистісне. Оточення, яке вважає жінку ізгойкою, дискримінує її, поглиблюючи кризу самотності.

Травма відкинутості провокує появу образу втікачки. Северина тікає в мовчання, як і Даруся, що сахається людей, остерігаючись осуду чи приниження: «про неї, що говорить з деревами і квітами, і живе собі, як хоче […] думають, як про дурну». Безслів’я Дарусі – причина як її власного дитячого «злочину», так і спадок по матері, що «пропала» одного дня, так і не зізнавшись, де і з ким була.

У тексті зображено трагізм долі Мотронки як «латентної» жертви сексуальної наруги,  адже почуття вини і стан ПТСРу скеровують її до самогубства. Особистий досвід жінки переплітається з досвідом її країни («Солодка Даруся» М. Матіос чи «Вербовая дощечка» Т. Зарівни). Позаяк насильство і «чужих», і «своїх» репрезентує жінку як жертву подвійного аб’юзу, розповісти про який нема кому.

Можливі виходи

Шляхом вербалізації негативних досвідів минулого, відстороненого погляду за нього, примирення з тим, що вже сталося. Поява ідеального співрозмовника (Іван Цвичок для Дарусі) і надійного приятеля допоможе перейти цей травматичний рубіж.     

Травмованість залежністю від Іншого чи Іншої

Українська література перших десятиліть ХХІ століття продовжує розглядати проблеми, що не втратили своєї актуальності з плином часу. Наприклад, пройшло більше століття після появи резонансного роману Панаса Мирного «Повія» (80-ті рр. ХІХ ст., опубл. 1928), аж поки знайшлася цікава жіноча спроба творчого діалогу з класиком. Звісно, порівнювати соціально-економічні чи історико-культурні обставини, у яких розвиваються характери обох героїнь, не будемо. Але у своєму еротично-психологічному романі «Курва» (2013) Христина Лукащук теж торкається питань традиційної патріархальності, суспільних опіній, гендерних стереотипів, що здавна (і дотепер) отруювали життя жінкам.

Може, й тому «невіддана», «непристроєна», «засиджена в дівках» розчарована Марта у свої 30+ потрапляє у сіті токсичних зв’язків, які важко назвати стосунками. Бо всі ці Остап-Павло-Олег-Ростик-інші лише на певний час «тамують спрагу» ласки й тепла, на кілька ночей стають близькими.

«А де в нормальної дівчини, якій мати сказала, що вийти заміж – понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінюватися?.. Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую – до вівтаря».

Письменниця показує Марту, для якої цей вибір без вибору насправді пояснюється її внутрішньою нестабільністю, дисгармонією: «Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення».

Залежність від чоловіків моделює образ покинутої жінки, заплутаної в пошуках (передусім себе), яка намагається позбутися ролі жертви, усвідомити власну самоцінність. Бо, як слушно зауважує Марта, «кохання не буває вдалим чи невдалим – бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…»

Читайте також: Тетяна Трофименко: «Культивувати істеричний тип письма як специфічно жіночий – те саме, що розповідати анекдоти про блондинок»

Ще один тип узалежнення показує Софія Андрухович у своєму ретроромані «Фелікс Австрія» (2014). Осиротіла Стефанія Чорненько стає служницею розпещеної пані Аделі, яку їй «хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки».

З часом Стефка розуміє, що ця «собача» прив’язаність до Аделі нівелює її власне «я». Що вона – тільки прислуга й не більше. Бо в неї ніколи не було свого життя, та й нічого свого й не буде, поки вона живе в рамках цієї рабської покори: «нудотно лоскотало в ямці від дурної ніжності […] від усвідомлення того, як я люблю її безмірно і всеосяжно, а вона не цінує мене аніскільки я неочікувано для себе самої […] завила на весь дім, як закатована вовчиця». Для Стефанії, як і для спійманого звіра, звільнення з пастки залежності можливе тоді, коли вона наважиться розірвати замкнуте коло їхнього з Аделею нерівноправного зв’язку, відчує в собі готовність брати відповідальність за своє майбутнє.

Можливі виходи

Побороти залежність можна поступово, розвиваючи самоконтроль, плекаючи силу волі, відсторонюючись від суб’єктів впливу. Повна сепарація допоможе врегулювати психоемоційний стан, досягти рівноваги.

Травма приниженої: сама собі мазохістка

Тема приниженої жінки звучить у романі Оксани Луцишиної «Іван і Феба» (2019). З дитинства звикнувши до маргінальності, Марічка мріє стати Фебою, богинею поезії, аби з допомогою творчості не лиш самореалізуватися, а радше оприсутнитися, заявити світові про своє існування.

Ще при знайомстві з дівчиною Іван, її майбутній чоловік, дивується, «як вона вміє бути такою спокійною, як уміє писати свої – ну певно ж! – дурнуваті віршики, бо хто їх тут буде читати». Чоловікові не дає спокою думка, що «було б легше любити когось простішого», а не Фебу з віршами. Бо ж йому треба просто жінку-як-тіло, бо «це тіло, призначене для його втіхи і для виношування та вигодовування дітей, це тіло не має писати ніяких віршів. Узагалі не має нічого писати. Може, навіть не мало б уміти говорити».

Протиріччя чоловічого й жіночого набувають гостроти в сексуальному контакті, який для слабохарактерного Івана – чи не єдиний спосіб домінації. А для Феби – ще один вид підкорення: «так різко ввійшов у Фебу, так швидко і безжально в ній рухався, що зробив їй боляче […] вона протестує […] намагається зупинити його, вирвати з себе, немов отруйну рослину». Феба мазохістично зносить усі приниження: і від чоловіка (тепер), і від своїх батьків (колись): «Заткнися зі своїми віршами. Ти тупа […] Кому ти потрібна?».

Дивлячись на невістку, Маргіта з острахом думає про продовження роду, боїться, що «від Феби мали би бути діти інакші – такі ж, як сама Феба, гостро наструнчені, зболені, готові до стрибка в нікуди». Мазохістичні митарства триватимуть доти, поки Феба не наважиться на вихід із мовчання, на вихід із Іванового дому. Допоки не згадає про свою божественну поетичну натуру.

Можливі виходи

Найкраще лікування таких травм – сублімувати їх у творчість. Щоб негативний досвід минулого трансформувався в культурно-мистецькі практики, спонукав до успішної самореалізації в майбутньому.

Стигма зради як травма

Окреме місце в дискурсі травм займає зрада і все, що пов’язане з невірністю. «Ошукана жінка» (словами С. де Бовуар) – це тип тієї, що гірко поплатилася за свою довірливість. Образи зраджених – тема популярна в художніх творах різних років (згадати хоча б романи «Зрада» (2002) Євгенії Кононенко і «Зрада» (2020) Наталії Дурунди).

Зазирнути в душу зрадженої жінки спробувала у своєму романі «Квітникарка» (2018) Ніка Нікалео. Для Вікторії її чоловік завжди був майже богом, поки не скочив у гречку. Жінка прагне почати нове життя, але задавнена хвороба раптово озивається в гінекологічному кабінеті, і перед нею стоять уже інші виклики й інші вибори.

Про те, як заліковуючи старі рани, знаходити сили для нових стосунків, може розповісти Магда, героїня роману Дари Корній «Щоденник Мавки» (2014). Прощати чи не прощати свого зрадника – кожна з героїнь вирішує по-своєму. Якась знаходить забуття у вирі нових стосунків, інша – прагне передусім душевного спокою і рівноваги. Ще одна – хоче присвятити себе омріяному материнству.     

Можливі виходи

Засвоїти життєві уроки й рухатися далі, пам’ятаючи про пильність, самоповагу і власну гідність, берегти кордони своєї інтимності.  

Травма несправедливості, або так сталося…

Люди нерідко стають заручниками зовнішніх обставин, вплинути на які не в змозі. І роблять відчайдушні спроби почати все з чистого аркуша. Як Марта, що вижила після аварії, героїня роману Ольги Деркачової «Коли прокинешся» (2018). Чи Тереза, яка важко оговтується після смерті коханого чоловіка («Дім Терези» (2018).

Із травмами несправедливості межують воєнні травми, наслідками яких є фізичне каліцтво, психічні розлади, руйнування родин, сирітство тощо. Про те, як жінки переживають ці воєнні драми, розповідають у своїх текстах сучасні українські письменниці. У збірці оповідань Катерини Калитко «Земля загублених, або Маленькі страшні казки» (2017) ми ніби бачимо й чуємо війну зсередини очима-вухами-носом-ротом героїв цих страшних казок.

Наприклад: «Усі пам’ятали війну. Інакше неможливо було існувати. Ці спогади замінили нам хребти і частково – повітря […] І ще довкола було багато сиріт. Мої батьки – єдині, яких мала, – були несправжніми і вважали, буцімто мені дуже пощастило, коли вони мене всиновили. Я не переплутала слів, сказавши «всиновили». Так, вони зробили мені гірше, ніж могли зробити самотнє дитинство, голод, людська злість, жебракування і ночівля в траві просто неба.

Вони завжди хотіли сина. І, нікому не сказавши, що прийняли у свій дім дівчинку-сирітку, виростили з мене сина» («Вода»).

Читайте також: Бронежилет на скотчі та стерті зуби: історія жінки, що пройшла війну

У такому мілітарному контексті надто зворушливо звучить лавсторі Галки й Мартина, по-різному травмованих, але однаково бажаючих бути потрібними й коханими:

«Вона була в кіно з подругою, коли йому відірвало ноги. Дізнавшись про це, не могла позбутися відчуття провини й вирішила сприймати усе своє дотеперішнє життя як покуту. Ще в ясельній групі вона невдало впала й вивихнула стегно, що згодом нагадало про себе синдромом Пертеса. Звичайною мовою це означає, що ти маєш одну ногу, коротшу за іншу. […]

Коли ти дівчина з помітною фізичною вадою в патологічно патріархальному суспільстві, тобі важко постійно не думати про гріх […] Він був єдиним, кого вона прийняла повністю, як приймають дитину, ніби огорнула собою. […] Часто подумки жартувала сама з собою, мовляв, це через те, що він коротший, менший за інших, тому його так легко було прийняти. І що Мартин – єдиний, хто не буде ганити її ніг, бо власних у нього вже немає […] Носити його було не так легко і в буквальному сенсі, і переносному, з усім його віком та досвідом» («Мартин»).

Знаковий у сучасній українській жіночій прозі – відвертий і провокативний роман «За спиною» (2019) Гаськи Шиян. У ньому авторка вписує в антивоєнний дискурс роздуми своєї героїні Марти, змушеної чекати коханого з війни.

Якщо Марта займала очікувальну позицію, то безіменна героїня твору «Доця» (2019) Тамари Горіха Зерня стає активною учасницею бойових дій, рішуче обороняє рідну землю. Обидві жінки пробують по-своєму впоратися з усвідомленням власної безпорадності у просторі воєнного конфлікту. Одна вирішує «перечекати» за спиною чоловіка, інша – тікає на передову, кидається у вир війни, всупереч традиційним застереженням, що «у війни не жіноче обличчя».  

Читайте також: Спочатку це була війна на два фронти – авторка книги «Дівчата зрізають коси»

Війна – це не лише смертельні вибухи, осколкові поранення, контузії. Втрата пам’яті, як і втрата кінцівки, – це одна з тих травм, наслідки яких дуже складно подолати. До цієї проблеми у своєму романі «Амадока» (2020) звертається Софія Андрухович. Вона розповідає історію чоловіка, який втратив цю нитку пам’яті, і жінки, яка намагається відродити його спогади, повернути йому його самого. І водночас – знайти себе в цьому новому просторі, переродитися, бо, виявляється, людина виникає «з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини».

Сексуальний діалог чоловіка й жінки з перших сторінок роману ілюструє спектр тієї наростаючої напруги між статями, що виникає на ґрунті воєнного ПТСРу. Це про непроговореність травматичних досвідів, брак порозуміння, задоволення природних потреб садистичним шляхом тощо:

«Ось він – її чоловік. Ось темні відбитки його пальців на її передпліччі. Ось синці на сідницях і стегнах. Ось коліна зі свіжоздертими смужками найтоншої шкіри. Ось її біль у хребті – від того, що він тиснув у центр спини, розпластавши її животом на протертому килимі, намагаючись знерухомити її тіло. Легкий вивих плечового суглоба заважає тепер вільно рухатись і забарвлює насолоду додатковим посмаком. Його пальці чіпко тримають її кінцівки, складають її тіло у спосіб зручний і відкритий, різкий натиск його плоти негайно пригладжується обережними дотиками, місце удару вкривається поцілунками.

Ось він, цей її чоловік, так поводиться з її власним тілом, що з горлянки у неї замість видиху лунає незнайомий зойк. І відчуття, і голос, і навіть барви кімнати, і погойдування гілок ялини за вікном – усе змінене ним крізь її тіло. Вона обводить здивованим поглядом світ навколо і жадібно чіпляється пальцями в його спину, потрапляючи пучками в заглибини шрамів. Не заплющуй очей, суворо говорить він, не відводь погляду, дивись мені в очі».

Відтак зовнішні травматичні фактори змінюють характери й поведінку особистостей. А спільно пережиті або однотипні травми зближують людей, розвивають у них емпатію на глибинному рівні. Натомість байдуже сприйняття чужих травматичних досвідів унеможливлює якісну комунікацію.

Можливі виходи

Розвивати в собі емпатію, вміння слухати й чути одне одного. Не заплющувати очі на болісні переживання тих, хто поруч, не уникати ані візуального, ані тактильного, ані духовного зв’язку. 

Травми як «покинуті секрети»  

Тема травм – тема незручна. Особливо – для жінок, які впродовж багатьох століть змушені ховати «свої покинуті секрети» під кількома шарами всього вагомого-незабутнього та дріб’язкового-щоденного. Закопувати їх у землю, утікати від них, покидати їх, забувати… щоби знову згадати про них. У романі «Музей покинутих секретів» (2009) Оксана Забужко переконливо зауважує, що «приємно тільки на місця перемог повертатися. А на місця поразок – кому ж хочеться». Але іноді повертатися важливо. Аби зрозуміти. І йти далі.     

Роксолана Жаркова

Цей матеріал створений у межах проєкту Інституту розвитку регіональної преси за сприяння Національного Демократичного Інституту завдяки щедрій підтримці британського народу через  Міністерство закордонних справ, у справах співдружності та розвитку. Думки, висловлені тут, належать авторці (-кам) та необов’язково відображають погляди НДІ, Міністерства закордонних справ, у справах співдружності та розвитку або Уряду Її Величності.

Схожі записи

Історія однієї втечі: як шелтер став у пригоді жінці з донькою

Олена Максименко

Антон Тимошенко: Принизливі жарти писати легко, але стереотипи — це нецікаво

Понад пів сотні громадських організацій підписали звернення до партій з вимогою відмовитися від сексизму під час виборів